Мирослава Горностаєва - Астальдо

— Хтось вижив з його Ельдар? — спитав Фіндекано.

— В підземеллях замку були бранці, і багато, — відповів Майтімо з тяжким зітханням, — вони це чули… Фінарато вже перемагав — якби він здолав Майя, то Сауронові гаури стали б коритись переможцю. Але цей… але це… Цей ангбандський кат нагадав Інголемо про Альквалонде… Про мою провину — не його…

— Про нашу провину, — озвався Астальдо луною, — про нашу, оtorno…

— Фінарато послабив захист лише на хвильку, — сказав Руссандол, — але цього було досить… Він зомлів, а інші вже давно лежали непритомні… А потім… Потім…

Майтімо витер рукою спітніле чоло.

— У мене тут, в замку — сказав, — є лучник з Гімрінгу, котрий попався тварям в Дортоніоні… І якраз в той час страждав в льохах Мінас-Тіріту. Він оповідав… На муки Фінарато водили дивитись полонених — Саурон зрозумів, що це вельможа з найвищих. Десятеро і той… Берен, мовчали, але ж хіба приховаєш гідність князя Нолдор… Лучник пізнав Інголемо, але теж прикусив язика. Фінарато… Фінарато довів Саурона до сказу — він не просто мовчав, він дивився на свого мучителя так, ніби той був з прозорого скла. Мій воїн говорить, що враження було таким, ніби його дух блукає десь далеко від тіла, яке страждало від болю… Він нічим не осоромив себе. Його воїни теж… І тоді…

— Не говори, Майтімо, — вимовив Фіндекано, — погибель з багряними очима… Їх прикували в пивниці…

— Звідки ти знаєш? — спитала Артаніс, — я думала, він лише мені…

— Він мені оповів, — сказав Астальдо, — я знаю, як він загинув. Не на ланцюгу. Як князь Нолдор, задушивши ngauro. А перед цим померши душею десять разів — з кожним зі своїх воїнів. Берен вижив, чи не так?

— Він і це… провидів? — озвалась Артаніс опісля довгої мовчанки. — О, так… Лутіень вирушила рятувати коханого. Про те, що він у полоні, Берен тобто, її сповістила княгиня Меліян. Князівна довірилась Даерону — довірилась особі, котру поволі огортала чорна туга… Співець затримав її, і доповів Сінголло про спробу втечі. Розгніваний татко ув’язнив доньку на велетенському дереві, заборонивши сходити з талану[173] вниз. Але Лутіень — напівМайе, вона навела ману на охоронців і на себе саму і таки зникла з Доріату…

— А зараз — про найогидніше, — втрутився Руссандол, — панна зустрічає моїх братів, оту милу парочку… Вони вибралися пополювати на вовкулаків, яких забагато розплодилося в Белеріанді. Князівну віднайшов Гуан — валінорський вовкодав Тієлкормо і привів до хазяїна. Панна пізнає Lechind, Golodrim, словом — ворогів Моргота і оповідає цим двом негідним особам все, що знає… Вони забирають її до Нарготронду — Тієлкормо, виявляється, закохався в князівну, як тільки її побачив…

— О, не накажеш серцю, — стиха вимовив Фіндекано.

— Серце… — сказав Майтімо зневажливо, — у цих двох немає серця. Вони хотіли згубити того злощасного Адана, все так, але Куруфінве мав ще й свої плани. Поки Турко був засліплений вродою Синде, Куруфінве вирішив, що Фінарато все одно загине, а отже — вінець Нарготронду буде його. Тієлкормо, мовляв, одружиться з Лутіень — Сінголло буде радий будь-якому Квендо, який позбавить його від ненависного Берена. Словом вони вже поділили владу: Куруфінве — Нарготронд, Тієлкормо — Доріат.

— Артаресто вони в рахунок не брали, — сказав Астальдо, — дійсно, як огидно…

— Втекти князівні, - мовив Руссандол, — допоміг Гуан… Вона прийшла до Мінас-Тіріту і задіяла звуковий удар… Все ж таки сила у неї не така, як у чистокровної Майе, однак, Саурон злякався і послав проти неї гаурів…

— Говорять, — втрутилася Артаніс, — що він хотів захопити діву в подарунок Морінготто…

— Говорять, — сказав Майтімо, — хтозна… Гуан бився затято, він здолав навіть Драуглуіна — найулюбленішого вовкулаку Саурона, рівного Каргароту… Я пам’ятаю цю тварь… бачив… Зрештою, Майя вийшов на двобій сам — у вигляді вовкулаки. Говорять, що вони здолали його вдвох — князівна навела чари сну, а Гуан трохи не перегриз горлянку. Та битва затягувалась — і тоді Лутіень запропонувала угоду: щоб уникнути втрати hrоа Саурон мусив віддати їй владу над замком і вимандрувати геть…

— Ще б пак, — мовив Фіндекано, — уявляю, як зустрів би Морінготто дух свого помічника, котрий не зумів впоратися з дівчиною і вовкодавом…

— Ця дівчина — напівМайе, не забувай… Вона оволоділа замком і випустила полонених. В тому числі і того мого лучника, котрий був свідком… Але з загону Фінарато в живих зостався лише Берен. Визволені полонені повернулися до тих твердинь, куди вело їх серце, і в Нарготронді дізналися про погибель Фінарато…

— Тут вони почали його оплакувати, — мовила Артаніс зло, — навіть ті невігласи, які називали його божевільним… Знову зчинилася колотнеча, і Артаресто вигнав Туркафінве та Куруфінве геть зі свого міста. Власне — він зробив вірно: їх там могли убити, бо вважають винними в смерти мого брата. Навіть Тьєлпе не поїхав з батьком — зостався в Нарготронді. Більше того — зосталися всі їхні воїни і обоз.

— Вони отримали те, на що заслужили, — суворо мовив Руссандол, — я так і мовив їм по приїзді. Більше того, ці двоє шаленців зустріли, втікаючи, злощасну пару — Берена та князівну, і Тієлкормо забажав таки викрасти Лутіень. Двом негідникам дісталося добряче — Берен трохи не придушив Атарінке, а проти Тієлкормо обернувся навіть його власний пес — Гуан не дав йому проткнути Берена списом. Адан забрав у Атарінке коня — для панни. Чести для цього мого брата не існує — вже після сутички він намагався пристрелити з лука обох закоханих і, здається, поранив Адана. А опісля цього всього оці двоє виродків з поміж синів Феанаро, являються до мене і говорять: «Пробач, Рудий…»

Фіндекано стиснув руками скроні. Історія ця дійсно була гидкою і заплутаною — далі нікуди. Щодо братів Майтімо, то Астальдо особливо не здивувався і особливо не обурився — він занадто добре знав обох: і Туркафінве, і Куруфінве. Лутіень… Закохана діва… Берен… От Берен якраз і був загадкою, білим воїном на чорному полі… Чи навпаки — чорним на білому. Чому він вирішив добувати камінь замість того, щоб викрасти панну і жити з нею в спокої? Що дало б йому звання зятя князя Ельве, адже Сінголло не воював, і йому не загрожувала погибель? Чи може Лутіень сама не хотіла йти з Доріату? Але ж, судячи по її завзяттю, вона навряд би чи зважила на батькову волю… І Сильмарил… Якби Сильмарил опинився в Доріаті…

— Де вони зараз? — спитав Фіндекано. Майтімо знизав плечима.

— Не відаю. Через Аглонів прохід вони