Інна Турянська - Бути другом, Інна Турянська

Вісім місяців по тому…

В коридорі пологового будинку сидів чоловік середніх років, а лавка під ним тряслася від того, що Степан хвилювався. 

— Так, я зібрався….я зібрався і навіть не забрався звідси, — усміхнувся сам до себе чоловік, думаючи від кого в нього таке дурнувате почуття гумору? — А тепер вперед! Ти зможеш! Степан Морозний тепер все зможе! — заохочував сам себе, — Точно так і є. Так і є!! Вперед….

Кілька кроків і він в родовій залі. Дивиться, як дружина шукає його своїми голубими очима. Степан підходить до неї й дає їй руку…дивлячись в очі говорить:

— Я тут, кохана. Я завжди тут, найкраща моя. Все буде добре…

— Я знаю. Я кохаю тебе…Я кохаю Степана Морозного….

— Так, зараз одягаємо їй маску, і рахуємо у зворотному порядку…десять…дев'ять…вісім…

Степан тримав Діну за руку і дивився, як її голубі очі ховаються під повіками. Все буде добре…Так, все буде добре…

За медичними показами лікар порадив Діні кесарів розтин. Все-таки народжувати двійню самотужки, для жінки то справа не з простих…Та й у Степана так в кілька разів менше шансів загриміти непритомним прямо посеред пологів. 

І ось, за кілька годин, чоловік вже тримав на руках двоє малюків. Боже, він тепер багатодітний батько! Задзвонив телефон, Степан думав, як же його добути з кишені, якщо обидві руки зайняті. На щастя, небезпечних приступів у нього більше не було завдяки підтримуючій терапії, тому він міг носити дітей на руках…і навіть, інколи, він носив на руках і Діну. 

— Степане, чого так довго не брав, я розхвилювався, брате…, — почув голос Артура у слухавці коли передзвонив останньому.

— Так, все гаразд, друже. З усіма! Просто, цей…дітей тримав на руках.

— Ааа…тоді зрозуміло…А Діна як?

— Діна? — повторив ім'я своєї дружини Степан, озираючись на ліжко, — Діночка, спить…

— То коли нам можна під'їхати? Дуже вже хочеться малюків побачити…

— Ну, давай ближче до вечора, ти ж привезеш квіти, правда? 

— Авжеж, авжеж…друже….

— Артуре, я…ніколи не дякував тобі за те, що ти зробив для неї…для мене, для нас…

— Та це пусте…я…

— Ні…., ні послухай. Це не пусте, це дуже важливо. це вкрай важливо говорити дякую  своєму другові. Дякую за те, що врятував мою дружину! І я говорю це зараз не скрегочучи зубами. Дякую за те, що готовий був врятувати мене….Дякую, брате…І вибач ще раз за все…за могилу, за дитину, за ненависть…Я був не правий…я

— Ти теж мене рятував, друже, і не один раз…

— Так, що це таке? Боже, чого ти плачеш, Артурчику? Це Степан знову тебе довів чи що….--- почув Степан у телефоні голос Віри й розсміявся, — Ні…ні, кажу ж, дай сюди телефон. Та дай сюди цей телефон!!

Схоже телефон таки було перехоплено Артуровою дружиною, бо Степан вже чітко чув на тому кінці голос Віри:

— Алло! – почувся суворий Вірин голос, — Алло! Це що він трубку кинув, чи що?

— Та тут я …тут…— зрештою відповів жінці Степан.

— А…привіт. Чого мій коханий плаче? Знай, якщо ти його образив, то в мене теж є лопати й навіть зброя…і я…

— Та кохана, не ображав він мене, — почув Степан голос товариша, — Навпаки, розчулив просто…Ти краще он привітай його, Степан же тепер в нас багатодітний тато!

— Це правда? — повернулася Віра до розмови, ніби й нічого не було. Степан лише всміхнувся, і подумки приміряв до неї кличку хамелеонки. 

— Ну так, донечки, в мене…, — сказав з захватом.

— Вітаю! Це ж чудесно…Щиро радію за вас з Діною….

— Знаю, дякую. Дякую вам обом…

— Ну чекаю вас…друзі мої, обох вас. А зараз йду, бо бачу моя Діночка вже прокинулася.

Степан поклав слухавку і мало не на колінах підповз до коханої. Чоловіче лице горнулося до її долоні, а губи цілували жіночі пальці.

— Ну ти як? — звівши очі на Діну запитав Степан.

— Я така щаслива, Степанчику…

— І я теж…теж найщасливіший чоловік на Землі. 

— І тебе не лякають малі діти? — запитала Діна, переводячи погляд на донечок, що спокійно спали.

— Чесно, лякають, — ледь всміхнувся Степан, — Але я точно не більше буду поводитися, як мала дитина. Я не боюся бути батьком, чоловіком. Я не боюся кохати, бо кохаючи я став коханим. Тобою коханим, Діночко. А знаєш, то важка праця виростити аж трьох дітей, тому пропоную нам найняти няню, яка допомагатиме не тобі, а нам. До речі, Артур обіцяв все оплатити, — підморгнув Степан Діні. Дружина ж обережно торкнулася чоловічого лиця долонею і сказала:

— А знаєш, я не проти. Адже так у мене буде більше часу, щоб проводити його з тобою. Бо як би я не любила своїх батьків та дітей…я все ще…більше всіх людей кохаю Степана Морозного. Тож, як там завжди говорить Віра до Артура, поцілуй мене, — всміхнулася жінка, а її чоловіку двічі повторювати не довелося. 

###

— Піп…піп! — кричав малий Михайлик гасаючи по квартирі на іграшковій машині, — Таточку, та піп–піп, чуєш? — але вже було пізно, бо маленька іграшкова БМВ-шка уже протаранила Артурову ногу. Чоловік приречено зойкнув, згинаючись на двоє, адже удар прийшовся саме на поранену кінцівку, тому було нестерпно боляче.

— Ай! Боже, як же боляче, — аж сльози виступили йому на очі, — Починаю розуміти Степана, який інколи хоче відпочити від сім'ї, — крізь сльози всміхнувся сам до себе Артур.

— Таточку, ну я ж пібікав тобі, — насупився малий, винно зітхаючи.

— Так, а що тут таке? Аварія? — взялася за обличчя Віра, що зайшла до кімнати, – Так, так, бачу потерпілу сторону. 

— Так, так, а я бачу, що з'явився адвокат правопорушника, — покульгав до Віри Артур, — І тепер я знаю, з кого вимагати компенсацію за цей інцидент, — схопив в обійми дружину чоловік. 

— І яку компенсацію, ви бажаєте? — запитала Віра, відчуваючи приємне Артурове дихання коло своєї шиї. 

— Доведеться це прошепотіти вам на вушко, щоб правопорушник не чув, — залоскотало Вірине вухо.

Жінка голосно хіхікнула і вивернулася з чоловічих обіймів, вдаючи втечу. Та Артурова рука схопила її знову і пригорнула до себе.