Маріам Сергіївна Петросян - Дім, в якому…

Тут тільки порожні, обведені чорним, прямокутники, з дрібними поясненнями в центрі кожного: тут була антилопа роботи Леопарда. Крейда, вохра, бронза. Збережений фрагмент диптиха «Полювання».

Над порожніми траурними рамками зміїться єдиний великий напис: «ПЕРЕХОЖИЙ, ЗДІЙМИ ШАПКУ!»

Руда поволі стягує панамку з Грубого.

Я надягаю темні окуляри та виїжджаю. Я їду, гримкочучи Мустангом, розполохуючи тих, котрі поспішають в їдальню, і тих, котрі нікуди не поспішають: і одні, й інші відскакують недарма, бо Мустанг з кожним днем дедалі важчий та незграбніший, і ним дедалі важче керувати, а темні окуляри заважають вчасно розрізняти перешкоди. Зняти я їх не можу, від сонячної погоди в мене псується настрій, а в окулярах ця сонячність не така помітна, в окулярах можна навіть побачити похмуре небо замість яскраво-блакитного, і я не знімаю їх уже тиждень, дурячи сам себе та потрапляючи в аварії, але краще дві-три аварії, ніж депресія, яка обов’язково почнеться, якщо задовго пожити під безхмарним небом.

Хтось такий же нервовий, як я, викрутив сигнальний дзвінок, помисливши, напевно, що для дзвінків на уроки він уже не використовується, а обід однаково ніхто не пропустить. І помилився. Чимало людей таки пропускають обід. Запізнюються або приходять завчасно. Сніданки постраждали найбільше, і тепер у їдальні вранці всуціль Фазани, які перемелюють трав’яні салати. Оку нема на чому перепочити. Я ніколи не любив дзвінків, я взагалі не люблю міток часу. Але поки дзвінок працював, в їдальні було веселіше.

Я під’їжджаю до столу та пов’язую собі серветку.

Навпроти Куряка цідить свій чай, як отруту. Поряд Лері шматує тупим ножем хліб. І більше нікого немає. За Щурячим столом — четверо, за Пташиним — троє, від Псів один представник завантажує наплічник продуктами, й лише Фазани у повному складі, причому — якщо захотіти — можна послухати хрускіт, з яким вони розгризають свою вранішню морквинку.

Роблю бутерброд, щоби показати Лері, як їх треба робити, але він не дивиться в мій бік. Пихкає — і терзає хліб.

На другому бутерброді забігає Македонський, котячи перед собою Грубого. Жалісливий вигляд Грубого свідчить про те, що сюди він не надто рвався. Підігнавши його візок до столу, Македонський починає завантажувати бідолаху їжею, чому Грубий зовсім не радий, однак Македонський, зазвичай уважний, чомусь взагалі цього не помічає. Якби дзвінок працював, він би зараз уже дзвенів, але якщо він так і не задзвенить, навіщо поспішати? Виймаю з наплічника похідний казанок і перекочую через стіл до Македонського.

— Кидай усе сюди, не муч дитину.

Македонський ледве встигає впіймати казанок, але все-таки ловить, хоч при цьому йому випадає з руки ложка.

— Ну от, — кажу я. — Сам іще добре не прокинувся, а вже когось годуєш. А він, між іншим, пригостився булкою зранку, так що може й задихнутися від такого ставлення. Знаєш, скільки людей від таких речей перемерло?

Грубий злизує з підборіддя майонез та, ніби на підтвердження моїх слів, придушено гикає. Македонський обертає в руках казанок, мабуть, вражений його місткістю. Уже хоче назад під душ, певно ж, він третій день поспіль не вилазить з душової кабінки, неначе вирішив поступово змити з себе Македонського.

— Давай-давай, — кажу я йому. — Не марнуй часу.

Лері бубонить, що від мене занадто багато шуму. Що від мене взагалі дуже багато шуму, але вранці особливо багато.

— Запиши це у свій зошит, — пропоную я Куряці. — «Він був галасливий зав­жди, а надто вранці».

Дивлюся, як Македонський заповнює казанок, складаю серветку та виїжджаю. У могилі я бачив такі нудні сніданки.

У коридорі з’ясовується, що від мене справді надзвичайно багато шуму. Дається взнаки усунення з наплічника такого великого предмета, як казанок. Щось там усередині зрушилося і брязкає, щось, що казанок, мабуть, притискав. До того ж Мустанг почав поскрипувати, неприємно нагадуючи візок-привид — той візок, котрий проїжджає повз Дім удосвіта, ближче до проминулої ночі, ніж до наступаючого ранку.

Із цим візком взагалі нічого не зрозуміло. Може, це просто бомж, який повертається з нічного полювання за порожніми пляшками. А може, візочник, який повстав з могили, де його колись були поховали разом з візком, що заіржавів під землею до стану цілковитого непотребства. Або самотній візок, який роз’їжджає навколо Дому, немов Летючий Голландець, торохкаючи кісточками зітлілого їздця.

Перевірити, котра з цих версій відповідає дійсності, неможливо. У вузькому проміжку між ніччю й досвітком спиться надто солодко, щоб вилазити з ліжка, та якби я навіть і виліз, однаково нічого не розгледів би, бо проїжджає ВОНО, коли ще темно. Відтак я вирішив записати таємниче рипіння та прослухати запис потім, уже гарненько прокинувшись. Але скільки я не ставив магнітофон на запис біля відчиненого вікна, нічого подібного на знайоме рипіння так і не почув. Зіпсовані касети я склав у коробку та заховав серед нічиїх речей.

А зараз оце я сам риплю, наче той невловний візок, привид візочника або візок з-під привида. Це означає, що Мустанга час змастити й перевірити, чи не розхиталися його кріплення. Тоскне, малоцікаве заняття.

Усе незвичайне в Домі так чи інакше стягується на Перехрестя чи то до Кавника. Якщо не шукаєш чогось конкретного, краще сидіти там і чекати, поки те, що тобі треба, знайдеться саме. Не лише я полюю там у певний час доби. Територія Кавника суворо поділена між ловцями того та іншого. Ми прагнемо не заважати один одному й не лізти в зони чужих інтересів, та все ж таки іноді це трапляється, тому кожен із нас знає, що збирає інший. Час від часу в Кавнику з’являються дівчата в пошуках бійок, тоді треба терміново виїжджати, поки сам не став чиїмсь трофеєм.

Ми сидимо за крайнім столиком біля стіни, я і Русалка, й чекаємо. На мені окуляри від сонця, що допомагають впоратися з сонячною погодою, і піратська майка-попередження, а прапор на Мустангу ядучо-жовтий і пахне здохлими горобцями. Русалчине волосся шат­ром вкриває її та стілець і спускається нижче сидіння, на півруки не сягаючи до підлоги. У її волоссі струмують стрічки, шнурки й ланцюжки з крихітних дзвіночків, а крізь жилетку прозирає рядочок знаків питання, самі лише знаки питання, двадцять «чому», котрі вишикувалися одне за одним. Вона також чекає, терпляче й мовчки, по її волоссю щось стікає, пацьорково поблискуючи, а знаки запитання на майці скапують переверненими краплинами.

Заради Русалки мені дуже хочеться удачі саме зараз, поки вона поряд. Останнім часом мені щастить дедалі рідше і рідше, адже я вже чимало всього набрав, можливо, з кожним вдалим днем я вичерпував свій мисливський ліміт, відтак він уже майже закінчився. Тому я трохи нервую і, щоб заспокоїтися, виймаю з наплічника теку з папером і починаю писати шістдесят п’ятий лист із серії «У пошуках Божевільного Доброчинця». Раніше я користувався зразком, але після двадцятого листа в ньому відпала потреба, до того ж переписане зав­жди виходить менш живим і натхненним, хоч і не відрізняється за змістом від складеного з пам’яті.

Русалка п’є свою каву й стежить за дверима. Коли я ховаю чергове послання в конверт, проводжає його недовірливим поглядом.

— Ти справді віриш, що з цього щось вийде?

— Ну, як тобі сказати, — ховаю теку назад у наплічник і витягую звідти конверт. — Узагалі-­то не вірю. Такі речі