Володимир Кільченський - Присмак волі

А горезвісна трійця, похнюпившись, потьопала мокрими ногами по долівці. Повернувшись до всіх спинами, «герої» повкладалися досипати.

Уже через деякий час почулися вранішні співи півнів, ревіння худоби та поросячий вереск. Хлопці один по одному виходили на подвір’я і, вмившись снігом, поверталися у теплу стодолу й розтирали тіло рушниками. З’явилися меткі служники і, поставивши на довгий стіл казан пахучої щерби, поклали кожному по чималенькій загребі. Кухар поділив щербу, розсипавши кожному черпаком, а коли кидав у миску густе вариво Василеві, якось співчутливо запитав:

— А ти будеш, Василю? Ви ж учора попоїли смачненько...

Усі знову засміялися і взялися наминати своє, постукуючи ложками.

Потім служники принесли ще й хлібного сирівцю, і козаки жадібно припадали до кухлів з гострим напоєм.

На вулиці почулися удари тулумбаса, і Пилипенко став підганяти деяких «чухріїв», які то шаблю свою шукали по закутках, то кожухи з кимось переплутали... Проте це тривало недовго, і через деякий час усі вже стояли побіля стайні. Ще увечері Андрій розповів Пилипенку про розмову зі служником Порфирієм, і вранці Макар, багатозначно Підморгнувши Андрієві, довірливо промовив:

— Спробуємо розжитися у Йосипа збіжжя ще на одну нічку та на дорогу...

Тут же з’явився гендляр і зі щасливою посмішкою став походжати поміж козаками, що стояли, тримаючи коней за поводи.

— Люб’язний отамане Макаре, як вам спалося в Йоськи? А коники стоять, як плисові, погляньте тільки! — весело звернувся він до Пилипенка.

Макар нахмурився, потім підійшов до одного, другого коня і скрушно похитав головою, примовляючи:

— Щось вони такі, начебто й не їли... Он погляньте, Йосипе, боки позападали!

Йосип якось знітився, став обдивлятися коней. Потім також похитав головою, промовив, дивлячись у бік служника:

— То так, пане Макаре. Я тому Прошці задам духопеликів... Говорив йому: підсипай фураж, допоки коники уминатимуть.

Макар багатозначно розвів руками і твердо промовив:

— Доведеться ще залишатися... На таких конях ми і з Чигирина не зможемо виїхати... Охлянуть...

Хлопці з десятки, оглядаючи своїх коней, також занепокоєно мотали головами, а Андрій звернувся до десятника:

— Пане Макаре, треба лишатися. Ми вже якось перебудемо, а коні...

— Заводьте у стайню... — звелів Пилипенко. — Василь Крят нехай залишиться допомагати Порфирію годувати коней, а ми йдемо до зборів. Гайда за мною!

Прив’язавши коней у затишній стайні, хлопці дружненько полишили подвір’я Йоськи і поспішили на тарахкання тулумбаса.

На невеликому вигоні збиралася сотня Петра Гусака, і багато козаків спішеними сходилися на загальний збір, який оголосив сотенний. Петро не став докучати промовами козакам, котрі ще не дуже й відпочили після виснажливого переходу з Києва, а повідомив, як його сотнею розпорядилися далі.

— Козаки, побратими дорогі! Тяжкий шляху нас залишився за спиною, і багато крові нашої пролилося на ньому, — почав говорити Гусак.

Поміж рядами почулися схвальні голоси, а сотник продовжив:

— Серед вас чимало таких, що прийшли із зимівників, а там лишилися жінки та діти. Вони не знають навіть, як за вас молитися... Тому гетьман дозволяє нам повернутися в зимівники до теплої днини! — продовжував Петро.

Йому не дали договорити. Почулися збуджені голоси, і вгору полетіли шапки, а дехто встиг пальнути з пістоля. Сотенний не став швидко вгамовувати ошалілих від радощів козаків, та нарешті підняв правицю і владно гукнув:

— Слухайте далі!

Усі швидко вгамувалися, і тільки було чути, як десь недалеко вдарили дзвони до утрені. Козаки учтиво повернулися головами до сходу, стали старанно молитися, осіняючи себе хресним знаменням, і було чути лише церковні передзвони та притишені голоси тих, хто молився.

Коли затихли перші гучні передзвони, Петро продовжив:

— Воля гетьмана така, що кому немає куди йти, може лишатися на засадах реєстрового з платнею та харчем при Чигирині до поважного свята Явдохи...

У Підлужного в грудях стало шалено калатати серце, і він уже не чув різноголосих викриків, коли одні раділи, почувши повідомлення про їхню подальшу участь у військових справах, а інші у розпачі кидали шапки на сніг і топтали ногами, висловлюючи цим своє невдоволення. Він подумки вже осягнув серцем та душею, що незабаром побачить найдорожчих у цьому світі людей. Перебуваючи у загальній юрбі, Андрій обмірковував шлях, яким добиратиметься на рідну Самарщину, і усвідомлював, що це буде неймовірно важко. Пригадав вірного побратима Івана, доля якого була йому невідомою, а ще — Санька Голоту. Вони б підтримали його на зимовому шляху додому... А де ж їх тепер знайдеш?

Врешті-решт козаки вгомонилися, і Петро Гусак, злізши з воза, на якому стояв під час промови, запросив до себе в хату десятників, а козаки потроху стали розбрідатися по теплих домівках. Андрій із Яремою неспішно йшли до Йосьчиного дворища, і, коли поблизу нікого вже не було, Андрій звернувся до Яреми:

— Вікторе, а ти що збираєшся робити?.. На Січ чи, може, лишишся у Чигирині, при Богданові?

Ярема замислився і відповів не відразу, та, вже ніби прочитавши думки Андрія, промовив:

— Розумієш, мені є куди йти і одночасно — нікуди. Пішов би з тобою до теплої пори... Хочеться поглянути на ваш благодатний край, та й лячно тебе самого на