Валентин Лукіч Чемеріс - В сузір’ї Дракона

Давно б так! Я був на сьомому небі, все ще не вірячи, що багаторічне наше непорозуміння, яке виливалося в таке собі протистояння, нарешті скінчиться. Уявляв, як ми зустрінемось в її Іскоростені, усе владнаємо в чарівну купальську ніч на березі Ужа, і вже до Києва я привезу синьооку древляночку як свою дружину. І хай вона залишиться хоч і на все життя підданою Древляндії, аби лишень стала моєю. У Києві живуть десятки тисяч древлянців — і нічого. А там, дивись, Оля ще й українкою стане.

У листі був постскриптум, виведений дрібними літерами: «Чому запрошую тебе приїхати в Іскоростень не коли-небудь, а неодмінно на свято Купайла? Ти ж знаєш, що тільки в цю ніч розквітає легендарна і таємнича Квітка Щастя, без якої людині — якщо вона людина — аж ніяк не можна. А нам з тобою, любий мій, і поготів. У купальську ніч станемо щасливими на все подальше життя».

Але часу в мене на все про все залишалося трохи менше доби, а ще ж треба було оформити візу в Древляндію. Щоб встигнути до свята Купайла, я заметушився і… кваплячись, втратив голову, поклавши собі будь-що наступного дня бути в Іскоростені.

Мені аж не віриться, що я ще пам’ятаю експрес Київ — Іскоростень у статусі — подумати тільки! — міжнародного! Ось із нього, коли я, здавалося, все встиг і навіть кого треба круг пальця обвів, мені ледь чи не довелося вистрибувати за Бородянкою в Пісківцях, неподалік українсько-древлянського кордону, де я врешті-решт і опинився в наручниках. Можливо б, і вдалося мені якось пройти прикордонний контроль, так підвів власний язик, що не звик у мене тихенько сидіти за огорожею зубів — підвів укупі з рідним патріотизмом. Та ще підсобила вічна — принаймні більш як тисячолітня — древлянсько-українська суперечка щодо княгині Ольги та її «вибрику» щодо Деревської землі.

В купе нас їхало четверо: троє древлянців, які поверталися у свої палестини з товарами, так звані човникарі, котрі скуповують у Києві товари і продають — значно дорожче — в своєму Іскоростені, з того й живуть, і я, українець. Спершу все було тихо та мирно. Поминули Бородянку, я внутрішньо вже був готовий, що прикордонний контроль для мене може виявитись непростим — з візою у мене не все було гаразд, — та гадав, пронесе. Древлянські прикордонники, казали мої знайомі, не дуже причіпливі, а наші й поготів були доброзичливо-непильними.

А втім, що ті, що інші — себто древлянці та мої співвітчизники — одна суть: слов’яни. Можна б сказати, не просто сусіди — брати. Хоч і розділені кордонами. Тож прикордонники до пасажирів міжнародного експреса, який щодень курсував з Києва до Іскорстеня, не дуже й чіплялися. Але, як я вже говорив, мене підвів власний язик.

А сталося це так.

У нашому купе, як, між іншим, у всіх вагонах міжнародних древлянських поїздів, що йшли в Україну чи поверталися у свою Древляндію, на столику біля вікна незмінно стояла елегантна, дещо модерна статуетка княгині Ольги. Як відомо, навіть молодшим школярам, Ольга споконвіку була київською княгинею, проте древляни вважали її своєю — ні більше ні менше! — національною героїнею і ледь чи не рятівницею їхньої Древляндії. Тож надмірно та затято шанували м’якотілу жону князя Ігоря, чим викликали постійний спротив українців, які вважали княгиню Ольгу своєю, яка, щоправда, необачно дала маху щодо вирішення древлянської проблеми.

А почалося з того, що я, сідаючи до столика в купе, відсунув — мабуть, непоштиво — статуетку княгині (вона і справді мене дратувала). Древлянці те враз загледіли.

— Поставте статуетку на місце, нечемний добродію. Брутальне ставлення до княгині Ольги, нашої великої героїні, — це образа нашої національної гідності!

Мені б промовчати (чи бодай вибачитися крізь зуби), а я візьми й ляпни:

— Для вас, древлян, вона, може, й героїня, а для нас, українців, — зрадниця!

Боже Перуне, що тут зчинилося! Аж світлоликий Ярило шмигнув за хмари і в купе враз потемніло. Древляни, посхоплювавшись зі своїх місць, утрьох накинулись на мене:

— Як ви?.. Посміли?! Таке!.. Сказати!!! Та хто ви такий? Хіба не знаєте, скільки зробила княгиня Ольга, щоб древлянський і український народи подружилися? Для нас княгиня Ольга — свята! Та коли б не вона — не було б сьогодні й самої Древляндії!

— Авжеж, — зловтішно вигукував я. — Завдяки нерішучості Ольги ви, древляни, сьогодні й існуєте як незалежна держава, якої, за логікою історії, і бути не може! Та хто ви такі, врешті-решт? Древляни? Східнослов’янський племінний союз — одні з предків українців. Деревська земля займала прип’ятське Полісся. Жили древляни по Тетереву, Уші, Уборті, Ствизі до річки Случ. І, взагалі, ваша так звана незалежна Древляндія — історичний парадокс! Нонсенс! Сьогодні ви мали б бути лише однією з областей України. А втім, і це для вас занадто. Ваші землі можуть увійти до північних країв Київщини. І — досить з вас. А ви що втнули? З допомогою княгині Ольги відхопили добрий шмат нашої споконвічної території…

— Географічно Древляндія розташована, з одного боку, на порубіжжі з Росією, а з другого… З другого, правда, вклинюється в територію України…

— Та ви вклинилися майже на пів-України в тому місці. Чому так сталося? Та тому, що Древляндія — це істинно українська територія на півночі республіки. Та, зрештою, українці, як і ви, східні слов’яни, а тому ми одне ціле. А ви… Ніяка ви не Древляндія, а — Україна. У нас навіть мова одна, українська.