Герман Мелвілл - Мобі Дік, або Білий кит

і це у третій, вирішальний день гонитви? Адже якщо три дні злилися в одній невтомній гонитві, отже, перший день — це ранок, другий — полудень і третій — вечір, кінець усьому — яким би не був той кінець. О Боже! Що це проймає мене до кісток, лишаючи мертвотно-спокійним і водночас сповненим чекання, заціпенілим у судомі! Картини майбутнього пливуть переді мною, мов порожні обриси й остови; а минуле розпливається в тумані. Мері, дівчинко моя! Ти розтаєш у блідому мареві в мене за спиною; хлопчику мій! Я бачу лише твої очі — такі сині-сині. Таїна життя розкривається; та її знов затягають хмари. Отже, моє плавання завершується? Ноги в мене слабнуть, так ніби я цілий день крокував. Треба послухати серце, — чи воно ще б'ється? Отямся, Старбаку! Зупини це… мерщій, мерщій! Гукай! Гей, на щоглах! Бачите мого сина на пагорбі?… Я божеволію… Агов, нагорі! Пильнуйте за вельботами; не спускайте очей з кита! Хо! Знову! Проженіть геть цього яструба! Дивіться! Він клює… він вириває флюгер, — старший помічник указав на червоний прапор, що майорів над грот-щоглою. — Ха! Він полетів геть і забрав його! Де зараз наш старий?.. Ти це бачиш, Ахабе? Тремти зі страху!

Вельботи ще не встигли відійти далеко, коли за сигналом одного з чатових — опущеною вниз рукою — Ахаб дізнався, що кит пішов під воду; але, прагнучи опинитись якомога ближче до нього, коли він вирине знову, Ахаб спрямував свій човен за тим самим курсом, трохи осторонь від корабля; і його веслярі, мов зачаровані, сиділи в мовчанні, поки стрімкі хвилі з гуркотом розбивалися об ніс упертого човна.

— Забивайте свої цвяхи, хвилі, вганяйте їх по самі головки! Все одно ви забиваєте те, у чого немає кришки. У мене не буде ні труни, ні катафалка; лише мотузка може мене вбити! Ха, ха!

Раптом вода навколо них повільно забрижилася широкими колами, потім піднялася, наче спливаючи по схилі підводного айсберга, що виринув на поверхню. Почулося низьке, приглушене гудіння, немов з-під землі, і всі зачаїли подих, бо велетенське тіло кита, обмотане мотузками, усипане гарпунами й острогами, повільно, але з невблаганною силою здіймалося з морської глибини. Оповитий примарним серпанком, він якусь мить висів у райдужному повітрі, а потім з оглушливим плюскотом ринув у воду. На тридцять футів угору фонтаном злетіли хвилі, а потім осипалися дощем пінних бризок, відкривши молочно-білі кола, що розходилися від мармурового тіла кита.

— Руште! — крикнув Ахаб до веслярів, і вельботи стрімко рушили в наступ; але Мобі Дік, розлючений вчорашніми гарпунами, що тепер іржавіли у нього в боках, був наче одержимий всіма демонами небес. Широкі смуги набряклих жил, що перетинали його лоб під прозорою шкірою, ніби стужавіли, коли він головою вперед помчав назустріч човнам, розкидаючи їх своїм убивчим хвостом. Він вибив гарпуни й остроги в обох помічників, виламав спереду дошки в бортах вельботів; проте вельбот Ахаба майже не постраждав.

І коли Деггу і Квіквег намагалися заткнути пробої, а кит, відпливаючи, повернув до них свій білий бік, у моряків вирвався нестямний крик жаху. Міцно примотаний до спини чудовиська, розпростертий під тугими кільцями ліня, які кит намотав на себе за ніч, перед ними постав знівечений труп парса; його чорний одяг був пошматований, вирячені очі нерухомо втупилися в Ахаба.

Гарпун випав із рук старого.

— Я обдурений, обдурений! — насилу видихнув він. — Так, парсе, я знов тебе бачу! Так, ти йдеш попереду мене; і ось він, ось, катафалк, про який ти мені казав! Та ловлю тебе на останній букві твого слова. Де другий катафалк? Стаббе, Фласку, на корабель! Ваші вельботи тепер ні до чого; полагодьте їх, якщо зможете, і повертайтеся до мене; а якщо ні, нехай помре і сам Ахаб… Назад, люди! У першого, хто спробує вистрибнути з цього човна, я встромлю гарпун. Ви вже більш не люди, ви мої руки й ноги, і тому коріться мені. Де кит? Пірнув знову?

Але він видивлявся кита надто близько від вельботів; Мобі Дік, здавалося, поспішав забрати з собою мертве тіло і, ніби вважаючи місце їхньої останньої зустрічі лише частиною свого шляху в підвітряний бік, знову швидко поплив геть і був майже нарівні з кораблем, який весь час плив йому назустріч. Він мчав, наче з вітром навзаводи, і, незважаючи ні на що, торував свій прямий шлях у морі.

— О, Ахабе! — скрикнув Старбак. — Іще не пізно — навіть зараз, на третій день, не пізно спинитися! Поглянь! Мобі Дік не переслідує тебе. Це ти, ти женешся за ним, мов божевільний!

Поставивши вітрило під свіжий вітер, самотній вельбот спритно біг серед хвиль на всіх веслах. І Ахаб, пройшовши так близько від корабля, що міг чітко бачити обличчя Старбака, наказав своєму помічникові розвертати корабель і слідувати за ним, тримаючись трохи подалі. Потім, кинувши погляд угору, він побачив Тештіго, Квіквега і Деггу, які поспіхом лізли на верхівки трьох щогл, між тим як веслярі сиділи в розбитих вельботах, піднятих на борт «Пекводу», і докладали усіх зусиль, щоб їх полагодити. Також він мигцем побачив крізь порти Стабба і Фласка, що на палубі підбирали нові гарпуни й остроги. І, побачивши все це, почувши стукіт молотків у розбитих човнах, він відчув, що якийсь інший молот вбиває цвях йому в серце. Та він опанував себе. І помітивши, що на грот-щоглі немає прапора, крикнув Тештіго, який цієї миті опинився на верхівці, щоб той спустився, взяв новий прапор, молоток та цвяхи і знову прибив прапор до щогли.

Чи то знесилений від триденних перегонів, під час яких він мусив тягти за собою ціле мотузяне плетиво, що сковувало його рух, чи то за своїм жорстоким і підступним помислом Мобі Дік тепер сповільнив швидкість, бо човен знову швидко наближався до нього; хоча, звісно, цього разу відстань між ними була не дуже велика. І Ахаб так само мчав по хвилях у супроводі безжальних акул, які переслідували вельбот і так люто вгризалися у весла, що лопаті обламувалися, тріщали і, виринувши з води, щоразу лишали на ній дрібні скіпки.

— Не зважайте на них! Їхні зуби тільки виріжуть нові візерунки на наших веслах. Налягайте! Акулячі зуби — краща опора для весел, ніж вода.

— Та вони ж обгризуть весла, самі тріски лишаться!

— І того вистачить! Налягайте!.. Хтозна, — стиха мовив він, — кого ці акули мають за поживу — кита чи Ахаба? Налягайте, налягайте! Отак! Ще трохи; ми вже близько. Стерно! Візьміть стерно; дайте мені пройти. — І двоє