Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн.1

Так, Справа Півдня зазнала поразки, але війна в очах Скарлет завжди здавалася безглуздям, і мир, що не кажіть, а таки краще. Очі у неї ніколи не сяяли захватом, коли зоряно-смугастий стяг здіймався вгору на щоглу, ніколи вона не здригалася від зворушення, чуючи виконання «Діксі». Їй чужий був той фанатичний запал, що дозволяв іншим в ім’я Священної Справи легко терпіти нестатки, нудотні обов’язки шпитальної няньки, жахи облоги, недоїдання останніх місяців. Тепер усе це минуло, все позаду, і вона не збирається проливати над цим сльози.

Все позаду! Ця війна, яка, здавалося, триватиме без кінця, війна, яка прийшла непрохана й нежадана, і так нагло розтяла їм життя навпіл, що майже зовсім стерла пам’ять про колишні безтурботні дні. Озираючись назад, вона незворушно споглядала таку собі гарненьку Скарлет у зграбних чепурних черевичках із зеленого сап’яну, у хвилястих кринолінах, густо напахчених лавандою, і сама дивувалася: невже й справді то вона така була? Ота Скарлет О’Гара, за якою упадали всі юнаки з округи, яка мала до своїх послуг сотню рабів, яку багатий маєток захищав наче муром і першу-ліпшу забаганку якої вдовольняли батьки? Оте розпещене й безжурне дівча, яке завжди вміло наполягти на своєму, тільки ось дружиною Ешлі не спромоглося стати?

Десь на довгій дорозі цих крутих чотирьох літ оте напарфумоване дівча у бальних черевичках непомітно розвіялось і натомість з’явилася молода жінка з гострим поглядом зелених очей, яка рахувала кожен гріш і не гребувала ніякою фізичною працею, жінка, яку вир війни позбавив усього, крім незнищенної червоної землі у неї під ногами.

Стоячи в холі, вона прислухалася до схлипування дівчат і гарячково думала: «Ми засіємо більше бавовнику, набагато більше. Завтра ж пошлю Порка до Мейкона, щоб купив ще насіння. Тепер уже янкі не палитимуть бавовни, і наше військо нічого не реквізуватиме. Боже милостивий! Таж восени на бавовну будуть шалені ціни!»

Вона ввійшла до кабінетика, не звернувши уваги на заплаканих дівчат, присіла за бюрко й заходилася гусячим пером прикидати, скільки можна докупити насіння бавовнику на ту готівку, яка ще була.

«Війна скінчилася,— подумала вона, і раптом незмірне щастя затопило її, а перо випало з руки.— Війна скінчилася, отже, Ешлі... Якщо Ешлі живий, то він же повернеться додому! Цікаво, чи подумала про це Мелані, яка побивається так ревно над поразкою Півдня?

Невдовзі ми одержимо листа... ні, листа ні. Пошта ж не працює. Але невдовзі... та якось він уже повідомить про себе!»

Однак минали дні за днями й переростали в тижні, а звісток від Ешлі не надходило. Пошта на Півдні діяла нерегулярно, а в сільській місцевості і зовсім не працювала. Вряди-годи котрийсь приїжджий з Атланти привозив записку від тітоньки Туп, що слізно благала дівчат приїхати до неї. Але від Ешлі звісток усе не було.

*

Після капітуляції повсякчасні чвари Скарлет і Сьюлін через коня розпалилися наново. Тепер, коли вже можна було не боятися нападу янкі, Сьюлін закортіло роз’їжджати по сусідах. Скучивши за колишнім товариським життям і почуваючи себе самітною в Тарі, вона поривалася до сусідів хоча б задля того, щоб переконатись, що й там справи не кращі, ніж у них. Але Скарлет була невблаганна. Кінь потрібний для роботи: тягати колоди з лісу, орати землю, привозити харчі, коли Порк знову вибереться на пошуки їх. А в неділю кінь має законне право попастись на вигоні й перепочити. Якщо Сьюлін так припекло з гостинами, нехай вибирається на своїх двох.

До минулого року Сьюлін за все своє життя ні разу й ста ярдів не пройшла пішки, і пропозиція сестри аж ніяк її не приваблювала. Отож вона залишалася вдома й без кінця бурчала, та плакала, та раз у раз примовляла: «О, якби тільки мама була жива!» Врешті Скарлет не витерпіла й вліпила їй давно обіцяного ляпаса, такого дошкульного, що Сьюлін заверещала й упала на постіль, зчинивши чималий переполох у всьому домі. Надалі, однак, вона трохи менше стала пхинькати, принаймні у присутності Скарлет.

Скарлет не покривила душею, кажучи, що коневі треба дати відпочити, але це була тільки половина правди. Друга її половина полягала в тому, що Скарлет сама за перший місяць після капітуляції об’їздила всіх сусідів, і те, що вона побачила у давніх друзів, на знайомих їй змалку плантаціях, підкосило її мужність дужче, ніж вона хотіла б у цьому зізнатись.

У Фонтейнів, оскільки Селлі встигла вчасно попередити своїх, справи були відносно кращі, але процвітанням це здавалося лише на тлі навколишнього зубожіння. Бабця Фонтейн так і не оклигала від серцевого удару, що стався, коли вона підняла всіх на боротьбу з вогнем і врятувала будинок. Старий доктор Фонтейн поволі одужував після того, як йому ампутували руку. Алекс і Тоні незграбно орали й перекопували землю. Побачивши Скарлет, вони підійшли ближче, потисли їй руку через огорожу й стали підсміюватись, який у неї, мовляв, розхитаний візок, однак гіркота у глибині їхніх чорних очей свідчила, що сміялися вони не тільки з неї, а і з самих себе. Вона попросила продати їй зерен кукурудзи на засів, вони охоче погодились і заходилися обговорювати господарські проблеми. У них було дванадцять курей, дві корови, п’ятеро свиней і мул, якого вони привели з війни. Одна свиня оце щойно здохла,— і вони побоювалися, щоб і з рештою того самого не сталося. Почувши таку заклопотану балачку про свиней з уст цих вчорашніх чепурунів, яких раніше могло непокоїти хіба що питання, чия краватка модніша, Скарлет і собі засміялася, і сміх її теж був гіркий.

У Мімозі всі були дуже привітні з нею і хотіли накинути їй зерна кукурудзи — просто так, не за гроші. Коли вона поклала зелену банкноту на стіл, фонтейнівський темперамент спалахнув і брати категорично відмовилися від грошей. Скарлет узяла зерно, а доларового папірця нишком таки тицьнула Селлі в руку. Селлі тепер була зовсім не схожа на ту, якою Скарлет побачила її вісім місяців тому, коли сама тільки-но повернулася додому. Тоді Селлі теж була бліда й сумна, але все-таки виглядала куди жвавіше. А тепер ця жвавість де й поділася,— здавалось, поразка у війні позбавила її будь-якої надії.

— Скарлет,— прошепотіла вона, стискаючи банкноту,— що з нами сталося? За що ми воювали? Ох, мій бідний Джо! Бідне моє дитя!

— Я не знаю, за що ми воювали й не хочу знати,— відказала Скарлет.— Мене