Ляна Аракелян - У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян

– Гедеон очманів?! Який із нього великий воїн?! Він усього лише хоче влізти на трон, – озвучила я свої думки.

– А він вважає, що він Великий Воїн.

– Ненавиджу його, – просичала Кхибра. – Виродок!

Я недовго вагалася: треба попередити діда, щоб не надумав іти до нас на допомогу. Ельфи з хлопцями придумали якусь стратегію, нехай б’ються. Маловірогідно, що армія упирів за короткий час стала настільки величезною. Але як знати...

Я хотіла взяти флая, але зрозуміла, що наші з Геркою речі в іншій кімнаті. Та й як знати, де дід? Не нашепчу ж я повідомлення: «Леовардія, на вимогу, Уланьяру Семисильному». Думай, Руто, думай!

– Кхибро, я постукаю ось так, – і показала, як, – відчиниш тільки на цей стукіт.

– Ти куди зібралася? Очманіла?! Не дуркуй, Руто! Нас тут замкнули не для того, щоб ми вешталися поверхом.

– Мені потрібно флая дідові послати, хочу його попередити. У мене ланцюжок, – я потрясла срібною ниткою. – Не вкусять.

У залі відбувалася якась підозріла метушня, сичання, завивання і невблаганно тягнуло горілим. Таке враження, немов Понтусоль вирішив посмажити м’яса і навмисно спалив його.

– Відчуваєш, як смердить? – повернулася я до Кхибри.

– Ні, – розгублено відповіла тролиця. – Руто, не кидай мене одну, мені страшно.

– Пішли з нами, повеселимося! – по-моєму, тільки в клопа був прекрасний настрій, хоча п’ять хвилин тому його скорботний голос хіба що нас не поховав.

– Я з тобою, – Кхибра тремтіла від страху.

– Потрібен сопільник, – пробурмотіла я.

– У мене з собою, – згадала тролиця і дістала з кишені пляшечку. – Ой, він тільки один.

– Пий, я спокійна, – не моргнувши оком збрехала я.

Кхибра випила і шумно задихала. Через мить вона була абсолютно спокійна.

– Чудово, – похвалила її я, – висуваємося.

Тролиця дбайливо притискала казанок, замотаний у три рушники, до грудей, а я відчинила двері та вийшла з кімнати. Ми, намагаючись не шуміти, рушили коридором.

– Руто! – звискнула тролиця, коли переді мною гепнувся той самий кажан і перед очима виник... Арбінем Кронту власною персоною.

– Добрий вечір, панянки! – привітався упир, оголюючи ікла. – Щось дивно ви нас із друзями зустрічаєте. Ми прийшли з миром, а ви, – упир вдавано відкопичив нижню губу, немов образився.

– Арбінеме, ми вдячні тобі, що допоміг нам вибратися з підземелля, але, на жаль, більше, ніж «спасибі», не можемо нічого тобі ані сказати, ані дати, – я дуже старалася не видати хвилювання. Дивно, де всі?

– Не дуже приємно, зате відверто, – продовжував вишкірятися упир. – А я за вами, панянки. Дуже хочу запросити вас у свій родовий замок. Ви були коли-небудь у справжніх родових замках?

Кхибра почервоніла.

– Краще б їх ніколи не бачити, – відповіла вона.

– Гм, дивно, хоча... мій точно вам сподобається. То як, летимо?

– Дякую за запрошення, але ми змушені відмовитися.

– Ось як? – упир починав злитися. Червоні очі звузилися. – Що ви про себе уявили, дівчата?! Я хочу дати вам вічне життя і владу. Таку владу, про яку жоден смертний і мріяти не може. За що ви тримаєтеся тут?! Що вам у цьому житті треба?! Перед вами падатимуть ниць королі та країни. Ви триматимете в страху всіх! Усіх!.. Королі змінюватимуть один одного, а перед вами буде – вічність...

– У мене є чудова ідея, – перебив його Шафран, який хвостом ув’язався за нами. – Чому б тобі не вкусити Гедеона Брісса? Він влади хоче, а так, день поспав і всю ніч пануй і домінуй. Вдало я придумав, еге ж?

– Це твій фамільяр, руда? – заломив брову Кронту.

– Заздриш?

– Було б чому, але штучка оригінальна.

– Сам ти штучка! – образився Шафран.

– Я чекаю відповіді, – нагадав упир.

– Мені не потрібне вічне життя – я сміливо глянула в очі Кронту.

Арбінем, мабуть, очікував на таку відповідь.

– А влада, виходить, потрібна? – він хитро примружився.

– Ні, – остаточно здивувала його я. – Що я буду з нею робити?

– Дивно. Влада потрібна всім.

– Тут немає нічого дивного. Навіщо мені влада і вічне життя, якщо коханий помре, а я навіть не постарію разом із ним?

– Наївна простота, – цикнув зубом упир. – Скажи ще, що ти віриш у кохання.

– Не тільки вірю, а й кохаю, – я безстрашно подивилася на Кронту і відчула, що джерело відгукується, ледь варто згадати Геру.

– У тобі прокинулася магія? Чудово! Магічка-наречена. Такого ще не було в історії. Погоджуйся, я дам тобі більше.

– Ні, – твердо відповіла я.

– Руто! Що ти тут робиш?! Кхибро, і ти, звичайно ж, тут! Я де вам сказав бути?! Чому вийшли?! – розлючений Герман став між мною і Кронту.