Ляна Аракелян - У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян

– Руто, нехай поки що тут постоїть. Хіба мало що може статися, – багатозначно подивився на мене Рані.

Я кивнула і накрила казанок кришкою. Рані дістав ще мішечок, звідки висипав ланцюжки.

– Розбирайте, це нам. Не вистачало, щоб якась тварюка тихенько підібралася ззаду.

– Офутто, – я глянула на гномку, згадуючи нашу останню розмову, коли ми вперше сюди приїхали, – а чому ти в Леовардію не поїхала?

– Дядько наполіг, щоб я почекала товар. Нікого було сюди прислати.

– Зрозуміло, – я застебнула ланцюжок і посмикала, щоб зрозуміти наскільки міцний.

– Руто, давай із нами на горище, – Рані встав з-за столу.

– Це ще чому? – здивувався Герман.

– Тому що вона в темряві бачить, – розкрив мій секрет ельф, імовірно забувши, що обіцяв мовчати.

 Герман здивовано зиркнув на мене, але не сказав ані слова. Ми підійнялися на горище. Я сіла біля вікна й уважно оглянула двір. Крім сови, що сиділа на козирку гномської лавки, я більше нікого не побачила, про що й повідомила друзям.

– По-моєму, я її вже бачила, – я намагалася пригадати, де і коли я могла бачити цю сову, а потім на думку спав Буретворець.

Сова наче почула мої слова і спурхнула з місця, розчинившись у фіолетовій ночі.

– Саме цю? – тривожний голос Рані змусив мене згадати того птаха, що сидів на гілці дивного дерева біля Оглашеної гори.

– Скоріше за все, так. Точно, вона! У тої теж була біла мітка над дзьобом, – нарешті в пам’яті сплив образ того птаха. Чому вона тоді не викликала жодних підозрілих почуттів, не знаю.

– Грісе, скажи, а серед піднятих мерців не було випадково парочки упирів? – поцікавився Герман.

– Ні, це точно.

– Він прилітав не упирів на нас нацькувати, – почухав підборіддя Скріраніель. – Він спостерігав за технікою бою.

Мені стало по-справжньому страшно. Усередині народилися холодні кульки, які каталися по хребту, немов наганяли хвилі страху. У двері постукали. Спочатку тихо, потім голосніше.

– Хто зачинив двері? – стрепенувся Герман.

– Понтусоль, це я його попросила.

– Германе, мені страшно, – чесно зізналася я.

– Нічого не бійся. Візьміть казанок і закрийтеся в кімнаті разом із Кхиброю. Нікуди не виходьте, що б ви не почули.

Від усвідомлення біди, що нависла над нами, хребет немов покрився інієм. Прокляті кульки каталися згори донизу, розганяючи страх усе більше й більше.

– Швидко в кімнату! І поки хтось із нас тричі не постукає у двері ось так, – він показав, як саме: два коротких, пауза і ще один, – нікому не відчиняти.

– А що з Понтусолем? Він хоч і гад, але шкода його.

– Сховаємо в іншій кімнаті, дамо йому срібний ополоник і нехай відмахується ним від упирів, якщо хтось ризикне напасти, – сказав, як сокирою рубанув, Богріс.

– Діємо за планом, – кивнув Рані й поквапився вниз.

Герман мене рвучко обійняв і поцілував у губи.

– Тримайся, моя кохана дівчинко. Ти у мене ось тут, – він тикнув пальцем в груди. – Назавжди, моя руда магіє, назавжди. Будь сильною, ми обов’язково переможемо, чуєш?

– І ти у мене в самісінькому серці, – пробурмотіла я. – Бережи себе! Нехай Аргіна закриє вас від лиха, Акрідена – найчарівнішу усмішку, а Рокнесгер – щасливу долю.

Хлопці побігли вниз, а нас із Кхиброю, тицьнувши казанок у руки, замкнули в кімнаті. Гномка ж навідріз відмовилася кидати свою лавку. Довелося Ойху ховати її на собі, щоб перенести через дорогу. Там вона закрила все і спустилася в знайомий підвал.

Я прикипіла до вікна. На вулиці порожньо. Нікого.

– Що там?

– Нічого, – я хотіла ще щось сказати, але в цей момент об скло вдарився величезний кажан. Так, уже, це не кажанчики, з якими домовився Шафран! Ми завищали, але тут же закрили руками роти. Кхибра прилипнула до дверей, прислухаючись, що відбувається у корчмі.

– Ну? – я запитально подивилася на подругу.

– Метушня якась, – знизала плечима тролиця.

– І горілим звідкись потягнуло, – принюхалася я.

– Руточко! – пролунало над вухом.

– Ах ти, паразіт! – від душі вилаялася я. – Я його клич- кличу, а він, мамчики-кажанчики, десь вештається! Тут битва назріває, а головного шпигуна немає!

– Я прилетів, я повернувся з новинами... З поганими новинами... З дуже поганими новинами... – сумний голос фамільяра насторожив нас із Кхиброю.

– Викладай свої новини, хутко, – буркнула я.

– Гедеон задумав вас убити. Ви – не ціль. Ви – приманка.

– Що?! – в один голос із Кхиброю вигукнули ми.

– Як це приманка? – зблідла подруга.

– Він хоче на вас виманити твого діда, Руто. І наказав Шраму, щоб відправив тебе з усім кодлом, це не мої слова, – виставив лапки вперед фамільяр, – сюди. Їм потрібен Уланьяр Семисильний. Хтось дізнався пророцтво, що тільки чистий помислами може взяти до рук Королеву і віддати Великому Воїну.