Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

і, коли сам здавав на польову пошту листи, які Серпілін надсилав у відповідь, бачив на конвертах ім’я й прізвище тієї жінки — лікарки з госпіталю, яку бачив у Архангельському в Серпіліна.

Він уже відклав чотири її листи, що лежали в Серпіліна в кишені запасного кітеля. Сам збирався спитати Захарова, що робити з тими листами, і тепер дістав їх, загорнені в газету й перев’язані. У Серпіліна вони лежали в кишені просто так; це вже Синцов загорнув їх після того, як дістав.

— Повідомлю її, — сказав Захаров, узявши листи. — Треба пояснити, як вийшло. Польова пошта є?

— Там на конвертах написано… — Синцов зам’явся, але все-таки сказав про ту делікатну річ, про яку вже думав.

Серпілін писав учора ввечері їй листа, але не закінчив і поклав у кітель разом з її листами. І Синцов, коли брав їх, знайшов і того недописаного листа і спершу сам хотів одіслати їй, приписавши від себе, як усе сталося… Він підійшов до стіни, де на цвяху висів запасний кітель Серпіліна, дістав листа — всього півсторінки — і поклав перед Захаровим.

— Учора вночі почав писати…

Захаров повільно прочитав листа, низько схиливши над ним свою сиву круглу голову. Потім згорнув аркуш навпіл і ще раз навпіл, немов запечатав.

— Надішлю разом з її листами. Нехай усе в неї буде. — І, повівши очима на Синцова, додав — А ти напиши їй після похорону, як ховали.

— Напишу, — Синцов подумав про себе, що цій жінці більш ніж усім іншим треба бути на похороні Серпіліна.

Побачити його в труні — останнє, що їй залишається.

І Захаров не така людина, щоб не подумати про це. Але зробити цього, мабуть, не може, тим-то й мовчить.

— Повернешся — розповіси, як було, — сказав Захаров. — З’ясуй, як з його родичами — чого потребують, що для них зробити, послати з армії… Вранці, о сьомій, зайди до мене. Може, ще щось згадаю, що зараз випало з голови! Де ночуєш?

— У сусідній хаті.

— Іди спи. — Захаров пошукав поглядом на столі, чи є там чорнильниця й ручка, і, побачивши їх, додав — Ще тут посиджу, напишу їй. До завтра відкласти — невідомо, який завтра день буде.

Синцов вийшов з дивною тривогою на душі, наче він робив щось не те, йдучи й залишаючи іншу людину тут, у цій кімнаті, за цим столом, за яким сидів Серпілін.

Та було наказано, і вийшов.

Захаров залишився сам і кілька хвилин, обхопивши голову руками, нерухомо сидів за столом, збираючись на силі, щоб ще раз перечитати недописаного листа Серпіліна, а потім написати їй.

— Дописати, замість нього, — сказав він уголос, серед тиші.

Серпілін устиг написати всього десять рядків. Нічого такого особливого в них не було — що живий і здоровий, що все йде якнайкраще, так і написав — «якнайкраще», що погода хороша й плече не болить. Раніше, коли дощило, трохи боліло, а тепер справді не болить, усе чудово.

Звертався до неї на ім’я — «люба Олю». «Як і не було людини», — подумав Захаров не про Серпіліна, котрий помер, а про неї, яка була жива, але якої тепер також не було. Не було «любої Олі», якій писано ці листи. Не було кому їх писати. Він знав від Серпіліна, що їй уже сорок років, і тому особливо жалів її. Чим старша жінка, тим менше в неї залишається часу, щоб називали «любою Олею».

На столі лежав блокнот Серпіліна. Той самий, на аркуші з якого він писав учора ввечері. Навіть вдавлені сліди від літер залишились, пройшли крізь папір, бо писав не пером, а, за багаторічною військовою звичкою, олівцем і дуже натискав на олівець. Захаров вирвав два аркуші, щоб не залишалося слідів цих літер, і почав писати листа, обдумуючи кожне слово, щоб вийшло найкоротше, вважаючи, може, й помилково, що горе подробиць не потребує.

Дописавши листа і поклавши його разом з чотирма її листами і не відправленим листом Серпіліна собі в планшет, Захаров подумав, що все це треба надіслати не польовою поштою, а з оказією. Та як це краще зробити, зараз на думку не спадало, голова стомилася.

Він підняв трубку телефону й наказав з’єднати себе з Бойком, якщо не спить іще. Оперативний черговий доповів, що генерал-лейтенант Бойко разом з командуючим артилерією виїхав до Теребеньок, у штаб тилу, прощатися.

Захаров подзвонив Бойкові, щоб спитати, чи приїхав уже до нього Кузьмич. Черговий повідомив, що генерал Кузьмич ще в дорозі. Був у триста сьомій дивізії, а нещодавно проїхав машиною через штаб корпусу.

— Он воно що. — Захаров, поклавши трубку, подумав, що Кузьмич сьогодні забрався далі за всіх. Триста сьома затягувала горловину мішка, і офіцери зв’язку діставались до неї тільки літаками. А Кузьмич усе-таки пропер і туди й назад машиною…

Захаров підвівся з-за столу, збираючись іти, і помітив червону папку, що лежала скраю порожня, без паперів.

І згадав, як не в цій, а в іншій хаті сиділи разом з Серпіліним і дивились виписки з різних політичних донесень, які зроблено було перед наступом для подання до Військової ради армії, вони лежали тоді в цій червоній папці, тепер порожній. У тих виписках, що їх дивилися тоді з Серпіліним, було резюмовано настрої останніх тижнів і відзначено їх загальний здоровий характер, який свідчив про впевненість у перемозі й готовність розгромити фашистів. Та було наведено, як висловлювались автори донесень, і окремі приклади нездорових настроїв. Люди, котрі воювали по три роки, часом боялися повірити собі, що вони і в майбутньому наступі залишаться живі. А інколи і в їхніх розмовах, і в тому, що вони писали додому, прозирала ніби прихована надія: попрощавшись перед тим, як іти в бій, з близькими, потім обманути смерть — залишитися живими.

— Ну що ж, — сказав тоді Захаров, задоволений, що виписки ще раз підтверджували: незважаючи на втому од війни, настрій у армії перед наступом добрий. — Загалом, треба вважати, документ непоганий!

І раптом