Кобо Абе - Жінка в пісках

Визначаємо на свій розсуд, де людині треба жити, а тій, що втекла, вішаємо на шию ланцюга і змушуємо її вернутися назад... Та чи є в цьому здоровий глузд?.. Хто має право силоміць нав’язувати іншій людині місце проживання?..

— Людина тікає з одного місця на інше лише для того, щоб заспокоїтись. І особливої сили волі для цього не треба. Замість того вона мала б подумати про обов’язок і відповідальність перед тими, від кого втекла.

— Мабуть, людина тому й тікає, що хоче позбутися того обов’язку...

— О котрій годині це було? Де?

— З уривка тієї газети, яку я вам недавно показував, видно, що на тисячу людей, враховуючи сюди дітей і хворих, які не можуть робити, що їм хочеться, припадає одна людина, пропала безвісти... Думаю, це дуже серйозно... А якщо долучити сюди й тих, що не втекли, але хотіли б, то цифра буде страшною... Одне слово, ті, що не втекли, залишаться у меншості...

— Влітку? Чи восени?

— Насамперед треба з’ясувати, чи маю я право втручатися?

— Відчай залишених людей вас не турбує? Думаю, ви не забули, що шуряка Немуро-сана вбито?

— А яке це має відношення до відчаю людей, яких покинули?

— Якого кольору костюм був тоді на ньому?

— Коли вранці я їду в переповненій електричці, стиснутий з усіх боків людьми, мене охоплює страх. Звичайно я стикаюся з десятком-двома, хай навіть сотнею знайомих, принаймні з виду, людей, і мені здається, що я займаю чітко визначене місце в суспільстві. А от у повнісінькому вагоні я бачу навколо себе незнайомців та ще й силу-силенну. Але це ще нічого, найстрашніше, коли електричка підходить до кінцевої станції...

— Може, все-таки скажете, хоч якого кольору костюм був на ньому? Мені вже таких небилиць наговорено, я так багато й марно находився, що аж ноги болять.

— Ой, пробачте...— Тасіро знітився і проковтнув слину.— Колір костюма?.. Здається, він був... Ні, на ньому не було костюма, а, по-моєму, лише дощовик...

— Справді?

— Того дня... дощу не було, але в будь-яку хвилину погода могла зіпсуватись. А начальник відділу здавна вирізнявся своєю завбачливістю... Ми всі глузували з його дипломоманії — він мав права водія, а крім того, диплом радиста, стенографіста...

— Я про це знаю.

— Думаю, все це пов’язане одне з одним... Щоб не розгубитися серед чужих людей... чи то в переповненому вагоні електрички, чи то в плетиві незнайомих вулиць...

— Якого кольору той дощовик?

— Звичайнісінького... рудуватого чи, може, зеленкуватого... як усі дощовики.

— Новий? Чи приношений?

— Ні, не новий. Досить потертий. Як хочете знати... з масними плямами на рукавах і комірі... Ага, пригадав, той самий, що його начальник відділу давно носив... Він був здібним автомеханіком і часто замість спецівки накидав на себе того дощовика, коли залазив під машину...

В ту ж мить я наказую шоферу зупинити таксі. Над широкою темною вулицею де-не-де висять ліхтарі... Блищить відбитим червоним світлом табличка, сповіщаючи про ремонт водогону, кілька касок, укритих люмінесцентною фарбою, нудно повторюють однакові рухи.

— Отут виходьте й провітріть голову. Думаю, зрозумієте причину і без запитань.

— Зрозумію? — Тасіро зіщулився, наче готуючись чинити опір.— Та я ж збирався вам усе розповісти.

— Подумайте як слід, може, зрозумієте. Ну, швидко виходьте!

— Ви ще пошкодуєте.

— Годі! Щоб ви знали, я одержав той дощовик від клієнтки. Добре виспіться, проковтніть таблетку аспірину, а коли придумаєте вірогіднішу брехню, приходьте знову.

Склавши середній і вказівний пальці, я грубо штрикнув Тасіро між ребра. Зойкнувши, він скорчився й нахилився вперед, але не випав із машини, а втримався на одній нозі. І тоді, обернувшись до зачинених дверцят, хрипким голосом прокричав:

— Я йшов за ним! Я йшов за начальником відділу!

Виходжу з таксі посередині узвозу, що веде до житлового масиву на узвишші. Заплатив за каву, випиту разом із Тасіро,— це зрозуміло, але несподівано, мабуть, з п’яної голови, розтринькав гроші у фотостудії і, нарешті, проїхався на таксі... Скільки ж я маю вимагати на покриття витрат?.. Для цього, звичайно, треба подати клієнтці відповідні відомості... Звісно, я міг би щось уписати в повідомлення... Адже навіть безцільна трата часу чогось учить... Вважаю, що понад дві години, проведені серед потенціальних утікачів, дозволили мені стерти на карті сумнівні, непотрібні лінії.

Однак майже неможливо внести ці непрямі наслідки розшуку в об’єктивне повідомлення, що не втратило б цінності після виходу з-під моїх рук. Зрештою, написати, що брехун признався в брехні, це те ж саме, що нічого не написати. Коли я в думках повертався назад, в уяві виразно спливали тільки білі ноги під стойкою... тільки відчуття, ніби моя долоня вбирає їх... Але ця окрема частина жінки не розширювалася до цілісного образу, і якби я наважився закінчити «фреску», то решту деталей мав би шукати за тією жовтою шторою. І знову, як комаха до лампи, де їй судилося згоріти, я поспішаю вулицею через житловий масив до того вікна. Не маючи для цього ніякої причини і особливо не замислюючись над тим, що в мене її немає...

Ні, не можна сказати, що зовсім