Еліас Канетті - Засліплення

Петер подякував братові за послуги, які той для нього зробив.

Він перелічував їх педантично й ущипливо. Про найважливішу з них — звільнення від дружини — не згадав.

— Я тобі не писатиму! — завершив він.

— Розумію. Ти запланував собі стільки роботи.

— Не через це. Я нікому не пишу принципово. Писати листи — це байдики бити.

— Як хочеш. Якщо я тобі знадоблюся, телеграфуй! Через півроку я до тебе знов навідаюсь.

— Навіщо? Ти мені не потрібен!

У Петеровому голосі вчувалася злість. Прощання, мабуть, торкнуло його за живе. За своєю грубістю він приховував біль.

У потягу Ґеорґ почав снувати свої думки далі. «Що ж тут дивного, коли він до мене трохи горнеться? Адже я йому допоміг. Тепер у нього все достоту так, як він того хоче. Йому нічого, анічогісінько не заважає».

Він вирвався з тієї пекельної бібліотеки, й тепер настрій у нього поліпшувався. Його нетерпляче чекали вісімсот віруючих. Потяг їхав надто повільно.

Червоний півень

Петер замкнув за братом двері. Вони були застраховані трьома складними замками й широкими, важкими залізними штабами. Він поторгав їх, вони не поворухнулися. Двері були немовби із суцільної сталевої плити, за ними ти почувався справді вдома. Ключі до замків іще підходили, фарба на дереві вицвіла, потріскалась, і на дотик воно здавалося подряпаним. Іржа на темних штабах була стара, й Петер не міг зрозуміти, в якому ж місці лагодили двері. Адже сторож, ще тоді, коли перебирався до помешкання, зламав двері. Від одного його удару ногою штаби погнулись, як лозини; нещасний брехун, він брехав кулаками й ногами, помешкання він також просто розтоптав. Одного місяця настало перше число, а пан Пфаф не одержав свого «презента». «З ним щось сталося!» Оскаженівши, він кинувся нагору, до джерела грошей, яке в нього раптом пересохло. Дорогою він трощив сходи. Під кулачиськами його черевиків жілібно стогнало каміння. Люди виходили зі своїх нір — це все були піддані його будинку — й затуляли носи. «Смердить!» — скаржилися всі. «Де?» — грізно запитував він. «Із бібліотеки». — «Я нічого не обсмердів!» Пфаф навіть не вмів розмовляти по-німецькому. Він мав товстенний ніс і величезні ніздрі, але вуса під ними були підфарбовані й лізли в них. Тому він завжди відчував тільки запах фабри, а запаху трупа не відчував. Вуса його зробилися цупкі й стояли сторчма; він підфарбовував їх щодня. Червону фабру він тримав у тисячі різноманітних слоїків. Під ліжком у його комірчині була ціла колекція слоїків з мазями всіх відтінків червоного кольору — червоний такий, червоний сякий, червоний ще й отакий. Адже голова в нього була ВОГНЕННО-ЧЕРВОНА.

Кін погасив у передпокої світло. Досить було тільки крутнути вимикача, й відразу стало темно. Крізь шпарини з кабінету до нього проникало тьмяне світло й ніжно торкалося його штанів. Скільки він перебачив штанів! Вічка вже не було. Той брутальний чоловік виламав його. Тепер у стіні зяяла дірка. Завтра в комірчині поселиться новий Пфаф і замурує ту дірку. Треба було відразу перев’язати стіну. Серветка зашкарубла від крови. Вода в умивальнику була такого кольору, як після морського бою біля Канарських островів. Чому вони ховалися під ліжком? Адже під стіною було досить місця. Чотири клітки висіли напоготові. Але вони пихато не помічали простолюду. Казани на м’ясо стояли порожні. Тоді налетіло перепелиць, і в Ізраїля з’явилося що їсти. Побили всіх птахів. У них зовсім невеличке горло під жовтим пір’ям. Хто б міг подумати, що в них такий лункий голос, та й горло знайдеш не відразу! А як знайдеш, то стиснеш — і чотириголосому співу кінець, довкола цвиркає кров, густа, тепла кров, ці птахи завжди живуть у лихоманці, кров гаряча, вона ПЕЧЕ, штани ПЕЧУТЬ.

Кін стер зі своїх штанів кров і відблиски. Замість кабінету, звідки на нього падало світло, він пройшов довгим темним коридором до кухні. На столі була тарілка з булочками. Стілець стояв збоку, так наче на ньому щойно хтось сидів. Кін грубо відсунув стільця далі. Потім згріб жовтаві булочки — вони нагадували тільця мертвих пташок — і запхав їх до бляшанки на хліб. Вона скидалася на крематорій. Він сховав її до мисника. На столі залишилася сама тарілка, вона була сліпучо біла, як подушка, аж світилася. На цій подушці лежали «Штани». Тереза не згорнула книжку. Вона дійшла тільки до двадцятої сторінки. Читала вона в рукавичках. «Я перечитую кожну сторінку по шість разів». Вона хоче підбити його на розпусту. Він хоче тільки склянку води. Вона приносить її. «Я на півроку їду». — «Ні, перепрошую, так діло не піде!» — «Це потрібно». — «Я не дозволю!» — «А я все ж таки поїду». — «Тоді я не відімкну тобі двері!» — «Я маю свої ключі». — «Перепрошую, де вони?» — «Ось!» — «А якщо спалахне ПОЖЕЖА?»

Кін підійшов до крана й відкрутив його скільки міг. Потужний струмінь ударив у важку раковину, аж та мало не луснула. Невдовзі вона була вже повна. Вода розлилася на всій підлозі, погасивши будь-яку небезпеку. Він закрутив кран. Ступати кам’яними плитами на кухні було слизько. Він прошмигнув до сусідньої комірчини. Вона була порожня. Він усміхнувся до неї. Колись тут стояло ліжко, а під стіною навпроти — валіза. На ліжку спала синя мегера. У валізі зберігалася її зброя — спідниці, спідниці й спідниці. Щодня вона ставала на молебень перед прасувальною дошкою в кутку. Тут фалди лягали, тут вони, накрохмалені, вставали знов. Згодом вона перебралася до нього й узяла ці меблі з собою. Тоді стіни на радощах зблідли. Відтоді вони стоять білі. І що ж поставила під них Тереза? Мішки з борошном, цілі лантухи з борошном! Вона зробила з цієї комірчини комору, набивши її припасами на голодні лихоліття. Зі стелі звисали вуджені окости. Підлогу заставили тверді капелюхи цукрових головок. До діжок із маслом попідкочувалися хлібні буханці. Кухви пообпивалися молоком. Мішки з борошном уздовж стін захищали місто від ворожої навали. Припасів тут було на всі віки. Вона спокійно дала замкнути себе, хизуючись своїми ключами. Одного дня вона відімкнула комірчину. В кухні вже не було ані крихти харчів, і що ж вона застала в комірчині? Від мішків з борошном позалишалися самі дірки. Замість окостів зі стелі звисали мотузки. Кухви повисихали, а цукрові головки обернулися просто на синій папір. Підлога поглинула хліб і зашпарувала всі свої тріщини маслом. Хто? Хто? Пацюки!