Інна Турянська - Бути другом, Інна Турянська

85. Бути батьком

Десь на просторах Африки нещадно палило сонце. Але на це не зважав Тото, який нервово проходжував біля своєї хижі. Його дружина народжувала йому спадкоємця. Заплющивши очі він мріяв лише про одне…дитина має бути темношкірою! Крок…другий…третій. Тото не витримав і зайшов у хижу.

— Геть! — кричала на нього Делів, вона не терпіла, коли її бачили слабкою.

— Ні! — твердо заявив чоловік. На мить завмер на проході в хижу, але він і не думав нікуди йти.

— Геть! — кричала жінка, намагаючись то дихати, то тужитися, то знову кричати, — геть…геть, – щораз її голос слабшав і слабшав, а Тото, як справжній лев, підкрадався все ближче і ближче. Делів наче боялася, що він ось вхопить, як хижак, її беззахисну дитину і понесе її кудись в джунглі на розтерзання звірам. 

— Ні, — мовив тихо беручи її за руку, — Я буду тут, Делів…я попри все буду тут…

Вона здається заспокоювалася. Збиралася з останніми силами, щоб привести на світ нове життя. Для них обох ця подія була вкрай важливою. Після цього моменту Тото доведеться стати не лише вождем, але й батьком, а Делів матір'ю та вірною дружиною.

Вдих…видих…ще і ще. І ось хижу наповнив дитячий крик. І погляд очі-в-очі. Тото дивитися на Делів, а Делів на Тото. Це не дитина білошкірого! Це дитина нового вождя племені – Тото! І беручи її на руки новий старійшина бачить в ній себе! В джунглях ніхто не робить тести-ДНК, але цьому чоловіку він і не був потрібен…йому була потрібна лише його новонародження дитина..і лише кохана дружина!

###

Степану Морозному розвалювалася голова від шуму, що стояв у його хаті. Дитячий вереск линув з сусідньої кімнати, нагадуючи, що там чубляться двоє хлопчиків. 

— Алене…Мишко, — крикнув Степан тримаючись за голову, — Ви там вспокоїтеся нарешті чи ні? 

– Ну ти ж сам казав, що у твого сина твій характер, — Степан відчув, як на його плечі опустилися ніжні Дінині руки.

— Мила моя, присядь на хвилиночку до мене, — Степан обережно схопив дружину за руку, саджаючи її собі на коліна. Притулився до неї всім своїм тілом…усім єством.

— Степанчику, задушиш, — захіхікала Діна, але й сама горнулася до нього. Ближче…ближче до свого чоловіка. 

— Де цей Артур з Вірою так довго, нам зараз їхній малий хату рознесе? — шепотів їй на вушко.

— Скоро приїдуть, — обійняла Діна його за шию,— О, то певно вони, – додала почувши дзвінок у двері. 

Неохоче встала з чоловікових колін. Відчинила. Та в очах несподівано затуманилось, відчула, що втрачає свідомість. 

— Степане, – гукнув Артур друга, підхоплюючи Діну на руки, — Агов, йди сюди швидше. 

Степан хотів забрати Діну собі на руки, але потім подумав, що у нього може статися приступ і сказав:

— Винеси, її, будь ласка, на повітря, — Степан був наляканий, руки тремтіли.

— Вона здається приходить до себе, — проговорила Віра, що принесла води.

— Матінко рідна, що з нею? — запитав Степан гладячи Діну по волоссі, — Треба негайно їхати в лікарню. 

— Поїдемо до Євгенія Петровича, — усміхнулася Віра, підморгуючи до Артура, — Артурчику ти залишся з дітьми, я поведу. 

Артур хотів заперечити, але Віра й слова не дала сказати, поцілувавши його. 

— Але ти…

— Артуре, слухайся своєї дружини! — гаркнув Степан, що уже ніс Діну до автівки, — Віро, сідай за кермо. 

Євгеній Петрович вже зачинив кабінет, але побачивши знайомі обличчі, відчинив знову.

— Віро, донечко, що сталося? 

— Нам дуже треба, щоб ви оглянули Діну, — підморгнула вона до лікаря. 

Євгенія ж, здається, більше хвилював стан Степана Морозно. Видно було, що чоловік перехвилювався не на жарт. 

— Степане, не хвилюйтеся, нехай ваша дружина заходить, а ви з Вірою зачекайте.

— Але, — хотів заперечити Степан.

— Але я вас покличу, не хвилюйтеся, — спокійно заявив лікар, зачиняючи двері кабінету. 

Степан присів на лавку. Знову почав нервово трясти ногою. Страх за дружину сковував його не даючи дихати. Хвилини переростали у вічність.

— З нею все гаразд, запевняю тебе, – намагалася заспокоїти Степана Віра.

— Ти не можеш знати…ніхто не може знати. Як же це… все було добре, аж тут вона знепритомніла? — говорив сам з собою чоловік. 

Двері кабінету нарешті прочинилися й Євгеній Петрович покликав Степана в середину. Діна лежала на канапі й виглядала…щасливою? 

— Присідайте коло неї, — запросив лікар, — Ну ж бо, — Степан зайшов в кабінет. Взяв її за руку. Цілував долоні, певно він би не пережив смерть своєї дружини.

— Що з нею? — запитав не відпускаючи Дінину руку.

— Зараз побачите, — загадково усміхнувся лікар, — Дивіться сюди, ‐ повернув він до чоловіка монітор. Степан уважно вглядався в сіре зображення, намагаючись бодай щось розгледіти, але потім зловив ледь помітні рухи. Вагітна! Його дружина вагітна? 

— Вітаю вас, — радісно сказав Євгеній Петрович і лише Діна чомусь відчувала страх. 

— Мила моя, це ж чудова новина! — усміхнувся Степан Морозний. Він дійсно радів тому, що у нього буде ще одна дитина. Так, йому теж було страшно, але він старатиметься. Він дуже старатиметься! 

— Ти дійсно радий? — перепитала схвильована жінка.

— Звичайно, я найщасливіший у світі, вір мені, — пригорнувся до неї Степан, заплющуючи очі.

— Ще б не радіти, адже у вас буде двійня, — додав лікар. Очі Степана Морозного розплющилися самі собою і він знову поглянув на монітор. Дійсно там було два маленьких комочки. 

— Ми справимося, мила, не хвилюйся, — запевняв Степан дружину, намагаючись зберегти спокій.  

— І ти підеш зі мною на пологи? 

До такого Степан був неготовий. Відверто неготовий! 

— А….може..може…краще на Говерлу чи головою вниз з мосту, — ледь усміхнувся  чоловік, жартуючи.

— Ніякого екстриму, — суворо відрізав Євгеній Петрович, – Вашій дружині це протипоказано. 

“Та куди ж ще екстремальніше”, — подумки обурився Степан. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍