Маргарет Мітчелл - Звіяні вітром. Кн. 2

Очі його насмішкувато блимнули, а потім знову зробилися спокійні й безвиразні.— Мене абсолютно не цікавить, хто переможе на виборах. Мене цікавить інше: щоб кожен знав, що я працював задля демократів і допомагав їм грішми. Люди цього не забудуть, і за скількись років це стане в пригоді Гарні.

— Я вже трохи боялася, слухаючи твої доброчестиві балачки, що ти змінився душею, але бачу — ти так само нещирий до демократів, як і до всіх інших.

— Ні, душею я анітрохи не змінився. Тільки шкуру поміняв. Може, й можна зафарбувати плями леопардові, та він однаково залишиться леопардом.

Гарні, прокинувшись від голосів на сходах, сонно, але й владно гукнула: «Татку!», і Рет одразу ж рушив повз Скарлет до дитячої кімнати.

— Рете, хвилиночку. Я ще одне хочу тобі сказати. Облиш тягати Гарні на ці вечірні політичні сходини. Це не зовсім добре. Тільки подумати — маленьку дівчинку брати в такі місця! Та ти й сам при цьому виглядаєш дурнувато. Я й гадки не мала, що ти тягаєш її з собою, якби про це не згадав дядечко Генрі — він думав, що я знаю, і...

Рет різко обернувся до неї і враз посуворішав на обличчі.

— А що в тому поганого, коли маленька дівчинка сидить у батька на колінах, поки він розмовляє з друзями? Тобі здається, ніби це виглядає дурнувато, але насправді не так. Люди на багато років запам’ятають, що Гарні сиділа в мене на колінах у той час, як я допомагав усунути республіканців від влади. Люди запам’ятають це на багато років...— Обличчя його злагідніло, в очах з’явився насмішкуватий поблиск.— Ти знаєш, коли люди питають у неї, кого вона найдужче любить, то вона каже: «Татка й демкватів», а кого найдужче ненавидить, вона каже: «Притібаїв». Людям, дякувати Богові, такі речі западають у пам’ять.

Скарлет не стрималась і спалахнула:

— І ти, мабуть, кажеш їй, що я теж пристібайка!

— Татку! — почувся дитячий голосок, цим разом уже обурений, і Рет, усе ще сміючись, рушив до кімнати, де була донька.

*

У жовтні того року губернатор Буллек подав у відставку й утік з Джорджії. Зловживання суспільними фондами, марнотратство й корупція за час його врядування досягли таких масштабів, що адміністративна споруда завалювалася від власної своєї ваги. Навіть у партії губернатора стався розкол, таке велике було обурення громадськості. Демократи тепер мали більшість у законодавчих зборах штату, і це означало тільки одне. Довідавшись, що збори збираються провести розслідування його діяльності й боячись імпічменту[27], Буллек не став чекати. Без зайвих зволікань він нишком дав драла, подбавши, однак, щоб про його відставку оголосили тільки тоді, коли він уже буде в безпеці на Півночі.

Коли розійшлася звістка про відставку Буллека — за тиждень після його втечі,— Атланта завирувала від збудження та радості. Люди висипали на вулиці, чоловіки сміялись і врочисто тисли один одному руки, дами цілувалися й плакали. Повсюди влаштовували з цієї нагоди святкові прийоми, а пожежна команда тільки й знала гасити пожежі, які спалахували від багать, що їх розпалювали врадувані хлопчаки.

Це ж була майже перемога! Реконструкція вже майже відійшла в минуле! Правда, урядовець, який заступав губернатора, теж був республіканець, але незабаром у грудні мали відбутися вибори, щодо результатів яких ніхто не сумнівався. І коли прийшли вибори, губернатором Джорджії, попри шалений опір республіканців, став демократ.

І знову місто охопили радощі та збудження, тільки вже не такі, як тоді, коли Буллек накивав п’ятами. Радість була стриманіша й глибша, людські серця повнилися вдячністю, в церквах у присутності численних парафіян відбувалися відправи, на яких священнослужителі дякували Господові за визволення штату. До захоплення й радощів домішувалася й гордість — гордість, що Джорджія знов у руках джорджіанців, незважаючи на всі намагання вашингтонських урядовців, незважаючи на військо, на саквояжників, пристібаїв і місцевих республіканців.

Сім разів конгрес ухвалював суворі акти, щоб звести штат на рівень завойованої провінції, тричі армія скасовувала дію цивільних законів. Негри потрапили до законодавчих зборів, загребущі зайди чинили надужиття в штаті, приватні особи збагачувалися коштом суспільних фондів. Джорджія була змучена й безсила, принижена й розчавлена. Але тепер, перейшовши через це все, Джорджія завдяки зусиллям своїх громадян знову стала належати сама собі.

Однак не всі раділи, що республіканцям довелося втратити владу. Пристібаї, саквояжники й самі республіканці були приголомшені. Гелерти й Гандони, вочевидь загодя попереджені про відставку Буллека, не гаючись утекли з міста, пірнувши в небуття, з якого й виринули. Ті саквояжники та пристібаї, що залишилися, відчували розгубленість і переляк, вони збивалися у гурти, шукаючи підтримки один в одного й гадаючи, які з їхніх темних справ розкопає слідство. Зухвалість їхню тепер як рукою зняло. Вони снували ошелешені й спантеличені, пройняті страхом. А дами, які заходили до Скарлет, повторювали раз у раз.

— І хто б міг подумати, що так воно обернеться? Ми гадали — губернатор всесильний. Ми гадали він довіку буде при владі. Ми гадали...

Скарлет так само приголомшив поворот подій, дарма що Рет і перестерігав її, в якому напрямку вони розвиватимуться. Це не означає, що вона шкодувала з приводу відставки Буллека і повернення демократів. Хоч ніхто б у це не повірив, вона теж відчула похмуру радість, що врешті пануванню янкі настав край. Надто виразно вона пам’ятала, як тяжко їй доводилось боротися на початку Реконструкції, які страхи її доймали, що солдати й саквояжники конфіскують у неї гроші та майно. Пам’ятала, якою безпорадною була, як панічно переживала своє безсилля перед янкі та яка ненависть нуртувала в її душі до цих зайд, що накинули Півдневі такий жорстокий режим. І ця ненависть ніколи в ній не пригасала. А до переможців вона пристала, просто намагаючись по змозі краще скористатися ситуацією, намагаючись повністю убезпечити себе. Хоч і які вони були осоружні їй, вона почала спілкуватися з ними, відмежувавшись від давніх приятелів і від усього колишнього способу життя. І ось тепер влада переможців скінчилася. Вона поставила на довготривалість правління Буллека — і програла.

Оглядаючись, навколо себе у це Різдво 1871 року, найщасливіше для Джорджії за останні десять років, Скарлет відчувала якийсь неспокій. Вона не могла не бачити, що Рет, якого раніше всі в Атланті ненавиділи, тепер став одним з найпопулярніших городян, бо ж він смиренно зрікся республіканської єресі й віддав свій час, гроші, працю й розум в ім’я того, щоб Джорджія виборола назад свої права. Коли він проїжджав вулицями міста, всміхаючись і