Іван Карпенко-Карий - Драматичні твори

П.) я відібрав від Карпенка-Карого його нову п’єсу під назвою «Чарівниця», і в листі свойому до мене він написав, що вона вже була в цензурі і до вистави не дозволена невідомо через що.

Даючи мені повне право, що треба буде, викинути чи перемінити, він прохав потурбуватися про її дозвіл. Розуміється, мати нову п’єсу було нам дуже цікаво, і я, вибравши зайву хвилину і дізнавшись адресу цензора українських п’єс, поїхав до нього. Цензором тоді був Фреймам. Він, правда, і не українець, а все ж таки землячок, бо з України.

Приїхавши, я якраз застав його дома, і, коли йому передали мою картку, він сам вийшов мені назустріч і, люб’язно простягнувши руку, промовив по-українському: «Дуже, дуже радий вітати в своїй хаті славнозвісного земляка». Розуміється, що цей привіт його випливав з того, що, мовляв, сам цар балакав із ним, а цар з ким-будь балакати не буде.

— Прошу сідати,— привітливо взявши мене за стан, промовив Фрейман, коли ми вийшли в вітальню. Я сів, і почалась розмова про сучасний наш успіх в Петербурзі.

— А я до Вас із невеличкою просьбою, земляче! — промовив нарешті я.

— До послуги,— схиливши голову, відповів Фрейман.

— У мене єсть п’єса, вона вже була в цензурі, і не знаю, через що її не дозволено.

Очі д[обродія] Фреймана, що досі так люб’язно ухмилялися, раптом заблищали вовчим, зеленим світом.

— Як вона зветься? — спитав він.

Кажу:

— «Чарівниця».

— А так, пам’ятаю! Там, знаєте, кінчається убійством; чоловік убиває жінку через любовницю.

— Н.у, а хіба це одна така п’єса, де чоловік убиває жінку? — кажу я.— В російській літературі це на кожнім місці.

— Так, але бачите,— і він не знаходив слів, що сказати.— Порадьте авторові переробити її так, що коли чоловік кидається її убивати, вона хай візьме дитину, а він, побачивши дитину, приходить до розуму і просить у бога й жінки прощення.

— Але ж,— кажу,— по п’єсі нема у їх ще дитини.

— Ну, це пусте, можна так зробити, що дитина буде.

Довго я сперечався з ним і нарешті ублагав його, що дещо переміню, і він пообіцяв: що, мовляв, в його силі, він усе зробить.

Роздивившись п’єсу, я побачив, що там абсолютно немає нічого такого, що могло би стояти на перешкоді до її дозволу і, нічого не перемінивши, я дав її переписати, тільки, замість назви «Чарівниця», я назвав її «Безталання». Поніс до цензури, упередивши д[обродія] Фреймана про це, і просив якомога швидше її розглянувши, дозволити до вистави. Д[обродій] Фрейман пообіцяв за два тижні все зробити по змозі і просив мене за два-таки тижні навідатися до цензури.

Минуло два тижні, і я пішов довідатися. Питаю секретаря Крюков-,, ського.

— Нема,— каже він,— у мене ніякої звістки, а отут тепер якраз є цензор, спитайте його, може, він її ще не роздивився.

Я до Фреймана. Каже мені він, що сьогодні буде засідати комітет і дозвіл чи недозвіл тепер уже буде залежати від нього. «Я все зробив, що міг».

Питаю, а як він думає, дозволять?

— Я думаю, що дозволять,— заспокоїв мене Фрейман.— Заходьте завтра, тоді будете мати певну відповідь.

Прийшов я знов на другий день, питаю знов-таки секретаря.

Каже:

— Єсть, але...

— Що? Не дозволена?

— Ні, не дозволена! — спочутливим голосом відповів мені секретар.— Чому — не знаю! Зверніться до начальника цензурного комітету, генерала Пантелеева.

— А де,— питаю,— його можна побачити?

Секретар повів мене до нього; спершу, розуміється, він пройшов сам, а я поки що ждав його милостивої згоди прийняти мене. Нарешті секретар вийшов і сказав, що, мовляв, ідіть, можна. Я пішов.

Переді мною стояв сивий, товстий генерал і, кинувши на мене вовчим оком, спитав доволі грізно:

— Что вам?

Я почав йому викладати свою просьбу про п’єсу, що, мовляв, хоч би довідатися, що треба зробити, щоб її дозволили. Боже ж мій! Як гукне на мене генерал:

— Мы не обязаны давать вам объяснения. Нам надоели ваши хохлацкие произведения, и от них просто отбою нет.

Я звернув увагу старого генерала, що я не кур’єр його і не підвладний, на якого він має право кричати, а прохальник, а з прохальни-ком, оскільки мені здається, всі інтелігентні люди, навіть найвищих рангів, балакають трошки гречніше.

Генерал раптом охолонув і попросив вибачити.

— Извините, у меня от природы такой резкий голос.

Далі він уже м’якше розбалакався зо мною:

— Видите ли, у нас есть свои инструкции, которыми мы руководствуемся. Мы не имеем права их нарушать. Вот видите,— він показав мені на купу від низу до самої стелі якихось рукописів,— это все ваши хохлацкие произведения. Тут есть такие, каких мы еще на русском языке не имели, а на хохлацком присылают. Обратитесь с вашей просьбой к цензору, ведь он нам в комитете дал отзыв о пьесе, о которой вы просите, такой отзыв, что ее разрешить комитет не нашел возможности. Пусть он отменит свой отзыв, даст благоприятный, и ее разрешат.

Я подякував генералові за його люб’язність, просив вибачити, що потурбував своєю особою, і вийшов, страшенно злпй на землячка д[обродія] Фреймана і на всі російські цензурні умови, а більше на себе, що не можу зробити нічого.

Вернувшись додому, я шпурнув примірник, що привіз із цензури, під стіл. М. К. Заньковецька, бачачи мене дуже схвильованим, зацікавилася, в чім діло, і я їй розказав про всі митарства, що мені довелося пройти, і що все ж таки зробити нічого не міг. На цю нашу розмову входить дівчина-служниця і каже, що якісь два пани бажають бачити панію.

— Просіть!

По хвилі ввійшли два пани, один військовий, другий цивільний і, познайомившись, почали просити М. К- Заньковецьку взяти участь у благодійнім спектаклі (не пригадаю вже тепер, на яку користь).

— Добре, я з великою охотою візьму участь у вашій виставі, але й собі буду просити вас, панове, помогти мені в одній маленькій справі,— каже до них М. К. Заньковецька.—