Мирослава Горностаєва - Астальдо

не знаю… Словом, наш юний воїн потрапляє до заповідного Доріату, і там відлежується, цілковито знесилений. Аж поки не зустрічає Лутіень… і не закохується в неї…

— Ну, це не дивно, — озвався Фіндекано опісля короткої мовчанки, — дивно було, якби йому не сподобалась князівна, про яку стільки…

— Найдивніше, що панна теж покохала нашого Адана. І почала ходити до нього на побачення. Аж поки її прогулянками не зацікавився Даерон — вони і досі не заручені, але бідолашний співець вважав себе нареченим панни. Він оповів про все Тінголу — уявляєш собі гнів Ельве?

— Уявляю, — пробурмотів Астальдо, — якось в гніві він заборонив квенья, а нині, напевне, заборонив Аданів — як явище.

— Я б теж посміявся, — сказав Майтімо, — але тут починаються вже не смішні речі. Лутіень бере з батька присягу не робити Берену зла, і приводить свого meldo перед ясні очі вельможного батька. Сінголло… Сінголло повівся негідно — він дав Адану зрозуміти, що той є нижчим за нас…

— Але як ти довідався про те, що було в Доріаті?

— У мене тут, — мовив Руссандол, — вже тиждень гостює Артаніс… Моя найулюбленіша сестра… Вона хотіла власноручно позбавити hrоа Тієлкормо з Атарінке, але вони ще не зовсім отямились опісля одної сутички, а Тієлкормо до того ж у владі чорної туги від нещасливого кохання, і тому… Я запропонував сестрі помститись на мені, як на голові роду — але Артаніс гидує доторкнутись до сина Феанаро навіть мечем.

В палантирі майнула ще одна тінь — до кріселка, на якому сидів Майтімо підійшла жона в сукні зі сріблястого доріатського оксамиту.

— Вітаю Великого Князя, — вимовила вона, — і співчуваю в горі: втратити кохану — що може бути тяжчим…

— Хіба що втратити улюбленого брата і голову роду, — стиха відповів Фіндекано, — моє серце кривавить, мила сестро.

— Я вдячна за щирі слова — вони зігрівають заледенілу душу. Маю сказати, що князь Нельяфінве говорить про мене зле — його я не звинувачую ні в чому, і його погибель мені не потрібна.

— Ти була на тому прийомі, сестро? — спитав Фіндекано, — коли Лутіень привела свого мельдо до батька…

Очі Артаніс, такі схожі на очі Фінарато, зблиснули холодним вогнем. Вона присіла на ручку кріселка, і обійняла Руссандола за плечі.

— Заспокойся, Нельо, — вимовила стиха, — я не гидую тобою, знаючи, скільки сил ти поклав на виховання своїх… милих братчиків. Ми оповімо про все вельможному Фіндекано, нехай він розсудить, як Великий Князь Нолдор, хто є винним в нашому горі. Тільки келишка постав на стіл — тобі вже задосить. Ми, Ельдар, дійсно прокляті — нам не убити пам’ять вином, не забути, навіть не заснути.

Жінка розтиснула пальці Майтімо, і забрала у нього келишок. Руссандол схилив голову — він плакав.

— Я була на тому прийомі, - сказала Артаніс, — ще б мені не бути… Такого сум’яття в Доріаті не було, мабуть, з часів Першої Белеріандської. На Даерона страшно було дивитись — я не знаю, скільки нещасливий Пробуджений проживе… опісля всього. Чорна туга — то страшна річ, особливо для витонченого доріатця… Лутіень… Лутіень поводилась як закохана діва, власне кажучи, її і звинуватити ні в чому — хіба накажеш серцю… Її meldo… Я теж знала його батька, князя Барагіра, добре знала, краще, ніж Нельо. І я була з братом там — в Серехській трясовині, коли орки уже наготували аркани, щоб в’язати нас. З Фінарато збили шолом, він відбивався з останніх сил, і я ніяк не могла до нього пробитись. Появу списоносців Барагіра ми зустріли таким бойовим кличем, що самі трохи не поглухли. Перстень… Я бачила, як брат вдягнув його на руку Барагіра, а гідний Адан засоромився і пробурмотів щось про вояцький обов’язок. Берен… Юнак зовсім не схожий на батька з виду — можливо в його жилах галадинська кров. Темноволосий, кароокий… Гарненький, звісно — його не псують навіть вусики і подряпане підборіддя — хлопчина, певне, голився ножем. Князь Тінгол… Пихата і зарозуміла істота. Я терпіла його і весь цей його Доріат тільки задля Келеборна. Але нині скінчено — моя донька уже в Нарготронді. Я більше не повернуся назад…

— Даремно, — зітхнув Фіндекано, — Келеборнова погибель нічого не поверне, і нічого не врятує.

Артаніс опустила голову.

— Я не віддала йому персня, — мовила вона, — а отже — залишила надію. Та мова не про те. Тінгол дійсно поводився непризвоїто — він назвав юнака низьконародженим, хоча Берен має повне право зватися князем Аданів — опісля батькової загибелі. Молодий воїн відповідав гідно, єдине, що мені не сподобалось — він показав всім персня Фінарато, як доказ своєї шляхетності. Мій брат дійсно обіцяв допомагати роду Барагіра, однак в цьому немає Беренової заслуги.

Майтімо підвів голову. В зелених очах його застиг розпач.

- І тоді Тінгол, — вимовив він своїм надтріснутим голосом, — теж нагадав про це тому злощасному Берену. Князь Ельве запропонував молодому Адану добути для нього не більше не менше як Сильмарил з корони Морінготто… Тоді, мовляв, він віддасть за нього князівну…

— Добути — що? — спитав Фіндекано розгублено.

— Сильмарил, — повторила Артаніс, — багато хто вважає, що Тінгол у такий вишуканий спосіб відмовив Берену в руці Лутіень.

— Так його зрозумів би будь-який Квендо, — мовив Астальдо.

— Але ж Берен не Квендо, — зітхнула Артаніс, — він — Адан, молодий Адан. Для нього Сильмарил лише камінь, а явна насмішка — серйозне доручення. Юнак надувся, немов гиндик… О, ці мені людські словечки… І мовив, що Ельфи, мовляв, дешево цінять своїх дочок — Тінгол ладен обміняти князівну на самоцвіт. Сказав він ще, що коли прийде до Доріату вдруге, то Сильмарил буде в його руці…

— Навіть найпрекрасніша з наших дів, — вишептав Майтімо, — не варта цього Каменю…

— Якби Берену, — продовжила Артаніс, — дійсно потрібна була його панна, а не те, щоб його визнали рівним Ельфам, він викрав би Лутіень з Доріату і укрився б з нею… в тому ж Нарготронді — брат прийняв би його і без персня. Він міг піти з нею жити до Лаіквенді, міг дістатися до Гімрінгу…

— Я б відписувався від Сінголло лівою рукою ціле століття, — мовив Руссандол, — хлопця прийняв би в свою дружину, а діву заховав би поміж вояцьких жон, серед яких багато Синдаріе…

— Зрештою, — сказав Фіндекано, — вони могли б дібратися побережжям до Віньямару, а звідти — через Невраст, до Дор-Ломіну. В Ломіоні перебуває княгиня Емельдир, Беренова мати, а князь Дор-Ломіну, Гурін, одружений з його родичкою…

— Стільки шляхів, — гірко озвалась Артаніс, — я вже не говорю про те, що в Доріаті