Мирослава Горностаєва - Астальдо

— Якщо будеш говорити з Руссандолом, скажи, щоб він не дуже сердився на своїх молодших.

— Ця парочка знову щось накоїла? — спитав Фіндекано з легким усміхом, — сподіваюся, вони нікого не позбавили hrоа на черговому поєдинку?

Фінарато опустив вії… Тінь впала йому на обличчя.

— Я винен, — мовив він стиха, — тільки я… Так і скажи Майтімо.

— Ти посварився з ними?

— Та трохи… Бувай, Астальдо… Я хочу побачити нашого Рудого, ще й пухнастого… Перед тим, як вирушу…

— А чому ти сам йому не оповіси? — спитав Фіндекано заскочено. — нехай Майтімо розсудить…

— Не хочу його нервувати — останні місяці він спить з мечем в руці.

Фіндекано кивнув, і палантир згас. В останню мить Фінарато мовив виразно:

— Namarie…

Фіндекано затривожився. Наступного дня ввечері, коли його покликав до палантиру Майтімо, який нещодавно примчав до Гімрінгу з порубіжжя, Астальдо оповів побратиму про дивну розмову з родичем і проспівав його пісню.

— Щодо пісні все зрозуміло, — сказав Руссандол, — Фінарато задумав щось небезпечне для тіла, але дух його спокійний. А щодо моїх одірвиголів…

— Може він надумав битися з ними обома? Скажімо, вони його роздратували, він викликав їх на двобій, і тепер хоче, щоб ти не карав своїх милих родичів в разі, якщо вони його позбавлять hrоа.

— Цілком можливо, — мовив Майтімо похмуро, — Фінарато говорив зі мною… вчора. Пісень не співав, тільки згадував… Оту нашу дитячу виправу, ті змагання, на яких він програв Макалауре, Тіріон… Я займусь цим, оtorno… Якщо Нарготронд не відгукнеться в найближчі два дні — пошлю туди Морнемира, нехай накаже моїм братикам від мого імені підійти до палантиру. Здається, вони засиділись в печерах і знудьгувалися за порубіжжям і Аглоновою твердинею. Будемо сподіватися, що все закінчиться першою кров’ю.

Фіндекано продовжував час від часу викликати Нарготронд, але палантир мовчав.

В Ейтель-Сіріоні відсвяткували народження у Гуріна сина і спадкоємця. Хлопчика, здорового кремезного опецька, назвали Туріном, і щаслива мати попрохала Фіндекано взяти малюка на руки, щоб той ріс здоровеньким. Астальдо любив дітей — і Ельдар, і Аданів, але цей хлопчик викликав у нього якусь підсвідому тривогу, неначе передвісник лиха. Ясна річ, князь Гітлуму про свої відчуття волів мовчати і щедро обдарував новонародженого.

Сам Гурін начебто і радів, і пестив хлопчика, але якось мовив до Фіндекано:

— Мій володарю, а як себе почуває панна Ерніс? Чи добре їй живеться в Егларесті?

— Вона задоволена, — відповів Астальдо, — але сумує за Ейтель-Сіріоном.

Князь подивився на почервонілого Адана, чиє прикрашене вусами обличчя вже не було юнацьким, і додав з усміхом:

— Вона згадує тебе добром. Вона та Ерейніон.

— Я вибрав господиню замку, — вимовив Гурін, побагрянівши ще більше, — але ж як мені тужно за зіркою в небі…

Фіндекано не знав, як можна потішити бідолашного Адана, чий короткий вік був причиною його нещастя в коханні. Сподівався він лишень на розважливість молодого Галдорінга і на те, що Люди, як відомо, дуже рідко помирають від нещасливої любові.

Майтімо довгий час не озивався, і Фіндекано думав, що він в Гімладі. Та одного дня чатовий сповістив про виклик з Гімрінгу у незвичний час — глухої ночі. Стривожений Астальдо звівся з ложа і пішов за воїном до кімнатки, де спочивала Куля Феанаро.

Коли він побачив лице Руссандола, то одразу ж відіслав чатового порухом руки. Тоді обернувся до кулі і спитав:

— Хтось із твоїх шести? Хто?

Майтімо поволі звів на друга страшні запалені очі.

— Фінарато, — вимовив, — немає Інголемо… Шлях його на Захід…

— Хай буде прямим, — вимовив Фіндекано заледенілими вустами, — коли і як?

— Довга історія… — сказав Майтімо глухо, — я… Я їх уб’ю… Обох…

— Поєдинок? — спитав Астальдо, здогадавшись про кого говорить Руссандол.

— Гірше… Я ж говорю — довга історія…

— Говори, — звелів Фіндекано, — говори, будь ласка.

Руссандол ковтнув вина з келишка, що стояв поруч з ним на столі, і Фіндекано раптом зрозумів, що приятель відчайдушно намагається напитись.

— Не п’янію, — сказав Майтімо, вловивши його погляд, — розум чистий, немов небо навесні. Щасливі Наугрім — їм варто лише понюхати пробку від діжки з вином…

— Говори, Руссандоле, тобі буде легше…

Майтімо схилив голову.

— Князя Барагіра, — розпочав, — рятівника Фінарато, я знав — бував в Дортоніоні. Хоробрий чоловік, але впертий — упряжкою коней не зрушиш з місця. Тоді, в Серехській трясовині, він не просто життя врятував Інголемо — врятував волю… Фінарато якось обмовився мені, що полону боїться більше смерти видимої, а тоді орки вже тягнули до нього лапи…

Фіндекано знав про цей страх Фінарато трохи більше, але промовчав.

— Фінарато тоді, опісля битви — продовжував Руссандол, — зняв з руки персня і вдягнув Барагіру на палець. І дав Обітницю — допомагати Барагіру і всьому роду його…

— Перстень зі змійками? — спитав Фіндекано стиха, — бо перстень Ніенни він би ніколи…

— Зі змійками, — кивнув Майтімо головою. — Ну, а сина його я не пам’ятаю — тоді, коли я бував у Дортоніоні, він був ще малим, напевне… Звати його…

— Берен, — підказав Фіндекано, згадавши пані Емельдир.

— Берен, саме так… Опісля Дагор Браголлах вони зосталися в Дортоніоні — партизанити, князь Барагір та його воїни. Загинули майже всі — здається їх видав хтось із своїх. З усього загону вцілів лише Берен, та ще й прихитрився зберегти персня.

— Бідолашна пані Емельдир, — мовив Фіндекано, — вона і досі очікує звісток…

— Це сталося чотири роки тому… Далі хлопчина воював сам-один, принаймні за його голову в Дортоніоні було призначено винагороду, і в тій відозві більш ніхто не значився. До речі, побратиме… В очах Морінготто його чуб дорівнює в ціні твоїм косам.

— О, — сказав Фіндекано ледь розгублено, — хлопчина таки добре дозолив ворогам.

Майтімо помовчав хвильку. Тоді вимовив неголосно:

— Або це насправді так, або… Мені здається, що навряд чи хтось дозолив ворогам більше за сина Фінголфіна. І ще… Я надсилав в Дортоніон летючі загони, і мої воїни, які повернулися звідти протягом останнього року, нічого не оповідали про Берена Барагіріона.

— Ти думаєш, що…

— Я не знаю, — мовив Майтімо втомлено, — я не маю права робити висновки, бо в цю гидку історію вплутано моїх братів, котрі… Та про це потім. Спершу про Адана. Отже він зникає з Дортоніону і об’являється в Доріаті…

— Невже Сінголло став приймати втікачів?

— Та де там, — всміхнувся Майтімо кутиком вуст, і усміх той був страшним, — як гинули мої лучники біля Поясу, так і гинули б і досі, аби ми не очистили від тварей Східний Белеріанд. А Берен якось пройшов той захист… А може — йому дозволили пройти.

— Навіть так?

— Я