Мирослава Горностаєва - Астальдо

мовив Фіндекано врешті, опісля того, як з годину вислуховував доводи сина і доньки, — опісля цієї битви орки ще довго не сунуться до Гітлуму. Ми знищили Майе — це про щось говорить… Буде відносно мирний час, і за цей час ви мусите вивчити народ вашої матері, зрозуміти його і полюбити. Ви у мене занадто войовничі Нолдор, я хочу, щоб ви стали й витонченими Телері. Коли ви вивчитесь у князя Кірдана всім тонкощам життя Фалатрім — ви повернетесь.

— Але ж має бути остання битва, — впирався Ерейніон, — штурм Ангбанду…

— Я пошлю за вами, коли така битва буде можливою. Нині, на жаль…

Фіндекано знав, що без рідних облич йому буде ще тяжче, ніж нині. Але він прагнув зберегти хоча б дітей — єдине, що зосталося у нього від його коханої Телеріе. Звісно, й Егларест не міг вважатись безпечним місцем, особливо, коли Кірдан відверто заявив про свій союз з Гітлумом, однак все ж таки…

— Я говоритиму з вами через палантир, — обіцяв він заплаканій доньці, - говоритиму щодня, як тільки повернуся до Ейтель-Сіріону…

- І ви покличете нас на битву? — спитав трохи заспокоєний Ерейніон.

— Так, — сказав Фіндекано, і відчув, як перстень Тьєлпе, який, здається, вичерпав всі свої можливості, ледь потеплів…

***

Опісля загибелі Еріен Фіндекано вважав, що його вже більше нічого не зможе вразити.

Звістки про її смерть понесли по Белеріанду відважні блукачі-Нандор, яким навіть ороча навала не відбила охоти до мандрів. Сам же Астальдо не сповіщав нікого — він боявся, що не витримає навіть дружнього співчуття і розридається вголос.

Першим озвався палантир Нарготронду — Фінарато потішав родича зі звичними для нього лагідністю і обережністю. Фіндекано стало трохи легше — Фінарато розумів його, для золотоволосого Арафінвіона його кохана Амаріе перестала існувати тоді, коли він ступив на кригу Гелькараске. Прекрасна Ваніе була жива, і гуляла собі стежками Благословенного Аману, однак для Фінарато вона була нині такою ж далекою, як і Еріен для Фіндекано.

Майтімо довгий час не знав нічого, однак, Фіндекано не міг його ввести в оману. Руссандол повідомив Великому Князю радісну звістку — він відбив твердині Аглонова проходу і знову взяв під свою руку Гімлад. Фіндекано хотів на цьому й закінчити розмову, однак Рудий одразу ж зрозумів — сталося лихо.

Зрештою, Астальдо оповів побратимові все, і біль трохи полегшав. Майтімо не міг приїхати — між Гімрінгом та Гітлумом лежав захоплений орками Дортоніон, а Сіріонів прохід було заблоковано Сауроном, котрий перетворив захоплений ним Мінас-Тіріт на сторожову вежу, катівню та притулок для вовкулаків одночасно. Однак, Руссандол намагався розважити свого оtorno, і це йому майже вдавалося — Фіндекано, котрий почував себе так, ніби йому розтяли надвоє душу, поволі переконав себе, що Еріен поїхала десь дуже далеко, але вона кохає його як і раніше.

Князь Гітлуму перебував в Барад-Ейтель разом з Гуріном, котрий замінив при ньому свого загиблого батька, успадкувавши княжий титул та Драконів шолом Дор-Ломіну, який був вже третьому поколінню нащадків Арадана замість княжого вінця. Виконуючи батькову останню волю, юний князь Аданів одружився з Морвен Еледвен Барагундіон і привіз її до Ейтель-Сіріону. Княгиня Гарет, нині невтішна вдова, ставилася до невістки прохолодно, і Еледвен тулилася до жон Ельдар, з тугою згадуючи подруг — Ріан та Ерніс.

Еленандар вижив, та так і залишився при княжій особі. Цей тихий юнак трохи відтав душею, доконав помсти на орках за свої страждання і всім серцем прив’язався до того, хто повірив йому. Відросле волосся він заплітав в дві коси спереду — всі ті Квенді, якими опікувався Фіндекано, чомусь переймали оцю його зачіску, вважаючи її чи-то оберегом, чи-то просто бажаючи бути схожими на свого володаря. І він, і Ант Доронінг, і синда Глірдан всіляко догоджали своєму князю, намагаючись відволікти його від сумовитої задуми. Барад-Ейтель запалав вогнями, задзвенів піснями — Ельдар звикли веселитися в проміжках поміж двома битвами, і тому ж у них навчились і Адани.

Якось просто з бенкету в княжому замку Фіндекано покликали до палантиру.

Від чатового він знав, що викликає Нарготронд і тому не дуже тривожився. Хоч Турондо і говорив колись, що про місцезнаходження цього граду знають навіть ворони, однак, віднайти його було непросто, а вже пройти повз вартових — неможливо. Фінарато нині часто говорив з ним, розважаючи, підсміюючись над своїми гостями й союзниками — Туркафінве з Куруфінве. Князь Гітлуму часто дивувався, як це Фінарато вдалося ужитись в печерному граді з двома найбуйнішими з Феанаріонів. Однак, диво таки сталося — двоє братів Майтімо до Гімрінгу не поспішали, хоча Руссандол і хотів викликати їх до себе. Зоставив він братів та їхніх наближених у Нарготронді на прохання Фінарато, військо якого понесло дуже великі втрати в Дагор Браголлах. Фіндекано часом думав, що обом оприскливим синам Вогняного Духа легше підкорятися Фінарато, який часто не наказував, а умовляв та пояснював, аніж Майтімо, котрий, користуючись правом голови роду, і, мавши перед очима приклад Феанаро, командував братами немов власним військом.

Фінарато сидів перед палантиром зодягнений в зелено-брунатне вбрання Лаіквенді. Сірий вояцький плащ лежав у нього на колінах. Тут таки, на столику, як завжди спочивала відкрита книга.

— Вітаю Великого Князя Нолдор, — мовив Інголемо своїм ніжним голосом.

— Вітаю і тебе, toron, — смутне обличчя Фіндекано трохи просвітліло, — ти зібрався…

— На вилазку, любий родичу… Невеличка виправа.

— Будь обережним, милий брате.

— О, я буду…

— Хто йде з тобою?

— Едрагіль і ще кілька воїнів. Фіндекано…

— Що, toron?

— Я склав вірша… Хочу, щоб ти послухав…

— Я радий…

Фінарато повернувся і підняв притулену до кріселка арфу. При світлі єдиної свічі на його пальці зблиснув діямант Ніенни.

— Там, де спить в рожевому полоні, - заспівав він стиха під передзвін струн,

Повний квітів незабутній сад

Де троянди білі і червоні

І ясмину ніжний аромат

Де веселка розцвітає в росах

Де хмаринки як прозорий дим —

Тільки посох, мій дорожній посох

Зоставався чорним і сухим.

А тепер іду я крізь пустелю

Далина безвидна і німа

І ніде переді мною нині

Ні билинки свіжої нема.

Навкруги піски непереможні

Жовте коло, мертве і пусте…

Тільки посох, посох мій дорожній

Голубими квітами цвіте…

— Фінарато, — сказав Астальдо, коли відлунав дивний срібний голос родича, — будь обережним…

— Ти це уже говорив, брате і володарю…

- І говорю ще раз… Може тобі не варто йти самому на цю вилазку? Відправ загін вивідачів, вони…

— О, ні, я мушу сам… Я тільки… Фіндекано…

— Що, toronice? —