Артур Чарльз Кларк - Друга одіссея

де чотири крихітні віддалені супутники — Синопе, Пасифая, Ананке й Карме йшли своїми ексцентричними ретроградними орбітами. Безперечно, це були просто захоплені Юпітером астероїди — дуже нерівні за своєю формою, найбільший з них мав лише 30 кілометрів у діаметрі. За ці покручені, побиті каменюки, не цікаві нікому, окрім планетарних геологів, постійно точилася боротьба між Юпітером і Сонцем. Одного дня Сонце забере їх навіки.

Проте Юпітер міг утримати другу групу супутників, що перебували вдвічі ближче до свого господаря. Елара, Ліситея, Гімалія і Леда розташовувалися неподалік одна від одної та лежали майже на одній орбіті. Припускали, що колись вони разом утворювали одне космічне тіло; якщо це правда, то воно заледве сягало 100 кілометрів у діаметрі.

Хоча лише Карме й Леда були близько хіба настільки, щоб розглянути їхні диски неозброєним оком, команда «Леонова» вітала їх, наче давніх друзів. Це ж перша твердиня після найдовшої океанської подорожі — острови Юпітера у відкритому морі. Минали останні години, наближалася найкритичніша фаза місії — вхід в атмосферу планети-гіганта.

Юпітер уже здавався більшим, аніж Місяць у земному небі, і було добре видно, як гігантські внутрішні супутники рухаються навколо нього. Стало помітно їхні диски й певні відмінності в забарвленні, хоча й вони були надто далеко, щоб відзначити якісь особливості їхньої поверхні. Цілу вічність, за земними мірками, вони танцювали чарівний танок навколо Юпітера, то зникаючи, то з’являючись ізнову, щоб проплисти по денній стороні свого володаря у супроводі власних тіней. Цей спектакль астрономи спостерігали відтоді, як Галілей вперше мигцем уздрів його майже чотири століття тому, але команда «Леонова» — єдині чоловіки й жінки, що могли милуватися ним простим оком.

Нескінченні шахові змагання припинилися; члени екіпажу проводили години поза чергуваннями або біля телескопів, або ж у серйозних бесідах чи за прослуховуванням музики; музику зазвичай слухали, спостерігаючи панораму ззовні. Службовий роман на кораблі досяг апогею: часті зникнення Макса Брайловського й Жені Марченко стали об’єктом доброзичливих жартів.

Флойд вважав, що Макс і Женя — дивна пара. Макс — кремезний, вродливий блондин, чемпіон з гімнастики, що в 2000-му навіть досяг фіналу Олімпійських ігор. Йому вже виповнилося тридцять, а він і досі мав наївний, майже дитячий вираз обличчя. І це було зовсім не оманливе враження: попри свої блискучі здібності в інженерії, Брайловський часто ошелешував Флойда своєю простакуватістю. Макс належав до тієї категорії людей, із якими приємно поговорити, якщо розмова не затягнеться. За межами свого фаху він був привабливою, але не досить глибокою людиною.

29-річна Женя була наймолодшою на борту. Її доля овіяна таємницею. Оскільки ніхто не хотів про це говорити, Флойд волів не порушувати серед членів екіпажу тему її поранень, а вашинґтонські джерела не могли йому про це нічого повідомити. Зрозуміло, вона десь серйозно постраждала, але це могла виявитись і банальна автомобільна аварія. Теорію про таємну космічну місію (досі популярна легенда за межами СРСР) можна одразу викреслювати. Завдяки глобальній системі стеження достеменно відомо, що протягом останніх 50-ти років на орбіті Землі нічого такого не відбувалося.

На додачу до фізичних і, безперечно, психологічних шрамів, Женя відрізнялася ще дечим. На «Леонові» вона єдина була дублером, якого поставили замість астронавтів першого складу. Дієтичним і медичним асистентом на кораблі мала бути Ірма Якуніна, але вона потрапила в аварію, літаючи на дельтаплані, і зламала собі багато кісток.

Щодня о 18:00 за Гринвічем команда із сімох космонавтів і одного пасажира збиралась у крихітній загальній кімнаті, відокремленій льотною палубою від камбуза й спальних приміщень. Круглий стіл у центрі мав достатні розміри, щоб умістити вісім душ, які могли сісти за нього, притиснувшись одне до одного; коли Чандра й Керноу прокинуться, вони сюди не помістяться, і два додаткові стільці доведеться розташувати деінде.

Хоч «Нарада о шостій», так називали щоденні збори за круглим столом, рідко тривала більш ніж десять хвилин, вона відігравала важливу роль у підтримці бадьорого настрою екіпажу. Скарги, пропозиції, критика, доповіді про поступ — тут могли бути порушені будь-які теми, крім тих, на які накладалося вето капітана, але капітан рідко користувалася цим своїм правом.

Типовими темами порядку денного були прохання внести зміни в меню, звернення щодо більш особистих розмов із Землею, пропозиція фільмів до перегляду, обмін новинами та плітками й доброзичливі жарти над американським контингентом, який чисельністю поступався російському. Усе зміниться, попередив їх Флойд, коли його колеги вийдуть із гібернації, і співвідношення стане не 1:7, а 3:9. Він не повідомляв росіянам своєї таємної надії, що Керноу зможе заговорити чи заткнути будь-кого на борту.

Коли не спав, Флойд більшість свого вільного часу проводив у загальній кімнаті — частково тому, що, попри її крихітність, вона все-таки була ширшою, ніж його каюта. А ще її гарно оздобили: усі можливі незайняті поверхні заполонили ландшафти й морські пейзажі, фотографії визначних спортивних подій, портрети популярних зірок кіно та інші нагадування про Землю. Чільне місце, однак, посідав оригінал картини Леонова «Біля Місяця», написаної 1965 року, коли молодий підполковник залишив корабель «Восход ІІ» і став першою людиною, що вийшла у відкритий космос.

Одразу впадало у вічі, що це робота талановитого аматора, а не професіонала: на картині зображувався поритий кратерами місячний краєвид з тонким серпом Землі, що охоплював темний нічний бік планети. На передньому плані красувався Синус Ірідум — залив Веселки. Над усім цим палахкотіло Сонце, проміння корони сягало в космос на мільйони кілометрів.

Це була дивовижна композиція і погляд у майбутнє, що настане лише за три роки. Протягом польоту «Аполлона-8» Андерс, Борман і Ловелл на власні очі спостерігали таке ж неймовірне видовище: Земля сходила над дальньою частиною Місяця на Різдво 1968 року. Гейвуд Флойд захоплювався картиною, але сприймав її зі змішаними почуттями. Він не міг забути, що ця річ старша від усіх членів екіпажу на кораблі, за винятком одного.

Коли Леонов малював її, Флойду вже виповнилося дев’ять років.

Розділ 13. Світи Галілео

Навіть зараз, більше ніж за три десятиліття після відкриттів, зроблених «Вояжером», ніхто насправді не розумів, чому чотири велетенські супутники так разюче відрізняються один від одного. Вони були приблизно однакового розміру, розташовувались в одній частині Сонячної системи — а проте зовсім різні, немов діти різних батьків.

Лише найвіддаленіша Калісто виявилася багато в чому такою, як очікували. Коли «Леонов» проходив повз неї на відстані лише понад 100 000 кілометрів, найбільші з її численних кратерів можна було розгледіти вільним оком. У телескоп супутник мав вигляд скляної кулі, що