Олег Говда - Пливе човен - води повен, Олег Говда

— Звичайно ж, ми втратили голови обидва... Та й хто б таку красу не вподобав?.. І ми їй теж сподобалися. Але ж не можна відразу за двох заміж вийти. Думала Маруся, думала і вибрала мене. В той же день, як вона про своє рішення сказала, Крука наче підмінили. Темніше ночі зробився, а очі — ніби у небіжчика, холодні, незрячі. Немов смертельна хвороба козака зсередини підточила... Я хотів поговорити з побратимом, може, навіть відступився б від дівчини, раз така біда. Хоч у самого серце кров'ю обливалося від однієї лише думки про це, але і побратима було шкода. Ось тільки Крук став мене цуратися і кожного разу від щирої розмови ухилявся. А там і зовсім гайнув кудись, навіть курінного до відома не поставив.

Василь знову замовк.

— Шукали його якийсь час, та й перестали. Якщо згинув — значить, доля така. А якщо не хоче нікого бачити — то хто має право змушувати? Не перший і не останній відлюдник у степу чи пущі. Священик з Михайлового стану оголосив нас з Марусею на Трійцю. Весілля гуляти зібралися на другого Спаса. А тим часом курінь наш у похід вирушив. Під Трапезунд... Туди вдало все склалося, а ось на зворотному шляху — шторм наздогнав. Чайки так розкидало, що і половини хлопців не знайшли. Хто потонув, а кого на Турецький берег викинуло. Решту — на щастя, до нашого берега прибило. Але чайки так постраждали, що більше половини суден тільки на дрова годилися, а головне — весла в шторм поламало, хоч волоком тягни. І потягли б, не велика наука, та тільки не повз турецькі фортеці. Довелося більшу частину здобичі кинути, а самим пішки на Січ вертатися. Днем в плавнях відсиджуючись, від татарських роз'їздів ховаючись, а ночами — потайки додому пробираючись.

Тепер Полупуд говорив спокійніше, розмірено. Видно було, що ця частина історії, хоч і сумна, але буденна. Така вже козацька доля. «Часом з квасом, а порою — з водою». Інший похід так славно завершується, що всю здобич забрати не виходить, а інший — добре б хоч самим уціліти. Про що ж тут сумувати?

— Затримався я... На пасіку до Микити лише на Успіння потрапив...

Тут голос запорожця знову здригнувся.

— Краще б мене у плавнях татарська стріла знайшла, чим така новина.

Я не перебивав навіть поглядом. Розумів, як Василеві важко згадувати.

— На місці пасіки тільки попелище залишилося. Та дві могилки... Де жителі Михайлового стану поховали те, що від Марії та її діда залишилося. Казали, що, судячи по слідах, башибузуки на хутір наскочили. Але живими взяти не зуміли. Дід з моєю нареченою в будинку замкнулися, а коли розбійники дах розбирати стали, самі себе і підпалили.

Бр-р... Жахіття яке. Аж мороз по шкірі. Це ж яка доля чекала людей в полоні, якщо вони добровільно люту смерть готові прийняти, аби живцем розбійникам не дістатися.

— Та одного селяни не знали. На згарищі тому я знайшов сопілку. Ту, з якою Крук не розлучався з дитинства. Казав — батько її вирізав. Вона давно вже вся потріскалася і тільки шипіла, а не грала. Але носився Крук з нею, геть як ти зі своєю люлькою. Так що сумнівів, чиїх це рук діло, у мене не було. Повернувся я на Січ, розповів усе курінному і попросив дозволу стратити юду...

Запорожець знову помовчав, а потім продовжив дещо повчально.

— Щоб ти знав, Петре, за вбивство побратима на Запоріжжі одне покарання — смерть. Яка б вина не була. Курінний, звичайно ж, такого дозволу дати не міг, а наказав доставити Крука на суд товариства. Нехай воно розбирається — чого він заслужив: вигнання чи страти. Та й тоді — кат би йому голову втяв, чи біля ганебного стовпа киями забили, а побратимові — зась.

Козак підвівся, подивився на берег і покликав мене:

— А ну, підсоби! Вчасно я згадав про цей рукав. До Бистрої далеко ще, та й потім проти течії вигрібати удвох не так легко, а тут — якщо байдак хоч наполовину розвантажимо, можна спробувати і на жердинах до Базавлука дійти. А не вдасться — чорт з ним, кинемо. Не на торг їдемо. Зате до Січі на день ходу ближче. І рукав цей не протока, а запруда стояла.

Правда чи придумав, щоб роботою відволіктися, але, тим не менш, спільними зусиллями, нам вдалося змусити важкий байдак підкоритися і повернути, куди треба.

Дніпро посопів, побурчав, пінячись і нуртуючи, але все ж відпустив судно. І ми, звернувши прямо в зарості плакучих верб, що шатром нависали над водою, опинилися у вузькій, не більш ніж шість-сім кроків завширшки, тихій, аж зеленуватій од водоростей, протоці. Повз яку, якщо не знати точного місця, проплив би на відстані випростаної руки і не помітив.

— Слава Всевишньому, — розмашисто перехрестився Полупуд. — Допоміг... Не залишив у своїй безмірній милості. Тепер можна і відпочити, перевести подих та роззирнутися... Спаси і помилуй. Все, Петрусю — тут ми як у Христа за пазухою. Жодна погоня не знайде. Якби навіть така була. Але, другого човна у Крука немає. То не вплав же їм за нами пускатися...

«Не зрозумів? І він що, ось так закінчить, обірвавши розповідь на половині?»

 — Василю! Май совість... — судячи з похмурих брів козака, одній Варварі не дарма ніс відірвали, але ж свербить. — Хоч у двох словах… чим усе закінчилося?

— Нічим... — знизав плечима запорожець. — Ти сам бачив. Крук живий і знову вцілів. А я... так розумію, знову тобі життям зобов'язаний. Не спроста ж Тіпун з десяти сажнів* (* 1 махова сажень = 2,5 аршина = 10 п'ядей = 1,778 метра) промахнувся.