Ерін Кас - Невгамовні серця, Ерін Кас

Пів ночі крутилася з боку на бік. Через бігуді не могла заснути, вони мені давили й кололи всю голову. Та бігуді це пів біди. Головним подразником моєї нервової системи був і залишається Скворцов. Після його повідомлення з пропозицією зустрітися й нормально поговорити я й не могла заснути. Не витримавши, підвелася з ліжка й познімала монстрів зі свого волосся. Думки були далеко, біля того, хто бісить мене більшу частину життя. Поговорити можна та все ж лячно. Нічого позитивного він мені не скаже, можна навіть не мріяти.

З такими похмурими думками незчулася як заснула. Снились мені якісь жахи, хтось називав мене Скворцовою, чувся веселий сміх Андрія, ми кудись їхали чи йшли. Повний безлад, точно як і в реальному житті. Розбудив мене тато, повідомив, що надворі сніг й він нас з Анею підвезе до універу. На повідомлення я не відповіла, тому зранку, коли задзвонив мобільний подумала вже було, що це він, але виявилося, що то Аня.

— Я помщуся тобі, — пробурчала відповідаючи на дзвінок.

Постійно дивуюся, як моя подруга відчуває все навколо себе. Вона щиро радіє снігу, бо це гарно, а я бачу лише негатив, бо через сніг тяжче дістатися в потрібне місце. От би й собі навчитися так радіти дрібницям й в поганому знаходити хороше.

— І чому саме сьогодні цей тест, — бурчала, струшуючи з себе сніг.

— Бо сесія на носі, — повчала мене подруга. Я зі своїми сердечними справами взагалі розлінилася. Якби не Аня, то мої очі й не бачили б тих автоматів, довелося б складати всі іспити. На англійській знову написав Артем.

Артем: Привіт, красуне! Щодо вихідних все в силі залишається?

Я: Привіт, звісно, — швидко друкую відповідь, бо зараз прийде викладачка.

Артем: Заїду за тобою в вісім.

От і добре! Не знаю навіщо я це роблю, адже навряд буду з ним зустрічатися та ми можемо відпочити, як друзі. Скворцов відбив у мене всю охоту знайомитися й зустрічатися з хлопцями.

— Тобі байдуже, так? — чую розгніваний голос подруги.

Вона має рацію, я так захопилася своїми планами й ідеями помсти, що зовсім закинула навчання. Ось виконаю свій задум й візьмуся за голову забувши про Андрія.

— Мамо, я сьогодні йду в клуб, — попереджаю, щоб потім не було здивованих облич.

— З Анею, — не забарилося питання.

— Ні, з одним знайомим.

— В який? — слідує насторожене питання.

— В Пульс, — відповідаю й вже знаю, що вона скаже далі.

— Це ж клуб Андрія?

— Так.

— Тоді добре, — полегшено відповідає.

Ось так я й живу. Під постійним наглядом й контролем. Якщо я збираюся десь піти обов'язково маю попередити. Одну мене не відпустять, завжди має бути хтось поруч, тоді батьки спокійні. А те, що мені дев'ятнадцять і я можу робити що захочу, бо давно повнолітня, нікого не хвилює. Кір у шістнадцять років ходив куди заманеться й ніхто його так не контролював, а мене будуть повчати аж до старості.

Збиралася я довго й ретельно, бо маю вразити всіх наповал своєю красою. Ну, можна не всіх, а лише одного зануду.

Рівно о восьмій задзвонив мобільний.

— Ти під'їхав?

— Так, красуне. Виходь

Я одягла куртку й вирушила на зустріч пригодам.

Артем виявився дуже приємним співрозмовником. Ми доїхали на таксі до клубу й непогано проводили вечір. Та поглядаючи на час, починала дедалі більше хвилюватися. Зазвичай Андрій сидить у клубі в вихідні, а сьогодні ще не було. Я навіть до знайомого охоронця підходила, але він нічим мене не потішив.

— Можу набрати його й сказати що ти чекаєш, — запропонував мені.

— Та ні, я просто запитала. Іншим разом поговоримо.

Він так й не з'явився. Близько дванадцятої я втратила всяку надію на те, що побачу його. Стало образливо й захотілося додому. Артем помітив мій пригнічений настрій й розцінив це як втому. Запропонував поїхати по домівках й викликавши таксі відвіз мене додому.

Вже лежачи в ліжку я думала чи написати йому щось і все-таки не витримала.

Я: Ти пропонував поговорити, але у клубі не з' явився.

Відповідь приходить одразу:

Андрій: Де ти?

Я: Вдома.

Через секунду кімнату наповнює звук виклику.

— Так, — відповідаю, а серце калатає, як після стометрівки.

— Ти була у Пульсі? — чую голос чоловіка. — Чому не попередила?

— Я не маю звітувати куди ходжу. Мені й контролю батьків достатньо.

— Чому ти одразу випускаєш свої колючки? Я не говорив звітувати, Машо, — дорікнув мені.

— Так? Ну може мені здалося.

— Як відпочила?

— Нормально.

— З ким ходила? Кирило наче збирався провести вихідні з Анею.

— З хлопцем.

— Он як? І що ж ти хотіла почути від мене, якщо в тебе й так була непогана компанія?

— Це ти хотів поговорити, а не я, — нагадую йому.

— Машо, може ти вже облишиш свої ігри? Я не маю сил і бажання сваритися.

— То не пиши мені більше і все, — відключаюся й падаю на подушку. Я точно хвора. Без його голосу не можу довго, а коли не бачу готова наступити на гордість лише б побачити на хвильку.

В понеділок було сиро й похмуро, як і в мене на душі. Хотілося взагалі покинути все, викреслити з пам'яті всі роки нашого знайомства й відпочити від думок. Всім здається, що я так веселюся, вигадуючи якісь хитрі плани й авантюрні ідеї. Насправді ж я хоч якось відволікаюся від думок, бо інколи просто несила терпіти його байдужість. Були думки полетіти разом з Анею в Іспанію й зустрічати з нею Новий рік. Бо я точно знала, що він буде на дачі й може припертися до батьків першого січня привітати. Є в них така традиція. Тато полюбляє завести з ним розмову за скляночкою якогось алкоголю, а мама натішитися не може який син у її подруги. Колись мені навіть здавалося, що вони більше люблять Андрія ніж мене. Але мрії мріями, а доведеться мені все ж сидіти з батьками й зустрічати Новий рік в сімейному колі, відчуваючи себе дев'ятикласницею, яку не відпускають на дискотеку.