Елізабет Гілберт - Місто дівчат

знайденими на якомусь розпродажі приватних колекцій у Верхньому Іст-Сайді. Мене так і вабило до того місця.

Одного разу я купила в Ловцкі бузкову приталену сукенку для Селії — яскраву-преяскраву. Виглядала та одежинка геть по-простому, і Селія скривилася, коли я вперше її показала. Та коли я відрізала рукави, зробила на спині глибокий виріз, опустила горловину й допасувала широкий пояс із чорного сатину, старомодна сукенка перетворилася на вечірню сукню, в якій моя подруга виглядала наче коханка мільйонера. Усі жінки аж охкали із заздрощів, коли Селія заходила в ній до зали — і все це щастя за якихось два долари!

Побачивши, яку красу я шию для Селії, інші дівчата захотіли, щоб я і для них пошила особливі сукні. І вже незабаром, як і в пансіоні, переді мною відкрився шлях до популярності, осяяний моєю любою і надійною машинкою «Зінґер-201». Дівчата в «Лілеї» весь час приносили мені то те, то се — сукні без застібок або застібки без суконь — і просили мене щось із тим зробити. (Пам’ятаю, як Ґледіс сказала мені одного разу: «Мені потрібен новий гардероб, Віві! А то я схожа на якусь старушенцію!»)

Може, тобі здається, що я грала роль нещасної падчерки з казки (цілими днями пряла і прибирала, поки гарніші за мене дівчата збиралися на бал), але зрозумій: я була страшенно вдячна за те, що просто могла бути серед артисток.

І взагалі, для мене наші стосунки були вигідніші, ніж для них. Я вчилася, слухаючи їхні плітки, — і то була єдина освіта, якої я щиро прагнула. А що мій талант швачки завжди був комусь потрібен, невдовзі артистки вже повсякчас крутилися біля мене й моєї всемогутньої машинки. Мої апартаменти перетворилися на місце зустрічі театральної трупи — принаймні для жінок. (Зіграло на руку й те, що моє помешкання було гарніше за старі запліснявілі гримерки у підвалі, а ще звідси було ближче до кухні.) І от одного дня (ще й двох тижнів не минуло відтоді, як я приїхала до «Лілеї») у моїй кімнаті зібралося кілька дівчат. Вони курили цигарки і спостерігали за моєю роботою.

Я шила простеньку пелерину для артистки на ім’я Дженні — життєрадісної чарівної дівчини з Брукліну, яку всі любили і в якої було видно щілинку між зубами, коли вона усміхалася. Того вечора вона мала йти на побачення і поскаржилася мені, що не має що накинути на плечі, якщо стане холодно.

Я пообіцяла, що пошию для неї щось гарне, і от якраз взялася за діло. Це завдання, хоч і простесеньке, мало перетворити Дженні на мою вірну прихильницю.

Саме того дня — коли нічого, як то кажуть, не віщувало біди — артистки дізналися про те, що я досі незаймана.

Про це зайшла мова, бо дівчата розмовляли про секс — то була єдине, про що вони розмовляли, якщо не теревенили про одяг чи про гроші, про те, де поїсти, як стати кінозіркою, як вийти заміж за кінозірку і чи варто видаляти зуби мудрості (казали, що Марлен Дітріх так зробила, щоб вилиці виглядали ефектніше).

Ґледіс, керівниця танцюристок, яка сиділа на підлозі поруч із Селією на купі її брудного одягу, поцікавилася, чи маю я хлопця.

Ось що вона дослівно запитала:

— Маєш з кимось щось постійне?

Варто зауважити, що то було перше значуще питання стосовно мого життя, яке я почула від дівчат. (Нема потреби казати, що зацікавлення тут було одностороннє.) Мені стало шкода, що я не можу розповісти їм нічого особливого.

— Ні, у мене нема хлопця, — відповіла я.

Ґледіс аж стрепенулася.

— Але ж ти гарна, — мовила вона. — Удома в тебе точно хтось є. Та хлопці, певно, не дають тобі проходу!

Я пояснила, що все життя вчилася то в школі, то в коледжі для дівчат і не мала коли знайомитися з хлопцями.

— Але ж ти це пробувала, правда? — Дженні взяла бика за роги. — Ти ж спала з кимось?

— Ні, — відповіла я.

— Що? Ти ні разу ні з ким не спала? — перепитала Ґледіс, широко розплющивши очі. — Навіть випадково?

— Навіть випадково, — сказала я, здивувавшись, як секс може бути випадковий.

(Не хвилюйся, Анджело, тепер я в курсі. Випадковий секс — найлегша річ у світі, якщо взяти його собі за звичку. Відтоді в моєму житті було чимало випадкового сексу, повір мені, але на той час я ще не була така розкута.)

— Ти ходиш до церкви? — запитала Дженні так, наче то було єдине пояснення, чому у свої дев’ятнадцять я досі була незаймана. — Ти бережеш себе для когось?

— Ні! Нічого я не бережу. Просто не випадало нагоди.

Тепер уже всі розхвилювалися. Повитріщалися на мене, ніби я щойно сказала, що досі не вмію сама переходити через вулицю.

— Але ж ти з кимось дуріла, еге ж? — запитала Селія.

— Ти ж цілувалася, правда? — уточнила Дженні. — Не може бути, щоб не цілувалася.

— Кілька разів, — сказала я.

Я відповіла чесно, бо на той час мій сексуальний досвід був справді мізерний. Під час танців у школі Емми Віллард, коли до нас привозили автобусами хлопців — з тих, за яких ми б мали колись вийти заміж, — я дозволила одному хлопчині зі школи Готчкісс помацати мої груди. (Він їх, правда, ледве знайшов — довелося трохи пошурупати мізками.) Хоча то, мабуть, надто великодушно з мого боку стверджувати, що я дозволила йому помацати свої груди. Точніше кажучи, він просто взяв і поклав на них свої лапи, а я його не зупинила. По-перше, хотілось бути чемною дівчинкою. А по-друге, досвід виявився цікавий. Я була б не проти, якби він тривав довше, але танець закінчився, а потім той хлопчина вже сів у автобус їхати назад до Готчкісса і ми не встигли перейти до чогось більшого.

Ще мене цілував якийсь чоловік у барі в Поукіпзі — одного з тих вечорів, коли я втекла від коменданток гуртожитку в коледжі Вассара й гайнула на велосипеді до міста. Ми з ним розмовляли про джаз (тобто він розмовляв про джаз, а я слухала, як він розмовляє про джаз, бо так відбуваються всі розмови про джаз із чоловіками), а потім раз — нічого собі! — він притиснув мене до стіни й потерся своїм настовбурченим прутнем об моє стегно. Він цілував мене, поки мої коліна не затрусилися від бажання. Та коли він запхав мені руку між ноги, я вивернулась і вислизнула з його обіймів.

Того вечора я крутила педалі назад до студентського