Террі Пратчетт - Морт

й зупинився, спершись на косу, щоби відновити дихання. 

Настоятель — маленький і голомозий чоловічок, на чиєму обличчі було більше зморшок, ніж у мішку чорносливу, — розплющив очі. 

— Ти спізнився, — сказав він і помер. 

Морт ковтнув, спробував дихнути, а тоді повільно описав криву косою над тілом настоятеля. І спромігся поцілити куди треба, бо настоятель сів на ложі, виходячи з мертвого тіла. 

— Ні на хвильку раніше, — сказав він голосом, що був чутний тільки Мортові. — Я вже й занепокоїтися встиг. 

— Все гаразд? — запитав Морт. — Бо я маю бігти. 

Настоятель зіскочив з ложа й рушив до Морта між ряди скорботних послідовників. 

— Не тікай, — сказав він, — я завжди чекаю на ці розмови. А що сталося з тим, який завжди приходив? 

— Завжди приходив? — перепитав Морт збентежено. 

— Високий такий. В чорному плащі. Поїсти не завжди встигає, судячи з вигляду, — сказав настоятель. 

— Який завжди приходив? Ви про Смерть? 

— Точно, про нього, — з ентузіазмом відповів настоятель. 

У Морта відвисла щелепа. 

— А ви часто вмираєте? — вичавив він із себе. 

— Досить-таки. Досить часто. Та звісно, що коли звикнути до цього, це просто питання практики. 

— Правда? 

— Час іти, — сказав настоятель. 

Мортові заціпило. 

— Саме це я й намагався сказати, — процідив він. 

— Ви мене просто підкиньте кудись у долину, — безтурботно запропонував настоятель. Він пройшов повз Морта й рушив надвір. Якусь мить Морт дивився в підлогу, а тоді побіг за ченцем — що, він знав, було принизливо й непрофесійно. 

— Слухайте… — почав він. 

— В того іншого був кінь Хропунець, пригадую, — чемно сказав настоятель. — Ви в нього замовлення перехопили? 

— Замовлення? — Морт остаточно розгубився. 

— Ну чи як це у вас зветься. Даруйте, хлопче, я не знаю, як у вас там усе це організовано. 

— Морте, — відсторонено виправив Морт. — Гадаю, пане, вам варто поїхати зі мною. Коли ваша ласка, — додав він, як йому уявлялося, впевнено й твердо. Ченець розвернувся і приємно всміхнувся: 

— Якби ж то. Може, колись так і станеться. А зараз, коли вам не важко, підкиньте мене до найближчого селища. Десь от зараз мене мають зачати. 

— Зачати? Та ви ж щойно померли! 

— Так, але, бачте, у мене, як би це сказати, сезонний абонемент, — пояснив настоятель. 

До Морта доходило, але повільно. 

— Он як, — сказав він. — Я про таке читав. Реінкарнація? 

— Так, саме так. Уже п’ятдесят три відбув. Чи п’ятдесят чотири. 

Хропунець підвів голову, коли вони наблизилися, і коротко заіржав на знак упізнання, коли настоятель почухав йому ніс. Морт сів у сідло й допоміг настоятелеві всістися позаду. 

— Мабуть, це так цікаво, — сказав він, коли Хропунець рушив вгору схилом. На абсолютній шкалі ремарок така заслужила оцінку в мінус багатенько, та нічого ліпшого Мортові на думку не спало. 

— Та ні, не дуже, — відповів настоятель. — Вам так здається, бо ви вважаєте, що я пам’ятаю всі свої життя, хоча це не так. Принаймні, доки живий. 

— Про це я не подумав, — зізнався Морт. 

— Уявіть тільки, до горщика привчатися п’ятдесят три рази. 

— Нема про що й згадувати, — погодився Морт. 

— Ваша правда. Коли б міг обирати, то не перероджувався би. Та варто лише мені звикнути до життя, як приходять із храму ті хлопці й шукають хлопчика, якого зачали протягом години після смерті настоятеля. Така бідна уява! Спиніться отут, будь ласка. 

Морт глянув униз. 

— Ми ж у небі, — сказав він невпевнено. 

— Я вас надовго не затримаю. — Настоятель зліз із коня, зробив кілька кроків у повітрі й закричав. 

Робив він це, як здалося Мортові, доволі довго. Тоді знову сів на коня. 

— Не уявляєте, як довго я цього чекав, — зізнався він. 

За кілька миль від храму на схилі було селище — сказати б, селище-супутник. З повітря воно здавалося скупченням випадково розкиданих будинків — і то винятково добре звукоізольованих. 

— Можна де завгодно, — сказав настоятель. Морт лишив його стояти за кілька футів над снігом там, де хатки скупчилися найтісніше. 

— Сподіваюся, наступного разу буде цікавіше, — сказав він. Настоятель знизав плечима. 

— Сподіватися завжди можна, — промовив сумно. — Так чи інакше, в мене ще дев’ять місяців відпустки. Краєвиди не дуже, але принаймні тепло. 

— Щасти вам, — сказав Морт, — мушу їхати. 

— О’ревуар, — сказав настоятель печально й пішов геть. 

Серцевинні вогні досі блискотіли на засніженій землі. Морт зітхнув і витягнув третю клепсидру. 

Облямівка була срібна й прикрашена крихітними коронами. Піску майже не лишилося. 

Морт відчув, як ніч опускається на плечі всією вагою, вирішив, що гірше вже бути не може, й обережно розвернув клепсидру іншим боком до себе, щоби прочитати ім’я… 

Принцеса Келі прокинулася. 

Через шум, як‑от коли хтось намагається не здійняти шуму. І справа не в горошинках і матрацах, просто звичайні собі закони природного добору визначали, що найдовше живуть ті представники королівських династій, які визначають присутність убивці в темній кімнаті за шумом, якого йому вистачило розуму не здіймати, — адже при дворі завжди знайдеться хтось спраглий до перерізання горлянок наступникам і наступницям трону. 

Келі лежала в ліжку й думала, як вчинити. Під подушкою в неї був стилет. Вона поволі посунула руку під ковдрою, намагаючись з-під напівопущених повік роздивитися в темряві підозрілі тіні. Вона добре розуміла, що коли бодай якось викаже, що не спить, то вже ніколи не прокинеться. 

З великого вікна у найдальшому кінці кімнати надходило трохи світла, та лицарські обладунки, гобелени й найрізноманітніший мотлох, розкиданий і розставлений тут і там, міг запросто стати прикриттям для невеликої армії. 

Стилет випав з-під подушки за спинку ліжка. Та, мабуть, вона все одно не змогла би ним скористатися. 

Заверещати до охорони буде не дуже розумно, вирішила принцеса. Якщо у кімнаті є хтось чужий, з охоронцями він уже розібрався — чи добре їм заплатив. 

На поличці над комином була грілка. Чи може вона правити за зброю? 

Щось тихенько брязнуло. 

Може, заверещати не така вже й невдала ідея… 

Шиба ввалилася у спальню. На мить на тлі спалаху синього й пурпурового світла Келі розрізнила обриси людини в капюшоні верхи на найбільшому в світі коні. 

А ще хтось таки стояв біля ліжка із ножем у руці. 

Усе сповільнилося. Келі захоплено спостерігала, як рука з ножем здіймається над нею, як кінь, повільно й рішуче, мов льодовик, рухається до ліжка. Ніж був зовсім близько, він опускався й опускався, кінь спинався дибки, а вершник вихоплював якусь зброю, заносив її, й клинок розтинав загусле повітря з таким звуком, як‑от коли ведеш пальцем по вінцях вогкої склянки. 

Світло згасло. Щось м’яко гупнулося на підлогу, щось металічно брязнуло. Келі глибоко вдихнула. 

Рука затулила їй рот і схвильований голос промовив: 

— Коли закричите, я пошкодую про свій вчинок. Не треба, гаразд? Я й так по вуха вляпався. 

Людина, здатна вкласти в свою репліку стільки відчайдушного моління, мала бути настільки талановитим і високооплачуваним актором, що заробляти убивствами в житті не стала б. Келі запитала: 

— Ви хто такий? 

— Не впевнений, чи можна казати, — відповів голос. — Але ви досі живі, правда? 

Келі вчасно стрималася від саркастичної відповіді. Питання прозвучало так, наче варто було непокоїтися. 

— А ви самі не бачите? 

— Все не так просто… 

Запала мовчанка. Келі намагалася розгледіти в темряві бодай щось, окреслити той голос обличчям. 

— Можливо, я завдав страшної й непоправної шкоди, — додав голос. 

— Хіба ви щойно не врятували мене? 

— Не знаю, що саме й від чого