Р. Частій - Степан Бандера

продовжували тримати його під наглядом. Доводиться визнати історичну несумлінність тих авторів, які стверджували, що Бандера активно працював на абвер. Це був один із міфів, створених радянською пропагандою.

Ось  ще  один  приклад,  дещо  іншого  роду.  Нібито  літом 1945 року Степан Бандера видав секретний указ, у якому, зокрема, мовилося про необхідність «негайно і максимально таємно... вищезазначені елементи ОУН і УПА (тих, хто може здатися владі) ліквідувати  двома способами:  а) направляти  великі і незначні загони УПА на бій із більшовиками і створювати ситуації, щоб їх знищували Ради на постах і засідках». По-перше, хотілося б запитати автора (авторів?) цієї інсинуації: звідки їм стало відомо про секретні укази керівника ОУН? По-друге, в той момент Степан Бандера  був не в тому становищі,  щоб давати подібні розпорядження:  як такої влади у нього тоді не було. І нарешті, по-третє: попри деякі не кращі риси своєї вдачі, Бандера просто по-людськи не міг видавати таких указів. Знову доводиться говорити про «бандерівський  міф», тільки в цьому випадку міф, створений не пропагандою, а радше заснований на провокації органів внутрішніх справ, що випускали і поширювали подібні опуси. Ось уже кому це було вигідно, так тільки тим, щоб дискредитувати не тільки самого Бандеру, але і весь рух УПА як в очах простих обивателів, так і самих воїнів.

Хотілося б навести ще одну «чудову» розповідь. Нібито взимку 1944/45 року внаслідок  стрімкого  наступу радянської  армії Бандера раптово з’явився на звільнених територіях у Кракові, звідки його за особистою вказівкою Гітлера виводив знаменитий диверсант Третього рейху Отто Скорцені. Цей агент екстра-класу, як відомо, працював тільки з дуже важливими для фашистів персонами (наприклад, викрав Муссоліні). Коментарі, як то кажуть, зайві.

Ще сидячи в концтаборі, Бандера жваво цікавився подіями, що відбувалися в Україні. Один із його прибічників, Євген Стахів, підтримував тісні стосунки з дружиною Степана, Ярославою Опарівськой, передаючи через неї всі новини. От як він згадував про цей період ув’язнення Степана Бандери: «Я дізнався, де живе дружина Степана Бандери: на Дальманштрассе, 8 — це була таємна квартира ОУН, про яку мало хто знав... Дружину Бандери, Славу Опарівську, я знав ще зі студентського  життя. Ми разом належали до Львівської студентської громади у 1938 році. Коли прийшов до неї на Дальманштрассе, вона відразу почала протестувати: вона під наглядом гестапо, їй заборонено з будь-ким зустрічатися і розмовляти — тож не хоче через мене мати клопіт. Я не виходив.  «Хочу вам розповісти,  що діється в Україні,  що діється в ОУН. А ви бачитимете Бандеру, перекажете».  Питаю її, коли вона матиме зустріч. «Може, завтра або позавтра, але вийдіть мені з кімнати, бо зараз має прийти офіцер гестапо...» Я далі з нею сперечаюся, і тут — дзвінок. Вона відчиняє двері — на порозі Шарф. Той самий, що обіцяв мені: «Стахів, як я вас ще раз упіймаю, ви ніколи не вийдете з концтабору». Серце в мене впало. А він відразу: «Пане Стахів, що ви тут робите?» — «Мій брат у криміналі, — кажу, — я приїхав до Берліна його відвідати». — «О, то я вам можу допомогти. Я перекажу пані Бандері, коли ви з ним зустрінетесь».  Я такого аж ніяк не чекав, що він зі мною так добре, приятельські  говоритиме.  Просто заціпенів від здивування. А Шарф: «Зателефонуйте  завтра пані Бандері о 12-й годині. Вона матиме зустріч зі своїм чоловіком о першій, то, може, і ви тоді зустрінетеся з братом...»

Я скоро вбираюся і чимдуж спішу до головної квартири гестапо, де шефом був Гіммлер. І там сиділи мій брат і Бандера. Треба було пройти гострий контроль. Гестапівці, що стояли на дверях, докладно записували хвилину, коли ти увійшов, і куди йдеш. Спочатку я пройшов до Шарфа (його, до речі, весною 1943 року у Львові застрелив Маївський), потім мене викликали на коридор. Там на лавці Степан Бандера говорив з дружиною. З другого боку були ми з братом. Посередині сидів есесівець. Української він не знав, тому просив говорити по-німецьки. Але час від часу ми все-таки перекидались  українською,  і я розповів про терор, про арешти, про те, що ми почали війну проти німців. Бандера передав дружині брудну білизну, яку я мав забрати, бо там у комірці було сховано листи до Лебедя. Я про те знав і мав завезти листи адресатові».

Що ж до подій безпосередньо після звільнення, то про них також є свідчення, цього разу жінки, активістки національного руху Галини Петренко. До речі, її спогади досить цікаво характеризують Степана Бандеру не стільки як політичного діяча, а просто як людину, чоловіка і батька.

«Мої зустрічі припали на час, коли він вийшов з концтабору перед самим кінцем війни, — згадувала  Петренко. — Поразка Німеччини була очевидна, але що прийде після цього, ніхто не міг передбачити. Бандеру цікавило все, що відбулось і відбувалось в Україні, від якої він був ізольований цілком. Я була активною в національному русі, а до того ж чи не першою жінкою з «Великої України», яку Бандера зустрів у своєму житті. Не дивно, що його цікавило все, що я могла йому оповісти.

Я в той час була молодою вдовою його приятеля Івана Климова-Легенди, і тому крім довір’я до мене долучався ще і певний нюанс респекту (поваги). Мій батько також був одним із засновників УГВР (Української  головної  визвольної  ради. — Авт.), і Бандера мав змогу багато говорити з ним.

...Наше знайомство відбулось у Відні якраз у помешканні мого батька, де на той час жила родина Миколи Лебедя (Ода — дружина, її мама і маленька Зоряна). Я жила окремо, але кожного дня була з ними, щоб подбати про їх побут. Вони тоді також щойно були звільнені з концтабору.

Як звичайно Відень щоденно бомбардували  літаки аліянтів (союзників), всі йшли до сховища, а я залишалась, щоб зварити якийсь «кандьор», як буде змога. І коли одного разу Ода попросила додаткову тарілку для гостя, який зайшов, я, трохи невдоволена, віддала свою «порцію», бо більше не було. Щойно тоді, сміючись, Ода заставила мене придивитися до незнайомого гостя. Впізнавши з фотографії Степана Бандеру, я була майже щаслива, що трапилася нагода його погодувати.

Після того майже кожен день він появлявся у нас. Часом також не йшов у сховище, і під бомбовий град, який падав дуже близько, ми пильнували  ринку на «буржуйці», щоб не розіллялась дорогоцінна страва. Як втихали бомби і можна було ходити по місту, я намагалась показати йому все, що