Поліна Кулакова - Дівчина, яку ми вбили

до вбиральні, Марко побачив на парті той щоденник. Цікавість перемогла і він підгледів її запис. У графі «Кого ти любиш?» вона вписала «Павло Пилипович», ще й поряд намалювала червоне сердечко з крилами.

— Тому ви й зачинили їх у комірчині разом, коли випала нагода? — зробила несподіваний висновок журналістка.

Я підтвердив кивком голови й опустив погляд.

— Ми постійно їх дражнили «парочкою». А після трагедії Марко винуватив себе за те, що розповів мені про щоденник, — сумно додав я. — Я розпатякав її таємницю іншим, і за це, власне, Марко перестав зі мною спілкуватися.

— Аж до весни 2016-го?

— Так, — відповів я. — Того дня ми помирилися й вирішили повернути стару компанію. Вже наступних вихідних зібралися гуртом на пиво. Усі, крім Влада. Той ще перебував на передовій.

Наталя кивнула й продовжила ставити свої питання, ретельно записуючи відповіді у блокнот.

— З Марком зрозуміло. Повернемося до Павла?

— Гаразд, — погодився я. — Що саме вас цікавить?

— Розкажіть детально про його перебування у психіатричній лікарні. Чому він туди потрапив?

Я заглибився у спогади. Гуд ніколи не був мені другом номер один. Оскільки Марко уникав мене, довелося товаришувати лише з Владом. Щоправда, після бійки в альтанці ми теж розійшлися своїми стежками, і, так само, як у ситуації з Маркіяном, відновили спілкування аж навесні 2016 року.

— Я знаю лише те, що він дозволив мені знати, — відповів я. — Якогось дня він психанув і вдарив свою молодшу сестру. Здається, Павло потерпав від неконтрольованих нападів гніву, чи щось таке… — насправді він мало не до смерті забив десятилітню Катю, яка виграла в нього у Mortal Kombat на ігровій приставці.

Наталя кинула на мене запитальний погляд, ніби підозрюючи в брехні.

— Артеме, — промовила вона. — Хіба за стусани молодшим закривають у «дурці»?

— Стусани різними бувають… — протягнув я.

— Знаєте, я росла в селі. У сусідньому будинку жила сестра моєї мами зі своєю сім'єю, — почала вона розповідати. — Потім тітка з чоловіком та донькою — моєю двоюрідною сестрою — перебралися до міста.

— О, невже я трішки дізнаюся і про вас, Наталю? — перебив я, підморгуючи.

— Ой, вибачте… — зніяковіла вона. — Повернімося до інтерв'ю.

— Ні-ні, — заперечив я. — Завершіть думку.

Вона зробила паузу, обдумуючи, і врешті продовжила:

— Так от… — Наталя збиралася з думками. — Доки вони були в селі, мене постійно залишали під опікою кузини. Вона була дещо старшою за мене, тому няньчитися їй було не дуже весело зі мною.

— Цікаво… — протягнув я з іронією.

— Так от, — продовжила вона. — Ми билися дуже часто. Я постійно отримувала від неї добрячої прочуханки, але її ніхто не думав відправляти до психіатричної лікарні. Навіть тоді, коли вона залишала мене саму вдома і йшла гуляти зі своїми подругами… — вона якось дивно затнулася. — Але вона мене дуже любила.

— А чого вони переїхали? — поцікавився я.

Вона розтулила рота для відповіді, але завагалася. Я дав їй хвильку, а згодом допитливо глянув на неї.

— Та так — життя… нічого цікавого, — вона ледь помітно розгубилася, але швидко опанувала себе. — Це не до теми. Краще повернімося до вашої розповіді.

— Гаразд, — погодився я, хоч і не міг не помітити, як змінилася Наталя. Якась тінь лягла на її обличчя. — На чому ми зупинилися?

— Ви пішли розкопувати могилу?

Липень 2016 року

Дощ і справді припинявся. Ми просиділи під захистом поваленого дерева ще півгодини у цілковитій тиші. Здається, нам вдалося на якийсь час забути про мертве тіло в наметі поруч, забути про власні порожні могили й зниклого безвісти товариша. Ми розслабилися, а Марко навіть зумів задрімати. Хлюпотіння Дністра заколисувало. Вітер заліг десь низько в траві на узліссі і небо починало вкриватися блідими зірками.

— Йдемо? — порушив тишу Павло.

Марко, здригнувшись, прокинувся, і за мить ми вибралися зі свого сховку. Не зронивши й слова, я та Гуд залізли у намет. Пововтузившись кілька хвилин зі спальником, ми таки зуміли витягнути Влада назовні.

— От чорт… — побачивши мішок з трупом, Марко вилаявся і міцно затиснув рукою рот, вочевидь стримуючи себе від чергового нападу блювання. Хоч як дивно, але ми залишалися холоднокровними — з натугою, проте мовчки кинули міцно застібнутий спальник на мокру землю, тоді повернулися до намету й винесли звідти ліхтарики.

— Марку, — командним тоном сказав Павло. — Тягни лопату й пішли.

Той іще якийсь час витріщався на просякнутий кров'ю мішок (на щастя, темрява ночі сховала від нас найбільш страхітливі деталі), та згодом, ніби прокинувшись, пішов шукати лопату біля поваленого малого намету.

— Тьомо, — несподівано заговорив до мене Павло. — А ти певен щодо цього?

— Щодо чого? — уточнив я.

— Ну… — він затнувся, розмірковуючи. — Що це Святослав винен?

Я глянув на нього, знизав плечима і промовчав. А він продовжив:

— Я… цей… — пауза. Тоді він стишив голос до шепотіння. — Я цілком серйозно починаю погано думати про Марка.

— Облиш, — урвав я його. — Якщо вже на те пішло — це може бути хтось зовсім не з наших.

Павло запитально здійняв брови, зробивши мені знак продовжувати.

— Це або рудий недомірок, або якийсь інший псих, — твердо сказав я. — От досі не розумію, якого дідька ти з тим Святиком волочився?

— Та не волочився я з ним… — відмахуючись, кинув Гуд у відповідь.

— Та як ні? Я добре пам'ятаю навчальний рік після трагедії з Лідою. Ви тоді ходили як солодка парочка, — продовжив я.

— А… — замислено протягнув він. — Тоді були на це причини. Я мав один борг перед ним…

Літо 1999 року

Після похорону Ліди минув тиждень. Перший пекельний тиждень у житті зграйки підлітків, і ще гірший тиждень для батьків, що залишилися без доньки.

Усіх причетних до пригоди позачиняли в квартирах, заборонивши спілкуватися одне з одним. Нам також заборонили йти на похорон, і вже розглядалися варіанти переведення зі школи, а ще краще — переїзду до іншого міста.

Як і решта хлопців, я сидів під пильним наглядом матері й активно читав книги зі списку «на літо». Того року