Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

— О, а ви вечеряєте, бачу.

А їхній менший, Юрка, мені відповідає:

— І вам добрий вечір, дядько Ревміре!

Я аж растірявся. Щоб оце дитина, яка тільки в школу пішла, отака нагла була: старшим замичанія робить!

— А ми, — каже далі, — й не почули, як ви стукали.

Ти ба, які горді! Стукати до них треба. Років п’ятнадцять тому я б їм так постукав, що повсиралися би з переляку. А тут!..

Я вам чесно скажу, даже забув, чого прийшов. З яким дєлом. Я ж не на скумбрію до них! Думаю-думаю, а згадать не можу. Ну, найшов виход.

— Харашо, — кажу, — вечеряйте, я поже прийду.

— Та заходь, Ревміре, — Васька каже. — Уже ж прийшов, так кажи, що треба.

— Сказав поже, значить поже, — твердо так, по-міліцейські, відповів я.

І швидко вийшов. Щоби почуствували.

Вийшов, став на ґанку, коли чую: регочуться там. Це ж із кого, я вас спрашую? Канєшно, з мене!

А прийшов додому — і зразу згадав, чого ходив. Але то була така мелоч, що я вже того вечора до них і не пішов більше. Хай понєрвнічають, почекають. Потім усе у вікно визирав: світиться у них, не сплять. Заіграло очко, заіграло. Я і спать ліг, а у них усе світилося на кухні. Ну, інших вікон з мого дому не видно, так що не знаю. А на кухні світилося.

Вікно у них широке, але знадвору роками не мите. Навіть уночі не розбереш, що там дєлається. Ще й енергію бережуть. У них кухня — почти як зал. Можна було б і люстру повісити. Так нє. Одна лампочка на шейсят ват. Економлять. Я ще понімаю, коли я економлю, бо з моєю зарплатою попідтинню можна йти. А вони? Не почули вони, бач! Нічо, почуєте!

Ще тільки ранок, а вже припікає. Тепер у мене відпустки не буде до кінця літа. І чого я рішив їхати велосипедом? Якби жив на Одеській, це ще б можна було зрозуміти — там асфальт. Але все одно, вона йде знизу вгору весь час, аж до кінно-спортивної школи. Звідти їхати — дуже добре. А туди?

Наша вулиця більш-менш рівна. Але ж пісок! Тут і пішки протівно ходити, а вже на веліку — вопще протівно. І не кажіть мені, що вітру нема. Він просто дуже слабенький і підлий — віє в спину. Вся пилюка, що піднімається з дороги, летить за мною. Оце зараз почну потєть, і вся ця дрянь сяде на лице і шию. Прийду до начальника мокрий і грязний. І підворотнічок уже не буде такий білий, як півчаса тому назад, када Рая його підшивала.

А інтересно, чого це він мене визвав? Може, ще якесь заявлєніє в отдєлєніє? Чи хоче накрутить, щоби бистрєй з курами розбирався? У міліції робота хароша, тільки погано те, що ніколи не знаєш, чого тебе визиває начальник.

На дверях у наряді стояв Сенька Міщук, молодий, але вже нахальний рядовий. Я поставив під стінку свій велік і піднявся на ґанок.

— Ревміре, — раптом каже він, коли я вже майже зайшов в отдєленіє, — а я твій транспортний засіб стерегти не наймався.

— Товаришу рядовий, — спокійно сказав я йому. — Ви почіму старшому по званію честь не віддаєте?

Він на всю ряху осклабився, а тоді баче, що я серйозно, й витягується у струнку, як резинка від трусів. Прикладає руку до козирка й каже:

— Виноват, товариш старшина!

— Доложіть свому непосредственному начальнику, що я вам сдєлав замичаніє.

— Єсть! — відповідає він, дивлячись стікляними глазами мимо мене.

— Вольно! — кинув я і зайшов у коридор.

Там було пусто і прохолодно. Так би й постояв тут, набираючись сил. Але ніззя. Треба йти до начальника.

— Разрешіть, товаришу капітан?

— Заходь, Ревмір, сідай. Як там діла з тими курями?

— Работаю, Степане Пилиповичу, — я вже зрозумів, що не про курей піде мова, тому й не став йому детально докладувать.

— Ну, работай-работай. Хто работає, того робота знаходить, — він узяв зі свого столу листок з ученічеського зошита й уважно прочитав, що там написано.

Ясно, що й раньше читав, але тут — для важності. Щоб я бачив, що він читає і перечитує вдумливо.

Потом пустив мені над столом цього листочка, як пацани гальку в річку пускають, щоби стрибала на волнє.

Я перевернув заявлєніє, бо воно в послєдній момент перекрутилося в повітрі, і в мене глаза на лоб полізли. Заявлєніє було від Ігоря Ігоревича Хруща. Я спочатку й не пойняв, хто це такий, тільки дивлюсь: адреса — прямо навпроти мого дому.

Тільки потім допьор, що це ж Агент. І в ньому йшлося про те, що сусідські діти — Володимир Васильович і Юрій Васильович Плетесюки — викрали в нього ключі від квартири! Все. Ніяких подробностей.

Я ошелешено подивився на свого начальника.

— Знаєш усіх? — спитав він.

— Знаю, канєшно.

— Ну, і що ти думаєш?

Я мовчки підніс палець до виска й покрутив ним.

— Це ти про Володимира Васильовича і Юрія Васильовича? — заінтересовано спитав начальник.

— Степан Пилипович, — нарешті я зміг заговорити, — це якийсь брєд. Щоби в Агента щось могли вкрасти, та ще й діти!..

— Якого Агента?

— Ну, його на вулиці Агентом називають.

— Чому? — в голосі начальника появилася настороженість.

— Ну… — я вже сказав «а», то нада було й «б» казати. — Він колись комусь ляпнув, що він агент, працює в органах.

У Степана Пилиповича на лобі виступили крапельки поту. Справді душно тут.

— В яких органах? — із напором спитав він і виразно подивився на телефон.

— А я знаю? Бреше, мабуть, — я теж подивився на телефон, і в мене по висках побігли струмочки.

Щось усередині обірвалось, і я, вже нічого не сображаючи, зачемось додав:

— А може, й не бреше.

— Та ти… — начальник аж устав, нависнувши над столом і наді мною. — Ти…

Він замислився, глазки забігали — туда-сюда, туда-сюда. Він раптом заспокоївся і сів.

— Слухай, Ревміре! Ну, ладно твої дикі залякані сусіди. Але ж ти повинен понімать, що якби він справді служив в органах, то він би під питкой!.. Понімаєш? Під питкой не признався б у цьому! Як ти можеш цю чуш повторять? Агент!.. Сам ти агент недодєланий!.. Агент.

Степан Пилипович витяг замизганого платка з карману і почав витирати піт на лиці й на шиї.

— Та я ж понімаю, — сказав я прочуствовано. — Хіба ж я не понімаю? Но єсть же об’єктивні обстоятельства, Степане Пилиповичу!

— Які в сраці обстоятельства?!

— Нє, я нічого не утверждаю. Просто дивіться.