Джеймс Хедлі Чейз - Реквієм блондинкам

не робитимете з цього таємницю, чи не так? Ви би краще звеліли Старкі зупинитися — він переграє свою роль.

Мейсі стиснув губи і поглянув запитально на свого підлеглого.

— Ти чув? — доволі кисло спитав.

— Можливо, нам краще заспокоїти цього хлопця? — поцікавився той. — Щось він занадто істеричний.

— Я би волів цього уникнути, — озвався я, переводячи погляд з одного на іншого. — В мене й так багато доказів, щоб навести ФБР на Старкі. Як би вам це сподобалося?

Мейсі це явно не сподобалося.

— Які у вас докази?

Я хитнув головою.

— Ви поводитесь не так, як повинні діяти поліцейські. Тому я вам і не довіряю. Все, що мені вдалося розкопати, я передам у ФБР.

Мейсі випустив дим густою хмаркою собі під ноги та витяг із кишені автоматичний поліцейський пістолет. Направив його на мене, наказавши Бейфілду:

— Оглянь-но тут усе!

Бейфілд методично обшукав усю кімнату. Нічого не пропустив, але нічого й не розкидав — усе клав на свої місця. За десять хвилин впорався із завданням.

Я сидів, спостерігаючи за ним.

— Не забудь про ванну! — нагадав. Він щось пробурчав і пішов у ванну.

— Розумник, так? — обличчя Мейсі налилося кров’ю. — Я міг би тебе забрати до себе і змусити говорити!

— Вулфові це не сподобалося б, — парирував я. — Будьте розсудливим, Мейсі! Ви не можете як слід виконувати свої функції, допоки підтримуватимете Старкі. Я не боюся вас та ваших хлопців. Везіть мене у відділок і побачите, чи багато вам вдасться з мене витягти. Вулф підніме такий шум, що це дійде до губернатора.

Бейфілд вийшов із ванної кімнати, продовжуючи безжурно жувати жуйку.

— Нічого! — відрапортував він і знову сперся до одвірка.

Мейсі кивком показав на мій костюм, що лежав на кріслі. Коли він це зробив, я згадав про носовичок Мері Дрейк. Якщо вони його знайдуть, мені буде непереливки. Вони можуть навіть спробувати повішати викрадення на мене.

— Досить мені вже цього! — обурено сказав я. — Або залиште мої особисті речі в спокої, або приходьте сюди з ордером!

Пістолет повільно змінив кут нахилу, і тепер дуло було направлене просто мені межи очі.

— З такої відстані, — Мейсі оскалив свої жовті зуби, — я підстрелю тебе завиграшки. Якщо не віриш — лише порухайся і переконаєшся!

Бейфілд вміло оглянув мій костюм. Я спостерігав за його рухами з показним спокоєм, але насправді мені було не так вже й спокійно. Коли він дійшов до кишені, в яку я засунув носовичок, я ледь стримався, щоб не вдатися до якихось дій. Я був такий здивований, коли він врешті витягнув руку з кишені, що мало не видав себе.

— Скінчили? — запитав я, палко бажаючи оглянути кишеню сам. Я знав, що він не міг пропустити носовичок, а це означало, що його там вже не було. І це також означало, що він — в руках тієї майстрині джиу-джитсу, а це взагалі доводило мене до сказу.

Бейфілд пожував ще трохи жуйку, а потім промовив:

— Він блефує!

— Невже ви думаєте, що я такий дурний, що триматиму докази у себе в номері? — запитав я. — Що би в мене не було — воно в надійному місці. І, якщо ви скінчили, перейдімо до справи. То що ви маєте намір робити в зв’язку зі зникненням Мері Дрейк?

Мейсі сховав пістолет. Випнув нижню губу і глибокодумно втупився в мене. Я бачив, що він не знає, що зі мною робити далі.

— Ми її шукаємо, — нарешті озвався він. — І знайдемо свого часу.

— Люсі Мак-Артур зникла місяць тому, — сказав я. — І ви ще й досі її не знайшли!

Бейфілд почав неспокійно тинятися кімнатою, але Мейсі сердито зирнув на нього.

— Місяць — це не так уже й багато. Невдовзі ми їх усіх знайдемо.

— Старкі міг би їх віднайти хоч сьогодні!

— Чому ви так думаєте?

— Та це ж видно неозброєним оком, — відповів я. — Він же їх і викрав, щоб одним махом підставити і Вулфа, і Еслінгера.

Мейсі хитнув головою.

— Ви помиляєтесь.

Потім задумливо пожував кінчик своєї сигари і додав:

— Старкі ваші слова можуть не сподобатися.

— Все одно вони дійдуть до нього, — зауважив я. — Хіба б ви вимислили якусь іншу, кращу версію.

— Я? — він удав ображеного. — Ми працюємо над цією справою, але нам поки що нічого не відомо. Ці дівчата не такі вже й важливі для нас. Ми займемося ними, щойно трохи розберемося з іншими справами.

— Діксон стверджує, що їх убили, — сказав я, не зводячи з нього погляду. — А масове вбивство — це вам не жарти.

— Він несповна розуму. До того ж він мертвий.

— Мертвий? — повторив я, вдавано дивуючись. — Що ви хочете цим сказати?

Він хитнув головою.

— Лише те, що сказав — він справді мертвий. Я знав його багато років. Він був схиблений — але я вже навіть звик до цього.

— Однак я лише вчора розмовляв із ним! — сказав я, подаючись вперед у своєму кріслі.

— Ви ж знаєте, як це буває. Сьогодні живий, а завтра — мертвий. В нього стався напад чи щось таке. Лікар каже, що він мав хворе серце. Пішов із життя раптово. Його знайшли сьогодні вранці.

— А хто його знайшов?

— Та ми й знайшли, правда ж, Бейфілде?

Бейфілд щось буркнув.

— Працівники не змогли відчинити редакцію — а тут саме проходили ми.

Мейсі знову струсив попіл на підлогу, зітхнув і хитнув головою.

— Минулої ночі він працював допізна. І десь близько другої раптово помер. Принаймні, так стверджує лікар. Однак нам час іти.

— Так, — погодився я, — давно вже час.

Я продовжував сидіти, втупившись у підлогу. Хотів якнайшвидше спекатися тих хлопців, щоб як слід обміркувати все на самоті.

— У мене багато справ, — промовив я по довгій паузі. — Тож якщо ви скінчили...

Мейсі звівся на ноги.

— Ми просто так до вас заглянули, — озвався він. — Ми тут не дуже любимо приватних детективів, отож, вирішили вам про це повідомити. Щоб ви знали, як воно.

— Звісно, — сказав я.

— Найрозумнішим для вас було би поїхати звідси першим