Дейв Еггерс - Сфера

Тепер тато подався вперед.

— А як Енні?

— Добре.

— Переказуй Енні, що ми її любимо.

— Перекажу.

— Вона до нас не приєднається?

— Ні. Вона зайнята.

— Але ти їй сказала?

— Сказала. Передає вам привіт. Вона багато працює.

— А що вона конкретно робить? — запитала мама.

— Та все, — сказала Мей. — Вона у Бригаді-40. Бере участь в ухваленні найважливіших рішень. Здається, має справу переважно із законодавством інших країн.

— Еге ж, мабуть, відповідальна робота.

— І фондовий опціон! — додав тато. — Скільки вона коштує — подумати страшно.

— Тату, не думай.

— І нащо їй робота з такими опціонами? Я лежав би собі на пляжі. Мав би гарем.

Мама опустила долоню на його руку:

— Вінні, годі тобі. — А тоді до Мей: — Сподіваюся, має час на власне життя.

— Має, — сказала Мей. — Ось тепер, коли ми тут балакаємо, вона, мабуть, у кампусі на тусовці.

Тато всміхнувся.

— Кампус. Мені подобається. Прикольно. Ми колись називали це «конторами».

Мама раптом сполошилася.

— На вечірці? Так, Мей? А тобі туди не хочеться?

— Хочеться, але і з вами хочеться побути. Там часто вечірки бувають.

— Але ж це твій перший тиждень! — Мама засмутилася. — Може, і тобі треба було піти. Мені аж недобре. Ти ж через нас не пішла.

— Повір мені. У них ті вечірки через день. Вони без тусовок жити не можуть. Усе добре, не переживай.

— Ти на обід там іще не ходиш? — запитала мама. Коли Мей пішла працювати у комунальне підприємство, вона теж казала: перший тиждень на обід не ходи. Неправильно зрозуміють.

— Не хвилюйся, — сказала Мей. — Навіть у туалет не ходжу.

Мама закотила очі.

— Хай там як, але хочу сказати, що ми тобою дуже пишаємося. І дуже тебе любимо.

— А також Енні, — додав тато.

— Аякже, ми любимо тебе й Енні.

Вони швидко поїли, знаючи, що тато незабаром втомиться. Це він наполіг піти кудись повечеряти, але вдома його і на мотузці не витягнеш. Татова втома була постійна, приходила несподівано і наполегливо, тому він мало не падав з ніг. Якщо вони виходили кудись у місто, важливо було вчасно і якнайшвидше покинути заклад, що вони й зробили, знехтувавши десертом. Мей поїхала з батьками до пансіону, і там, серед десятків ляльок господині «нічлігу та сніданку», розставлених по кімнаті з широко розплющеними очима, вона разом зі своїми батьками нарешті змогла відітхнути, не боячись за наслідки. Дівчина ніяк не могла звикнути, що в тата розсіяний склероз. Йому поставили цей діагноз лише два роки тому, хоча симптоми проявлялися протягом багатьох років. Він нечітко вимовляв слова, промахувався, коли щось брав, і вже двічі падав, щораз у передпокої свого будинку, коли хотів відчинити вхідні двері. Тому вони продали автостоянку, отримали непогані гроші, і тепер мама доглядала тата, а це означало щоденне чи принаймні кількагодинне вивчення медичних рахунків і ведення війни зі страховою компанією.

— О, до речі, нещодавно бачили Мерсера, — сказала мама, а тато всміхнувся. Мерсер — колишній бойфренд Мей, один із чотирьох найсерйозніших, яких вона мала у школі та коледжі. Та для батьків він був єдиний, кого вони брали до уваги, або ж єдиний, кого вони визнавали і пам’ятали. Насамперед тому, що хлопець досі жив у містечку.

— Ну і добре, — сказала Мей, не бажаючи підтримувати цієї теми. — Досі робить абажури з оленячих рогів?

— Що це ти так? — здивувався тато, почувши колючки в її голосі. — Має свій бізнес. Не вихваляється, але видно, що не бідує.

Мей захотілося змінити тему розмови.

— А в мене середній рейтинг «97», — оголосила вона. — Кажуть, для нуба — це рекорд.

На батьківських обличчях проступила розгубленість. Тато повільно кліпнув. Вони й гадки не мали, про що каже дочка.

— Що-що, доню? — перепитав тато.

Мей пропустила запитання повз вуха. Те, що це речення доведеться довго і нудно пояснювати, вона знала ще до того, як слова зірвалися з вуст.

— А як справи зі страхуванням? — запитала вона й одразу пошкодувала. Навіщо їй таке запитувати? Ночі не вистачить усе переслухати.

— Щось не дуже, — сказала мама. — Вже й не знаю. Видно, ми не з того боку почали. Не хочуть вони страхувати тата, хоч плач, відверто не хочуть, бо роблять усе, щоб ми від них відчепилися. А як ми відчепимося? Нам нема до кого звертатися.

Тато випростався.

— Розкажи їй про рецепт.

— Ага. Два роки тато колов копаксон, від болю. Мусив. Без нього…

— О, той біль… мерзенний, — докинув тато.

— А тепер у страховій компанії кажуть, що препарат не потрібен. Бо його немає в переліку схвалених ліків. А тато колов його два роки!

— І нащо така жорстокість, — сказав тато.

— А натомість нічого не пропонують. Від болю нема нічого!

Мей уже не знала, що й казати.

— Аж страх бере. Може, я пошукаю щось у мережі? Ну, якби лікарі назвали якийсь інший препарат, за який страхова компанія заплатить. Може, є якісь замінники…

Розмова тривала близько години, і під кінець Мей геть втомилася. Розсіяний склероз, а вона безсила вповільнити хворобу, неспроможна повернути татові колишнє здоров’я, все це страшенно її мучило, але стосунки зі страховою компанією — це зовсім інша річ, необов’язковий злочин, що переходить всі межі. Невже страхувальники не усвідомлюють, що їхнє крутійство, відмовки, всі завдані ними прикрощі лише погіршують батькове здоров’я і загрожують здоров’ю матері? Щонайменше це недієвий підхід. Час, витрачений на відмови, на суперечки, на відхилення запитів, зрештою, на доведення своєї слушності, коштує компанії дорожче, ніж просто надати її батькам належну лікарську допомогу.

— Годі про сумне, — сказала їй мама. — А у нас для тебе сюрприз. Де він? Вінні?

Вони повсідалися на високому ліжку, застеленому потертою клаптиковою ковдрою, і тато вручив Мей невеличкий, загорнутий у папір пакунок. За розміром і формою можна було сказати, що то намисто, але Мей знала: такого бути не може. Вона розгорнула пакунок, відкрила оксамитову коробочку і засміялася. Там була авторучка — вишукана, срібна, напрочуд важкенька, така, що вимагає обережного поводження і чорнила, — напоказ.

— Не хвилюйся, ми її не купували, — сказав тато.

— Вінні! — застогнала мама.

— Так і є, — не вгавав він. — Це мені торік друг подарував. Засмутився, що я не зможу працювати. Не знаю, що він собі думав, бо як я писатиму ручкою, коли ледве друкую. Але йому завжди бракувало кебети.

— Подумали, вона пасуватиме до твого столу, — пояснила мама.

— Ну що? Ми найкращі батьки у світі, чи як? — запитав тато.

Мама засміялася, і, що найголовніше, засміявся й тато. Сміявся голосно і глибоко. У другий, спокійніший період свого батьківства він став страшенно сміхотливий, сміявся завжди і з будь-чого. У підлітковому віці Мей ох уже й наслухалася того сміху. Сміявся він і з чогось відверто смішного, і з