Вільям Пол Янг - Хижа

Він просидів у машині хвилин із п’ять, дорікаючи собі за рішення приїхати сюди. З кожною милею, що віддаляла його від Джозефа, поверталися спогади, які, завдяки чималій кількості адреналіну в крові, ставали все чіткішими. З’явилася впевненість, що далі їхати не слід. Однак чинити опір внутрішньому бажанню дізнатися правду було неможливо. Продовжуючи сперечатися із самим собою, Мак застібнув пальто й потягнувся по шкіряні рукавиці.

Він стояв і дивився на стежку, зважуючи, чи варто залишити все в машині та порожнем пройтися милю або дві до озера. Принаймні тоді йому не доведеться нести все на собі під гору, коли він повертатиметься, а це, як він припускав, станеться незабаром.

Було досить холодно — від його подиху в повітрі утворювалася пара. Відчувалося, що ось-ось піде сніг. Біль, що накопичувався в шлунку, зрештою призвів до паніки. І всього лиш через п’ять кроків його так добряче знудило, що він впав на коліна.

— Прошу, допоможи! — простогнав Мак. Піднявшись на тремтячі ноги, він зробив іще один крок від автівки. А потім зупинився й повернувся назад. Відчинивши пасажирські дверцята, почав щось навмання шукати серед речей і, намацавши, витягнув звідти бляшанку. Потім зняв кришку й дістав те, що шукав, — улюблену фотографію Міссі. Він взяв світлину разом із запискою, а коробку поклав на місце. На мить зупинившись, подивився на бардачок. Після деяких вагань відкрив його, дістав пістолет, перевірив, чи той заряджений і на запобіжнику. Випроставшись, зачинив дверцята й сунув зброю за пасок на спині. Потім озирнувся й повернувся обличчям до стежки. Глянувши востаннє на фотографію, поклав її до кишені сорочки разом із запискою. Якщо його знайдуть мертвим, то хоча б знатимуть, що він тут робив.

Шлях виявився небезпечним — усюди закрижаніле й слизьке каміння. Кожен рух у гущавині вимагав цілковитої зосередженості. Він чув лише свої кроки на снігу й власний подих. Маку видалося, що за ним спостерігають. Одного разу він навіть обернувся, аби переконатися, що позаду нікого немає. Хоча йому хотілося все покинути й бігти до машини, ноги, ніби маючи власну волю, виявили намір продовжувати рухатися вздовж стежки у темну гущавину лісу.

Несподівано поблизу щось поворухнулося. У роті одразу пересохло, у вухах застугоніло. Мак здригнувся й завмер, прислухаючись, потім повільно потягнувся по пістолет. Знявши його із запобіжника, почав уважно вдивлятися в зарості, намагаючись розгледіти чи розчути джерело шуму й уповільнити викид адреналіну. Однак те, що рухалося, завмерло. Можливо, чекало на нього? Про всяк випадок він простояв нерухомо кілька хвилин, потім якомога тихіше й повільніше пішов уперед.

Ліс огорнув його своїми шатами, і Мак засумнівався, чи правильну обрав стежку. Краєм ока він знову вловив якийсь рух, одразу пригнувся, ховаючись під найближчим гіллям. Щось, схоже на тінь, промайнуло за кущем. А може, йому тільки привиділося? Він знову зачекав, не даючи поворухнутися жодному м’язу. Чи не Бог це? Мак вагався. Тварина? Він не пам’ятав, чи в цьому лісі водилися вовки; олень або лось наробили б значно більше шуму. Наступною промайнула думка, якої він так намагався уникнути: «А якщо все набагато гірше? Якщо це він навмисно заманив мене сюди? Але чому?»

Мак повільно підвівся, вийшов зі своєї схованки з пістолетом напоготові, зробив крок уперед, коли кущ позаду наче вибухнув. Він підскочив, ніби хтось огрів його батогом, переляканий і готовий натиснути на курок, щоб боротися за своє життя. Аж раптом побачив спину борсука, що стрімголов утікав стежкою. Повільно видихнув, усвідомлюючи, що затримував подих увесь цей час, потім опустив пістолет і похитав головою. Мак Всемогутній перетворився на хлопчака, що заблукав у лісі й тремтить зі страху. Поставивши пістолет на запобіжник, сунув його за пояс. «А хтось міг би постраждати», — подумав він.

Глибоко вдихнувши та видихнувши, Мак спробував заспокоїтися. Переконавшись, що боятися більше нічого, він пішов стежкою далі, намагаючись здаватися впевненішим, ніж був насправді. Хотілося сподіватися, що такий шлях подолано недаремно. Якщо зустріч із Богом таки відбудеться, він спробує звільнитися від тягаря, ставлячи запитання, звісно, з усією повагою.

Іще кілька поворотів — і Мак дістався галявини. Із протилежного боку, під горою, він знову побачив її — хижу. Поки стояв, не відводячи погляду, в животі наче дратвою стягнуло. Тут ніби нічого не змінилося, окрім звичайної для зими відсутності листя на деревах і білої ковдри снігу, що вкрила все навкруги. Хижа здавалася порожньою. Але поки він споглядав її, вона встигла перетворитися на жорстоке обличчя, що скривилося в зловісній гримасі. Очі дивилися прямо на нього, наче кидаючи виклик його сміливості. Не звертаючи уваги на страх, Мак рішуче подолав останні сто ярдів і увійшов на ґанок.

Спогади про те, за яких обставин він востаннє стояв на цьому місці, навалилися з усією силою, і Мак завагався, перш ніж відчинити двері.

— Гей! — покликав він упівголоса. Прочистивши горло, гукнув знову, цього разу голосніше:– Гей, тут хтось є?

Голос луною відбився від порожнечі, що панувала всередині. Набравшись хоробрості, Мак переступив поріг і зупинився.

Коли очі звикли до темряви, він почав розрізняти деталі кімнати в світлі променів післяобіднього сонця, що пробивалися крізь розбиті вікна. Зайшовши до центральної кімнати, він упізнав стіл і старі стільці. Мак нічого не зміг із собою вдіяти, очі самі обернулися до місця, дивитися на яке було нестерпно. Навіть через кілька років бліду пляму крові було чітко видно на дошках поруч із каміном.

— Мені так прикро, люба! — на очах з’явилися сльози.

Нарешті серце не витримало, несподівано здійнявши повінь накопиченого гніву вздовж скель каньйону емоцій. Звівши очі до неба, він почав вигукувати запитання, які не давали йому спокою:

— Чому? Чому ти дозволив цьому статися? Чому привів сюди? Чому саме тут, а не в іншому місці? Невже мало того, що вбито мою дитину? Ти граєшся зі мною чи що?

У нападі сліпого гніву Мак схопив найближчий стілець і жбурнув його в стіну. Той розбився на друзки. Підхопивши одну з ніжок, він заходився трощити все, що бачив. Стогін і крики відчаю злітали з вуст, коли він вихлюпував свій гнів на це жахливе місце.

— Ненавиджу! — не в змозі зупинитися, він продовжував зганяти свою лють, поки повністю знесилився.

У відчаї, з відчуттям цілковитої поразки Мак упав на підлогу біля плями крові. Обережно торкнувся її. Адже це було все, що залишилося від Міссі. Пальці ніжно проводили знебарвленими краями, а він усе шепотів:

— Міссі, пробач. Мені так прикро, що не зміг тебе захистити. Пробач, що так тебе і не знайшов.

Виснаження не зменшило сили гніву, що клекотав усередині, і Мак знову звернувся до Бога, якого він уявляв десь угорі над дахом.

— Боже, ти навіть не дозволив нам знайти й поховати її тіло! Хіба я так багато просив?

Поки серце боролося з припливами та відпливами змішаних почуттів, гнів перетворився на біль, а нова хвиля суму переплелася із загальним збентеженням.

— Ну,