Мілан Кундера - Жарт

нас за рогом. Угледівши її, хлопці аж застрибали на радощах, почали казати, що я молодець, і мало обніматися не полізли. Ґонза дістав з-під поли повну пляшку рому (хтозна, як вона вціліла під час бійки) і струсонув нею, піднявши угору. Почувалися ми бадьоро, одне тільки лихо було — не знали, куди податися: із забігайлівки нас витурили, доступ до інших заборонили, розлючені супротивники не дали нам узяти таксі, та ще й відплати слід було остерігатися. Ми швиденько помчали якимось провулком; спершу обабіч видно було хати, потім з одного боку мур, а з другого штахетник; біля того штахетника стояв візок, а трохи далі якась сільськогосподарська машина з металевим сидінням. «Трон», — сказав я, і Ґонза посадив на нього білявку, аж вона вивищувалася десь на метр над землею. Пляшка переходила з рук до рук, пили ми всі четверо, білявка стала балакуча і сказала Ґонзі: «Закладаюся, ти не даси сто крон!». Ґонза, як великий пан, кинув їй сотню, дівчина вмить звільнилася від свого пальта і задерла спідницю, а потім скинула трусенята. Взяла мене за руку і сіпнула до себе, але мені було страшно, я випручався, й моє місце зайняв Стана, який одразу ж запхався їй між ноги. Вони були разом насилу двадцять секунд; я хотів було пропустити Ґонзу (мені хотілося бути гостинним, крім того, мене тримав у своїх лабетах страх), та цього разу білявка виявила рішучість, потягла мене до себе, і коли після підбадьорливих дотиків моя чоловіча гордість стала дибки, вона ніжно прошепотіла мені на вухо: «Дурнику, я ж тут заради тебе», потім почала зітхати, аж мені стало здаватися, що це гожа молода дівчина, яка кохає мене, а я її, і вона зітхала, зітхала, а я знай робив своє, аж Ґонза сказав щось непристойне, і я усвідомив, що це не молода дівчина, яку я кохаю, й відсахнувся від неї так рвучко і передчасно, що білявка мало не перелякалася і сказала: «Що ти витворяєш?», але нею вже оволодів Ґонза, і стогони її залунали знову.

Ми припленталися до казарми аж о другій ночі. О пів на п’яту вже треба було вставати і добровільно йти на роботу в неділю, за це нашому командирові давали премію, а нам раз на два тижні — звільнення до міста. Ми не виспалися, голови аж дудоніли з похмілля, та хоч ми повзали штольнями, мов слимаки, я з утіхою згадував минулий вечір.

Через два тижні все було не так блискуче; Ґонзу за щось позбавили звільнення, і я подався до міста з двома хлопцями з іншого відділення, яких насилу знав. Ми подалися (добряче напідпитку) до одної жіночки, яка була така бридка і довготелеса, що її прозвали Ліхтарнею. То було страховисько якесь, та обирати не мали з чого: через брак вільного часу не до багатьох жінок був доступ. Необхідність за будь-яку ціну використовувати дозвілля (таке коротке, та ще й рідко воно нам випадало) спонукала вояків віддавати перевагу доступному перед стерпним. З часом і завдяки пошукам, результатами яких ми постійно обмінювалися, постала мережа (досить убога, треба сказати) таких більш чи менш доступних (і, звісно, насилу стерпних) жінок, якою всі ми користувалися.

До цієї мережі належала і Ліхтарня; мене це нітрохи не турбувало; коли почали кепкувати через її ненормальну статуру, уже хтозна-вкотре повторюючи, що треба прихопити з собою цеглину і стати на неї, коли дійде до діла, я відчув, що ті дотепи мені в якийсь дивний спосіб приємні: вони розпалювали мій шалений потяг до жінки, до будь-якої жінки; що менше було в ній індивідуальності, що менше душі, тим ліпше; тим ліпше, якщо це буде хоч яка жінка.

Хоч я і хильнув добряче, моя несамовита жага вмить згасла, коли я побачив дівчину, яку прозивали Ліхтарнею. Усе видалося мені гидким і марним, а що поруч не було нікого, з ким я дружив, ні Ґонзи, ні Стани, то наступного дня мене охопило страшенне похмілля, яке отруїло пригоду, що сталася два тижні тому, і я заприсягся ніколи більше не брати дівчину на сидінні сільськогосподарської машини, а про п’яну Ліхтарню й казати нема чого…

Невже в мені ожили якісь моральні принципи? Нітрохи; це була просто огида. Але звідки взялася та огида, якщо кілька годин тому мені страшенно кортіло жінки, і ця хіть прямісінько пов’язана була з цілковитою байдужістю до того, хто буде ця жінка? Невже я делікатніший за інших, невже мене лякали повії? Ні: просто мене охопив смуток.

Стало сумно від того, що в любовних пригодах, яких я зазнавав, не було нічого виняткового, що обрав я їх не від пересиченості, не з примхи, не від тривожного прагнення все пізнати, все пережити (хоч нице, хоч шляхетне), — ні, я засмутився, бо ці пригоди стали засадничою і звичною умовою мого теперішнього існування. Бо вони суворо окреслили коло моїх можливостей, бо чітко позначили обрії того любовного життя, яке віднині мені було доступне. Тому що були вони не проявом моєї свободи (як подумав би я ще торік, якби зазнав їх тоді), а ознакою моєї підневільності, моїх обмежень, моєї приреченості.

І тоді я злякався. Злякався цих жалюгідних обріїв, цього призначення. Відчув, як душа моя зібгалася в кім’ях, як відступила вона в себе, і жахнувся від думки, що в цьому глухому куті їй уже немає куди втекти.

7

Усі ми чи майже всі зазнавали смутку від усвідомлення вбогості перспектив нашого любовного життя. Бедржих (автор закликів до миру) намагався ухилитися від нього, поринувши в медитативні глибини свого єства, де, вочевидь, побутував його містичний бог; в еротичному аспекті цій набожній духовності відповідало рукоблуддя, яке він практикував із регулярністю щоденної відправи. Інші опиралися цьому смуткові, обманюючи себе ще дужче: найцинічніші полювання на повій вони супроводжували найсентиментальнішою романтичністю; у декого вдома лишилося кохання, і його незгасний пломінець вони берегли в собі й аж так роздмухали, що він спалахнув яскравим полум’ям; декотрі вірили в непохитну Вірність і вірне Чекання; декотрі по секрету розповідали, що дівчина, яку вони п’яною здибали десь у забігайлівці, перейнялася до них чистим коханням. До Стани двічі приїздила одна пражанка, з якою він колись зустрічався до армії (і яку тоді сприймав не дуже серйозно); зненацька він так розчулився, що вирішив тут-таки з нею побратися. Казав нам, що вчинив це задля двох вихідних, які належать жонатому воякові, та я знав, що це були тільки балачки, хоч якими цинічними