Сіра Сова - Саджо та її бобри, Сіра Сова

Саджо й Шепіен, здавалось, навіть перестали дихати. А тоді...

— Сер,— пролупав голос полісмена,— вчора я телефонував містерові Гуду, розмовляв з ним про цих дітей, моїх друзів. Ми з ним домовилися зустрітись тут, щоб поговорити про одне діло, а саме...

— Можете викласти ваше діло мені,— перепипив його молодик офіційним тоном.— Містер Гуд нині зайнятий.

І він глянув на прочинені двері, що вели до сусідньої кімнати.

— Бачите, річ ось у чім...— знову почав Пат, але службовець глянув на годинник і ще раз перепинив його:

— А чи не можна коротше? У мене багато справ сьогодні.

Пат, почервонівши трохи, знову почав свою промову, цього разу успішно. Це була промова, над якою він чимало потрудився напередодні ввечері,— розповідь, що, на думку ірландця, мала зворушити до сліз навіть людину з "кам'яним серцем". Але, мабуть, у молодика не було й кам'яного серця, бо сліз він не пролив, а лише, поки Пат говорив, кілька разів поглянув на годинник та прикурив нову сигарету від свого недокурка.

Добряга полісмен аж розгубився трохи і так закінчив свою розповідь:

— Отож ці діти хочуть викупити у вас своє звірятко і, смію сказати, ви зробите добре діло, коли віддасте їм бобреня.

Зробивши все, що міг, Пат замовк і почав витирати піт з обличчя своєю великою червоною хустинкою. Молодий службовець поправив на столі папери й відкинувся на спинку стільця.

— Це все? — запитав він холодно.

— Так,— розгублено відповів Пат; він уже почав побоюватись, що програв битву.

— Що ж, дякую,— сказав службовець.— Мушу повідомити вас,— кожне його слово звучало так, наче шматок льоду падав на скляну тарілку,— що ми чесно, за гроші придбали того бобра, і не в цих голодранців, а в шанованого представника хутрової фірми. Ми заплатили за нього п'ятдесят доларів — набагато більше, ніж коштує насправді таке нікчемне звірятко, і продати його могли б хіба в тому випадку, коли б дістали на цьому ділі добрий зиск. А ці ваші...— він глянув на дітей,— червоношкірі друзі, як ви їх називаєте, не схожі на великих багачів, щоб заплатити такі гроші.

Пат почервонів ще дужче, але, здогадуючись, що тільки гроші здатні переконати такого твердолобого, підштовхнув Шепіена вперед і хрипко прошепотів йому:

— Гроші... Дай йому гроші!

Шепіен зрозумів майже все. Схвильований і пригнічений, він вийшов наперед, попорпався в торбинці й виклав на письмовий стіл маленьку пачку грошей.

Службовець узяв папірці, перерахував їх і зневажливо пирхнув:

— Тут лише чотирнадцять доларів.— Він простяг гроші назад.— Нічого не вийде.— І, щоб усі зрозуміли, додав: — Не годиться. Ні! Ясно?

Вони зрозуміли його. Всі.

Ніхто не говорив. Ніхто не ворушився. Шепіен зрозумів: це кінець. Але ні... невже це правда, невже? Раптом тиша почала душити хлопця, бліде обличчя чоловіка за столом стало більшати й більшати і наче посунуло на Шепіена, підлога почала вислизати у нього з-під ніг. То це він зомліє, мов жінка, впаде, як дівчисько?.. Хлопець заплющив очі, щоб не бачити блідого, лихого обличчя, цих глузливих очей. Шепіен зціпив зуби, стиснув кулаки, весь напружився і гордо випростався. І хоч його ще трусило й морозило, слабість минулась.

Тим часом спантеличений ірландець витирав хустинкою лисину й хрипко бурмотів:

— Ох, який сором! Який жаль! І все через мене, старого дурня. Заморочив дітям голови, а вони й повірили мені!

А Саджо? Вона напружено стежила за кожним рухом чоловіків, її очі металися від одного обличчя до іншого, мов дві сполохані пташки в клітці. Дівчинка все зрозуміла. їй нічого не треба було пояснювати. Все втрачено. За дві хвилини все скінчилося.

Вона тихо підійшла до Шепіена.

— Я все знаю, брате,— сказала вона спокійно, але таким дивним голосом, що Шепіен вражено глянув на сестру і обняв її.

А Саджо вела далі, дивлячись братові в очі:

— Я все знаю. Він не віддасть нам Чікені. Я неправильно розгадала свій сон. Мабуть, ми мали приїхати в місто не для того, щоб забрати Чікені, а щоб привезти йому Чілеві. Певне, саме це хотіла сказати мені мама. Вони повинні бути разом, щоб не тужити більше. Правда, Шепіене? — Її дитячий голос перейшов у шепіт, чорнява голівка опустилася.— Скажи цьому чоловікові: я... віддаю йому... Чілеві. Хай бере.

її лице побіліло, мов папір, губи стали безкровні. Дівчинка поставила на стіл кошик з бобреням і відступила назад, не зводячи з кошика сухих, широко розплющених очей.

О'Рейлі перестав нарікати й завмер. Що ж буде далі?

— А це що таке? — сердито вигукнув службовець.

— Ще один бобер — Чілеві,— пояснив Шепіен.— Його брат — той, другий, Чікені — дуже сумний. Візьміть його. Так каже сестра. Я...— голос його урвався, далі хлопець не міг говорити.

— Чудово,— сказав службовець, уперше всміхнувшись, хоч ця усмішка його не прикрасила.— Це зовсім інша розмова! Ми швидко владнаємо цю справу.— І він потягнувся взяти ручку.

— Ні! — раптом вигукнув ірландець і так грюкнув кулаком по столу, що й чорнильниці, і прес-пап'є, і ручки, й олівці — все підскочило, підскочив навіть блідий молодик і зблід ще більше, навіть сигарета випала йому з рота.

— Ні, я не дозволю! — ревів Пат громовим голосом.— Жоден із синів О'Рейлі не стоятиме осторонь, коли обдурюють, знущаються з беззахисних дітей. Ти, чорна твоя душа, ти — негідник! Я — представник закону, і я заарештую тебе за образу, за шахрайство, за грабунок, за насильство, за...

Вичерпавши список страшних злочинів і захрипнувши від гніву, полісмен почав, обходячи стіл, наступати на службовця, який квапливо позадкував до дверей

іншої кімнати. Саджо та Шепіен від подиву витріщили очі. Але ніхто так і не дізнався, що хотів зробити нестямний нащадок О'Рейлі, бо цієї миті розчинилися двері, й службовець налетів на когось — шлях до відступу був відрізаний.

— Пробачте, — промовив спокійний, тихий голос, і до кімнати увійшов стрункий сивий чоловік. Він зупинився й пильно глянув поверх окулярів на присутніх.

— Пробачте, що втручаюсь,— кашлянувши, знову заговорив він, а тоді дуже ввічливо запросив усіх: — Сідайте, будь ласка.

Пат усе ще сопів і люто дивився на чоловіка, якого збирався заарештувати і який не зовсім був певний своєї невинності, бо руки його тремтіли, коли він закурював нову сигарету.

— Прошу сідати, панове,— знову запросив сивий чоловік.

Всі посідали. Кожен відчув, що не може не послухати цього лагідного чоловіка. Перед ними власної" персоною був містер Гуд, власник зоопарку.

— А тепер поговоримо про справи,— запропонував він, переводячи погляд з полісмена па службовця, потім на дітей і знову на полісмена.— Вчора, коли ми з вами розмовляли по телефону, я пообіцяв вислухати вас і розібратися в цій справі. З сусідньої кімнати я все чув і я радий, що розмова відбулася без мене, бо при мені дехто поводився б інакше. Я знаю, з якої далечіні прибули ці діти, які труднощі подолали, щоб відшукати свого улюбленця. Та мені хотілося випробувати їх, дізнатися, чи все це часом не брехня. Не розуміючи їхньої мови, я надумав подивитись, як вони поводитимуться, а вже потім вирішувати. Тепер я знаю все і мушу сказати, що справа ця дуже складна для мене.

При цих словах молодий службовець оглянув усіх самовдоволеним поглядом, наче казав: "От бачите, а що я говорив?"

Містер Гуд теж обвів поглядом присутніх і, постукуючи окулярами по коліну, провадив далі:

— Сподіваюсь, усі мене уважно слухають? Так?

Певне, він звик, щоб люди дослухалися до його слів. Піднявши й притримуючи великим і вказівним пальцями свої окуляри (насправді то було пенсне) за тонке перенісся, він знову по черзі подивився на кожного. Дітям цей його погляд здався дуже пронизливим і не таким приємним, як голос.

— Отже,— сказав він, упевнившись, що всі слухають (Саджо не розуміла пі слова, але її зачарували його дивні манери та плавна мова),— ці індіанські діти запропонували віддати свого другого вихованця, щоб звірі були разом. Це свідчить про їхню щирість. Але я повинен подумати й про свої інтереси. Як оце сказав Джордж, ми того бобра купили за гроші, він обійшовся мені в солідну суму. Я не можу вирішити все зразу. Тим більше, люди, особливо молоді, не повинні вмить одержувати все, що їм забагнеться. Усе треба заробити...

І він суворо глянув па дітей крізь окуляри, які знову одягнув на носа.

— То що ви збираєтесь робити, сер? — занепокоєно спитав О'Рейлі, чекаючи нетерпляче, коли ж старий нарешті облишить свої фокуси з окулярами і перейде до діла.

Але містер Гуд звернувся тепер до свого управителя:

— Ти добрий ділок, Джордже. Часом мені здається, що навіть занадто добрий.

— Я тільки виконував свій обов'язок, — гордовито відповів Джордж.

— Ах, так, обов'язок,— пробурмотів містер Гуд.— Ну, та річ не в цім.

— Але що ж ви збираєтеся робити, сер? — знову спитав Пат, якого розбирала нетерплячка.

— Що робити? — перепитав той неможливий чоловік.— Що робити? Ах, так, здається, я знаю, що робити. От що! — І, взявши кошик з Чілеві, він поманив дітей до себе.— Візьміть,— сказав він лагідно,— вашого маленького друга. А тепер,— ставши раптом діловитим, він щось написав на картці й подав її Патові,— тепер ідіть з містером О'Рейлі до парку й забирайте другого бобра. Він — ваш, ви його заробили.

Шепіен, відкривши рот, витріщився на нього. Чи йому ие причулося? А може, йому сниться сон — такий, як ото наснився Саджо?

Але Саджо не спала, вона схопила з рук старого кошик з Чілеві і вигукнула:

— ІЛепіене, що він сказав? Що він сказав?

Містер Гуд завважив тепер, що діти не зрозуміли його, і хотів пояснити краще, та його перепинив Пат — йому кортіло першим повідомити дітям радісну звістку.

— Пробачте, сер, я поясню їм по-індіанському,— сказав він і заговорив до Шепіена своєю ірландською говіркою.— Цей чоловік,— Пат так щиро ляснув містера Гуда по плечу, аж той захитався, а його окуляри, усім на втіху, злетіли з носа,— славний хлопець! Він,— Пат тицьнув містера Гуда в груди так, що той заточився,— великий вождь, дуже добрий, так! О, яка складна ця індіанська мова! Ви, діти, берете другий бобер, ясно? — І він закінчив промову своїм улюбленим індіанським словом:— Кегет! Кегет! — А тоді переможно повернувся до містера Гуда і заявив:—Усі в родині О'Рейлі дуже здібні до мов, сер.

— Авжеж, я це бачу! — відповів містер Гуд, з усмішкою проводжаючи своїх гостей до дверей.

"Потішні діти,— подумав містер Гуд,— і то дарма, що я зазнав збитків".