Робін Слоун - Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун

— Батарея мала б тримати заряд кілька місяців. Але моя не тримає.

— Мабуть, це навіть добре. — Він зітхає й повертає мені Kindle. — Наші книжки поки що не потребують батарей. Але я не простак. Розумію, що це незначна перевага. Гадаю, нам пощастило мати… — і тут він підморгує, — такого щедрого покровителя.

Я запихаю читалку в торбу. Його слова мене зовсім не втішили.

— Направду, містере Пенумбра, якби нам більше популярних книжок, люди б закохались у цю книгарню. Тут стане… — Я затинаюсь, тоді вирішую сказати те, що думаю. — Тут стане веселіше.

Він потирає підборіддя, а сам дивиться кудись удалину.

— Може, й так, — урешті озивається Пенумбра. — Може, й час зібрати докупи всю ту енергію, яка вирувала в мені тридцять один рік тому. Я подумаю про це, хлопчику мій.

Я не облишив ідеї віднести один із журналів до Google. Удома, у тіні Метрополіса, що розкинувся вже й на канапі, я, потягуючи пиво, — і байдуже, що на годиннику сьома ранку — розповідаю про свій задум Метові, а він тим часом пробиває малесенькі дірочки в стінах якоїсь схожої на фортецю будівлі з блідо-мар­муровою штукатуркою. Він миттю випалює план. Саме цього я й сподівався.

— Я можу виготовити ідеальну копію, — каже він. — Жодних проблем, Дженноне. Просто принеси мені фотографії оригіналу.

— Але ж ти не зможеш виготовити копію кожнісінької сторінки? Чи зможеш?

— Тільки зовнішній вигляд. Палітурку й корінець.

— А що, як Пенумбра відкриє його?

— Не відкриє. Ти ж сам казав, що всі ті журнали архівні, так?

— Так…

— Тому для нас важлива тільки обгортка. Люди хочуть, щоб усе виглядало натуральним. Достатньо знайти хорошу картинку, і тобі повірять. — Коли таке говорить майстер спецефектів, звучить переконливо.

— Добре, отже, тобі потрібні тільки фотографії?

— Гарні фотографії. — Мет киває. — Багато фотографій. З усіх можливих ракурсів. Яскраві й чіткі. Розумієш, що я маю на увазі, коли кажу «яскраві й чіткі»?

— Без тіней?

— Без тіней, — погоджується він, — а у твоїй книгарні зробити такі фотографії просто нереально. Фактично, у вас там завжди сутінки.

— Еге ж. Темрява й запах книжок — такого в нас удосталь.

— Я міг би принести трохи світла.

— Боюсь, що це мене видасть.

— Твоя правда. Може, трохи тіні не завадить.

Отже, ми все спланували.

— Якщо вже зайшла мова про темні справи, — кажу я, — як там у тебе з Ешлі?

Мет шморгає носом.

— Я залицяюся до неї в традиційній манері, — каже він. — До того ж, мені заборонено говорити про це у квартирі, але в п’ятницю ми йдемо на вечерю.

— Нічого собі, як ти все порозкладав по поличках.

— Наша співмешканка шаленіє від порядку на поличках.

— А вона… тобто… про що ви розмовляєте?

— Ми розмовляємо про все, Дженноне. Нізащо не повіриш, — він указує на блідо-мармурову фортецю, — вона знайшла оцю коробку. Витягла її зі смітника біля свого офісу.

Неймовірно. PR-менеджер Ешлі Адамс, любителька скелелазіння й авторка смачнющого ризото, долучається до творення Метрополіса. Зрештою, може, вона ніякий не андроїд.

— Це прогрес, — кажу я й підіймаю на їхню честь пляшку з пивом.

Мет киває.

— Це прогрес.

У мене теж спостерігається прогрес: Кет запросила мене до себе на вечірку. На жаль, я не можу прийти. Я взагалі не маю змоги ходити на вечірки, бо моя зміна починається якраз о «вечірковій годині». У моєму серці гніздиться розчарування. Кет виявила ініціативу, вона вручила мені перепустку до свого світу, а в мене зв’язані руки.

— шкода, — набирає вона. Ми переписуємось у чаті Gmail.

Дійсно, шкода. Хоча… Зажди-но.

Кет, ти ж віриш, що одного дня люди вийдуть за межі своїх тілесних оболонок і витатимуть у такому собі безкрайому цифровому просторі?

так!!

Закладаюся, що ти не схочеш випробувати це на практиці.

що ти маєш на увазі?

Ось що я маю на увазі:

Я прийду на твою вечірку, але через ноутбук, у відеочаті. А ти будеш мене супроводжувати: носитимеш усюди, знайомитимеш із людьми.

Вона нізащо на таке не погодиться.

боже, це геніально! так, зробимо це! але ти маєш гарно вдягтись. а ще тобі доведеться щось пити.

Вона погодилась. Але:

Чекай, я ж буду на роботі, я не можу пити…

мусиш. інакше яка то буде вечірка?

Я вчуваю певну суперечність між вірою Кет у безтілесне майбутнє людства і її наполегливим бажанням уживати алкоголь; та, зрештою, чорт із ним, адже я йду на вечірку.

Годинник показує десяту вечора, і я сиджу за своїм столом у книгарні Пенумбри, вдягнений у світло-сірий светр поверх блакитної смугастої сорочки і, задля жарту, що його я маю надію тріумфально виголосити в якийсь підхожий момент вечора, у штани з божевільним фіолетовим візерунком пейслі[23]. Втямили? Ніхто ж не зможе побачити, у що я вдягнений нижче пояса. Гаразд, думаю, ви втямили.

Кет з’являється онлайн о 10:13, і я натискаю зелену кнопку у вигляді камери. Дівчина зринає на моєму екрані, у все тій же червоній футболці з «бабахом».

— Маєш гарний вигляд, — каже.

— А ти чомусь не вбралась особливо, — зауважую я. Ніхто з її гостей не вбрався особливо.

— Угу, але ж ти в нас летюча голова, — відказує вона. — Ти мусиш виглядати на всі сто.

Книгарня розпливається, і я з головою