Гілліан Флінн - Загублена, Гілліан Флінн

з напоями. Тож ось ми й тут, після вечері, тулимося у своєму куточку, а мохіто, мартіні й мій бурбон принесла дівчина, яка могла б пройти кастинг на маленьку роль Провінційної-Дівчини-Щойно-З-Автобуса.

У нас починають закінчуватися теми; сьогодні вівторок, і завтра всі зайняті. Напої п'ються досить акуратно: Інслі й Кемпбел обидві мають завтра зранку якісь зустрічі, а в мене робота, тож ми не налаштовуємося на шалену ніч, ми закругляємося, починаємо кумекати повільно і просто нудимося. Ми б уже давно звідси вшилися, якби не чекали на появу своїх чоловіків. Кемпбел знову і знову поглядає на свій «Блекбері», Інслі вивчає з різних боків свої литки. Першим з'являється Джон: довгі вибачення перед Кемпбел, широка усмішка й поцілунки усім нам. Він радий, що прийшов, він просто в захваті, що довелося їхати через усе місто на закінчення коктейльної вечірки, щоб видудлити одну склянку й рушити з дружиною додому. Джордж прийшов за двадцять хвилин після цього: боязке, напружене, небагатослівне виправдання затримкою на роботі. Інслі гаркає на нього: «Ти запізнився на сорок хвилин»,— він відгаркується: «Так, пробач, що заробляю для нас гроші». Ці двоє ледь розмовляють одне з одним, але з іншими спілкуються.

Нік так і не з'являється; жодних дзвінків. Ми чекаємо ще сорок п'ять хвилин; Кемпбел підбадьорює мене. «Мабуть, завалили якимсь раптовим терміновим завданням»,— каже вона і посміхається своєму доброму старому Джону, який ніколи не дозволяє раптовим терміновим завданням втручатися у плани коханої дружини. Злість Інслі до свого чоловіка починає танути, коли вона усвідомлює, що він у гурті лише придурок номер два. «Сонечко, а ти певна, що він навіть повідомлення не надіслав»?

Я просто посміхаюся: «Хтозна, де він може бути. Зустрінемося вдома». А потім чоловіки в нашій компанії починають приголомшено усвідомлювати: «Тобто була така можливість? Пропустити вечір без жодних неприємних наслідків? Без звинувачень, чи гніву, чи образ?»

Ну, може, не для вас, хлопці.

Ми з Ніком інколи сміємося вголос із тих жахливих речей, які жінки змушують робити своїх чоловіків, щоб ті довели своє кохання. Безглузді завдання, численні жертви, нескінченні невеличкі капітуляції. Ми називаємо таких чоловіків «танцюючими мавпенятами».

Нік прийде додому увесь спітнілий, солоний і охмелілий після дня на стадіоні. Я згорнуся у нього на колінах, запитаю про гру, запитаю про друга, з яким він розважався, а він скаже: «Ой, у нього почався напад танцюючого мавпеняти: у сердешної Дженніфер був „дуже стресовий тиждень“ і дуже потребувала його вдома».

Те саме відбувається з його колегою, який не може піти до бару, бо його дівчині дуже треба, щоб чоловік заїхав у якесь бістро, де вона вечеряє з нетутешньою подругою, щоб вони нарешті могли зустрітися. І, щоб вона могла показати наскільки її мавпеня покірне: «Він прибігає за першим покликом і дивись який доглянутий!»

Одягни це, не одягай те. Зроби це завдання зараз, а те завдання роби, коли буде можливість, але все одно треба зараз. І однозначно, однозначно пожертвуй улюбленими речами заради мене, щоб можна було отримати доказ твого беззаперечного кохання. Це наче жіночий варіант міряння пісюнами. Поки ми плаваємо нашими книжковими клубами й коктейльними вечірками, то в таких місцях немає нічого кращого, ніж можливість похвалитися жертвами наших чоловіків заради нас. Заклик і відповідь, яка звучить так: «О-о-о, це так мило».

Я щаслива не входити до цього клубу. Я не беру участі, не отримую задоволення від емоційної принуки, від примушування Ніка грати роль щасливого чоловіка, який, знизавши плечима, бадьоро і слухняно біжить виконувати: «Я винесу сміття, люба!» Чоловік мрії кожної жінки, такий собі відповідник фантазії кожного чоловіка про милу, сексуальну, розслаблену жінку, яка обожнює секс і міцні алкогольні напої.

Мені подобається думати, що я достатньо впевнена, спокійна і зріла, щоб бути впевненою у коханні Ніка без постійних намагань це довести. Мені непотрібно постійно вигадувати жалюгідні сценарії для танцюючих мавпенят і програвати їх перед своїми подругами; я достатньо впевнена, щоб дозволити йому бути самим собою.

Не розумію, чому жінкам так важко це робити.

Коли я повертаюся додому після вечері, то таксі зупиняється саме тоді, коли Нік виходить зі свого і стоїть посеред тротуару з широко розведеними руками й широчезною усмішкою на обличчі.

— Люба!

Я підбігаю до нього та пірнаю в його обійми, а він притуляє свою щетинисту щоку до моєї.

— Чим ти сьогодні займався? — запитую я.

— Кілька хлопців зібралися на покер після роботи, тож я трішки там затримався. Сподіваюся, це нічого.

— Ну звісно,— запевняю я.— Це веселіше, ніж мій вечір.

— То всі інші з'явилися?

— О так, Кемпбел, Інслі та їхні танцюючі мавпенята. Нудно. Ти ухилився від кулі. Кривої кулі.

Він притискає мене до себе (о ці сильні руки!) і піднімає сходами нагору.

— Господи, я тебе кохаю,— каже він.

Потім приходить час сексу, міцних напоїв і солодкого сну в нашому великому м'якому ліжку: ми скрутилися, наче милі виснажені щурі. Бідолашна я.

Нік Данн

Минув один день

Я не дослухався поради Го щодо випивки. Видудлив половину пляшки, сидячи в неї на дивані на самоті. Мій вісімнадцятий викид адреналіну розпочався якраз тоді, коли я думав, що нарешті час спати. Повіки почали заплющуватися, я почав підбивати подушку, повіки вже склепилися, а потім я раптом побачив перед очима свою дружину. Кров запеклася на її білявому волоссі. Вона ридала, засліплена болем, і повзла по кухонній підлозі, гукаючи моє ім'я. «Ніку, Ніку, Ніку!»

Я зробив ще кілька добрячих ковтків алкоголю, змушуючи себе заснути. Справа не пішла. Сон схожий на кота: він приходить, лише якщо ти його ігноруєш. Я випив ще і продовжив свою мантру. «Припини думати, випий ще, викинь усе з голови, випий ще, ну ж бо, серйозно, викинь усе з голови, негайно, випий ще. Завтра ти маєш бути як огірочок, потрібно виспатися!» Ще один ковток. До світанку я спромігся лише трішки подрімати, а за годину прокинувся з похміллям. Не з таким, яке збиває з ніг, але все одно пристойним. Я був слабкий і пригнічений. Не було чим дихати. Може, й алкоголь ще не зовсім вивітрився. Я нетвердо дочовгав до «субару» Го: ноги здавалися нерідними, наче перемкнулися на задній режим. У мене було тимчасове доручення на автомобіль. Поліція люб'язно забрала мою дбайливо доглянуту «джетту» на експертизу, разом з ноутбуком. Мене запевнили, що це все лише формальність. Я поїхав додому, щоб дістати якийсь нормальний одяг.

По моєму району було розкидано три поліційні