Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 3, Анджей Збих

— Так, — відповів Клосс. — Я приїхав з країни, що воює. Я бізнесмен, але розумію, що наражатимусь у цьому місті на надмірну цікавість різних людей. Проте хотілося б уникнути провокацій і принаймні хоча б тут, у цьому готелі, почувати себе в безпеці.

— Здається, я вас не зовсім розумію, — сказав хазяїн, ледь усміхаючись.

— Хтось длубався у моїх речах, — сердито кинув Клосс.

— Сподіваюсь, ви помилились, sir.

— Не помилився.

— Можливо, служниці, прибираючи, — майже непомітно усміхнувся хазяїн, — пересунули якісь ваші речі, але запевняю, що більше це не повториться. Я дам відповідні розпорядження. До речі, в інших готелях поліція також стежить за іноземцями. І це не дивно, чи не так, sir? — Він уклонився й, не мовивши більше ні слова, зачинив за собою двері.

Щиро кажучи, власник готелю не дуже сподобався Клоссу. Щось ховалося за його чемністю, Клосс не міг сказати, що саме, хоч щодо поліції він мав рацію. Може, й сам працював на поліцію. У кожному разі його зацікавленість прибульцем, який вибрав найдорожчий і найкращий номер у готелі “Орієнт”, трошки перевищувала межі звичайної хазяйської гостинності. Учора, у вестибюлі, коли Клосс удавав, що шукає у телефонній книжці номер німецького консульства, хоч насправді хотів знайти адресу кафе, назву якого вигукував рознощик газет на варшавському вокзалі, увесь час відчував на собі допитливий, хоч і прихований погляд цього добродія. Але Клосс тоді подумав, що це головний портьє, а не хазяїн.

Ще вчора він знайшов на плані Стамбула назву вулиці, на якій мало бути “Кафе Розе”, і пішов у місто. Багато часу, одначе, пішло на те, щоб одв’язатися від учорашнього шпика, отого кістлявого з вусиками: випадково потрапив на базар і лише там між порозвішуваними килимами йому вдалося щезнути з очей свого переслідувача. Нарешті Клосс знайшов будинок жовтого кольору на одній з вулиць, що розбігалися від головної магістралі, яка вела до вокзалу; це було не далі, як за кілометр від його готелю, та він спочатку думав, що переплутав адресу. Ніщо не свідчило про те, що в будинку розташувалося кафе, принаймні в європейському значенні цього слова. Лише маленька емальована табличка з написом “Кафе Розе” підтвердила: це саме те, що він шукав, а маленькі літери під назвою на емальованій пластинці пояснювали, що це за будинок: “Privat Club”. Клосс постукав дерев’яним молоточком по дубових дверях і за мить побачив бабисько в розхристаному халаті, з великим носом і сивими волосинками над верхньою губою. Вже тоді йому спало на думку, що слово “Privat” на пластинці далеко не точно визначає характер цього закладу.

Бабисько заторохтіло по-турецькому, намагаючись щось йому пояснити, але, помітивши, що це марна Справа, хотіло хряснути дверима перед самим носом. Проте Клосс саме на це й сподівався від неї, бо притримав двері й спочатку по-англійському, а потім по-французькому спробував розтлумачити жінці, яка, мабуть, була тут за цербера, що хоче побачитися з мадемуазель Розе.

Та він так і не добився б нічого, — стара махала руками, щось безперервно белькочучи, — коли б угорі на сходах не з’явилася молода жінка з високо підбитим білявим волоссям.

— Це нічний заклад, мосьє, зараз не працює, — сказала вона вільно по-французькому з ледь помітним акцентом. — Це саме намагається пояснити вам моя консьєржка. Крім того, це приватний клуб, лише для своїх членів.

— Перепрошую, — сказав Клосс. — Мій приятель, який порадив мені “Кафе Розе”, ні слова не сказав про це.

— Ваш приятель? — по складах мовила вона. — Він член нашого клубу? Можу я знати, хто це?

— Мій приятель Теодор, — сказав він.

— Он воно що! — зраділа жінка. — Ви приятель Теодора — це інша справа. Ласкаво прошу. — Вона показала йому рукою, щоб ішов за нею.

Чоловіче ім’я, котре Центр міняв щомісяця, було першою частиною пароля, з допомогою якого легко перевірити, чи співрозмовник є тим, за кого себе видає. Це було обов’язковим для агентів Центру, і завдяки універсальності такого принципу ним успішно й не раз користувався Клосс. Байдуже, що говорилося, навіть мова, якою звертались, не мала значення. Важило тільки ім’я: у цьому місяці — Теодор.

Клосс роздивлявся кімнату, в яку вона його привела. Це був типовий, може, занадто типовий, будуар кокотки. Рожеві стіни оббиті адамашком, такі ж фіранки, велике овальне дзеркало з рамою, що претендувала бути принаймні на сто років старіша, ніж була насправді. Гора подушок на низькому й широкому французьких ліжках. Лише темно-горіховий письмовий стіл — завеликий для жінки — був чужим у цій кімнаті.

Вона підсунула йому пуф, накритий шкурою якогось звіра. Підійшла до дзеркала, поправила зачіску. Вона не була вродливою, важко навіть сказати, чи була вона гарною. Але, мабуть, було в ній щось таке, що принаджувало чоловіків. “Літніх мужчин”, — подумав Клосс.

— Ну, то що? — повернулась вона до нього. Це були перші слова, мовлені в кімнаті. Вона не хотіла називати першу частину пароля — чекала на нього.

— Теодор не мій приятель, — сказав він.

— Він, мабуть, ваш кузен?

— Він двоюрідний брат моєї матері,

— Гаразд, “Я-23”, — відповіла вона. — Нас повідомили, що ти приїдеш. Шеф наказав усіляко тобі допомагати. — Вона відчинила нижні дверцята письмового столу, вийняла пляшку і склянки. — Трішки віскі?

— Чому трішки?

— Можеш пити, скільки хочеш, але ж ти, мабуть, приїхав до Стамбула не напиватися? Тобі щось треба? Може, грошей?

— Зараз мені нічого не треба, може, згодом. — Коротко, без зайвих подробиць Клосс пояснив їй свою місію. Поцікавився, чи знає вона щось про німецьке консульство.

— Кілька працівників консульства рейху — члени нашого клубу, а сам пан консул має до мене ніжні почуття. Якщо ти хочеш, щоб я познайомилася з ними ближче…

— Ні, зараз ні, — сказав Клосс занадто швидко. — Може, — додав він, — мені буде потрібний якийсь підхід до англійців. Але спочатку треба роздивитись.

— Я доповім шефу. Він уже знає, що ти приїхав. Я, звісно, накажу, щоб тебе пускали до клубу, хоч краще було б, коли б тебе відрекомендував хтось із знайомих німців. Обачність ніколи не завадить. У Стамбулі, незалежно одна від одної, працює принаймні шість розвідок, не враховуючи турецької поліції та військової контррозвідки. Нещодавно турки з величезним галасом видворили з країни консула Манджукуо. Ти ніколи не здогадався б, — розсміялася вона невимушено, — на кого він працював, крім, звичайно, японців. Зараз, зараз, — підвищила вона голос, — я пригадала одну річ, яка й тебе повинна зацікавити. Мені натякнули в Центральному банку, що хтось із німецького консульства має у них свій рахунок. Мабуть, на себе працює — сам розумієш — поставки, хабарі тощо.