Бернхард Шлінк - Читець, Бернхард Шлінк

— Отже, ви стверджуєте, що суддя хибно витлумачив ту обставину, що підозрювана не реагувала на жоден лист і на жодну повістку — і з поліції, і з прокуратури — і не з’явилася до судді? Ви хочете подати клопотання про скасування наказу про арешт?

Адвокат подав клопотання, і суд відхилив його.

4

Я не пропустив жодного дня судових засідань. Решта студентів дивувалися мені. Професор радів, що один з-поміж нас подбав про те, щоб наступна група дізнавалася, що чула й бачила попередня група.

Лише раз Ганна подивилася на публіку і в мій бік. Здебільшого під час усіх судових засідань Ганна, коли жінка унтер-офіцер поліції заводила її в залу й вона сідала на своє місце, дивилася на суддів. Така поведінка видавалася зарозумілістю, не меншою зарозумілістю було й те, що вона не спілкувалася з рештою звинувачених і навряд чи розмовляла зі своїм адвокатом. А втім, що довше тривало судове засідання, то менше розмовляли між собою й решта звинувачених. Під час перерв у засіданні вони стояли зі своїми родичами і друзями, а вранці, побачивши їх серед публіки, підморгували їм і гукали їх. Ганна під час перерв сиділа на своєму місці.

Отож я її бачив ззаду. Я бачив її голову, потилицю, плечі. Я вгадував її реакції, дивлячись на її голову, потилицю, плечі. Коли йшлося про неї, вона піднімала голову ще вище. Коли Ганна відчувала, що до неї ставляться несправедливо, обмовляють її, нападають на неї, і їй хотілося заперечити, її плечі подавалися вперед, шия надималася, на ній виразніше проступали м’язові волокна. Заперечення раз по раз не мали успіху, і раз по раз опускалися її плечі. Вона була надміру напружена, немов не могла дозволити собі невимушено стенути плечима чи похитати головою. Не дозволяла вона собі й нахиляти голову вбік, опускати її, підпирати рукою. Була немов заморожена. Отак сидіти було, напевне, важко.

Інколи, окремі пасма волосся вибивалися з туго зав’язаного вузла, кучерявились і звисали, протяг погойдував їх на шиї. Інколи Ганна вбирала сукню, виріз якої був досить широкий, щоб можна було побачити родимку на лівому плечі. Тоді я пригадував, як дмухав, здуваючи коси з її шиї, й цілував ту родимку, обціловував шию. Але спогад був простою реєстрацією. Я нічого не відчував.

Під час судових засідань, що тривали не один тиждень, я нічого не відчував, мої почуття стали немов приглушені. Часом я намагався спровокувати їх, уявити якомога виразніше, як Ганна коїть закинуті їй злочини; уявити й те, про що мені нагадували пасма волосся на її шиї та родимка на плечі. Я мав таке враження, ніби пальці однієї руки щипають другу руку, яка заніміла після ін’єкції. Рука не знає, що її щипають пальці, пальці знають, що щипають руку, і мозок першої миті нічого не розрізняє. Та наступної миті він уже знову сприймає точно. Можливо руку вщипнули так сильно, що те місце на хвильку побіліло. Потім кров приливає знову, шкіра знову набирає природної барви. А почуття однак не повертаються.

Хто дав мені ту ін’єкцію? Може, я сам, бо без того заніміння я не зміг би витримати? Заніміння діяло не тільки в залі суду й не тільки тому, що я ставився до Ганни так, немов хтось інший кохав і жадав її, хтось, кого я добре знав, хоча то був не я. Та й в усьому іншому я стояв поряд із собою й придивлявся до себе, бачив себе в університеті, бачив, як спілкуюся з батьками, братом і сестрами, з друзями, хоча внутрішньо нічим не був пов’язаним із ними.

Згодом мені почало здаватися, ніби таке саме заніміння й нечулість я бачу і в інших людях. Але не в адвокатах, що залежно від особистого та політичного темпераменту протягом усього процесу були сповнені або задерикуватого, сварливого завзяття, або педантичної уїдливості, або галасливого, незворушного зухвальства. Щоправда, засідання виснажувало їх: увечері вони були втомлені, дехто ставав ще галасливіший. Та вночі вони знову набиралися сили чи просто надимались і наступного ранку знову, як і вчора вранці, гриміли й шикали. Прокурори намагались не відставати й теж день у день засвідчували те саме войовниче завзяття. Але тут їх чекала невдача: передусім тому, що предмет і результати розгляду жахали їх, а згодом тому, що почало діяти заніміння. Та найдужче воно впливало на суддів і засідателів. Жахіття, про які їм розповідали й підтверджували їх, — інколи крізь сльози, інколи тремким, уривчастим голосом, інколи зацьковано й розгублено, — протягом перших тижнів судового процесу вочевидь приголомшували їх, вони насилу зберігали самовладання. А потім їхні обличчя знову стали звичайними, вони могли, усміхаючись, шепнути один одному якусь заувагу або навіть виявити нетерпіння, коли який-небудь свідок починав товкти воду в ступі. Коли в ході процесу була пообіцяна подорож до Ізраїлю, звідки мали привезти одного свідка, всі зраділи такій перспективі. Щоразу гостро відчували всю моторошність минулих подій тільки решта студентів. Вони приїздили на засідання раз на тиждень, і щоразу все повторювалось: жахіття вдирались у повсякденне життя. Я, день у день сидячи в залі суду, спостерігав їхню реакцію з певної відстані.

Так само і в’язень концтабору, кілька місяців проживши в ньому і звикнувши до нього, з байдужістю споглядає страх тих, хто вперше потрапив до табору. Споглядає з тим самим занімінням, з яким дивиться на вбивства і смерть. В усіх спогадах тих, хто пережив концтабір, написано про те заніміння, що стишує всі життєві функції, коли байдужість, жорстокість, смерть у газових камерах та у вогненних печах стають повсякденністю. В небагатослівних розповідях самих злочинців ті газові камери та печі теж поставали як деталі повсякденного життя, зводячи до кількох убогих функцій і злочинців, що у своїй байдужості, жорстокості та отупінні й самі були неначе занімілі, мов упоєні. Мені здавалося, ніби звинувачені ще досі й уже назавжди перебувають у тому занімінні, закам’яніли в ньому.

Ще тоді, коли я став спільником того заніміння, яке охопило не тільки злочинців та їхні жертви, а й нас, що як судді та засідателі, прокурори й протоколісти тільки згодом дізналися про скоєні жахіття, тоді, коли я став порівнювати злочинців і жертви, живих і мертвих, тих, хто пережив той жах, і тих, хто вже не застав його, мені стало погано, і погано мені й тепер. Чи можна отак порівнювати? Коли в розмові я тільки обережно підступав до можливості такого порівняння, я завжди неодмінно