Павло Гюлле - Мерседес бенц. Із багажником, Павло Гюлле

правда, що діалектичний матеріалізм перетворився на практичний, але хіба це привід, щоби так бачити всі речі без винятку? — Ви не розумієте, що я мала на увазі, — знову затягнулася вона самокруткою, випускаючи струмінь їдкого диму. — Ви чули про доктора Елефанта? — За мить, коли я заперечив, панна Цівле почала свою розповідь приглушеним голосом, і скажу Вам, любий пане Богуміле, що мурашки бігли мені по хребті, коли я подумав, що міг би бути хворим, як Ярек, і потрапити в лапи доктора Елефанта, котрий і справді вмів майстерно видалити аневризм мозку, але ще майстерніше допроваджував своїх пацієнтів до краху, вимагаючи хабарі спочатку за місце на лікарняному ліжку, потім за тривалі консультації, врешті, за саму операцію; він робив це, навіть коли справа була безнадійною, і коли він чудово знав, що пацієнт помре, і тоді, коли ситуація взагалі не потребувала операції; адже доктор Елефант був віртуозом зі штампування банкнот і завжди примудрявся видурити їх у згорьованих людей, які заради порятунку близьких готові були продати геть усе та ще й улізти в борги, отже, саме такий випадок був у Ярка та його сестри: спочатку, щоби потрапити в клініку й заплатити за операцію, вони продали квартиру, потім виявилося, що діагноз помилковий, операції не буде, а сама хвороба атипова й потребує тривалого подальшого лікування, і тоді панна Цівле подалася до кабінету доктора Елефанта з вимогою повернути гроші, принаймні суму за саму операцію, втім, доктор Елефант холодно заявив, що зараз викличе поліцію й напише скаргу до прокуратури, бо це провокація, бо це нечувано, — щоб отут, у його кабінеті звинувачувати його в такій ницості, де, хто й коли бачив, щоб ця жінка давала йому гроші, і то аж таку суму. — Сучий син просто викинув мене за двері, — сказала панна Цівле зі сльозами на очах, — квартиру батьків чорти забрали, Ярека негайно виписали з лікарні, а я мусила за кілька днів перетворити повітку на щось таке, де можна було би перебути зиму, інакше ми мусили б ночувати на вокзалі, і ціле щастя, що по батьках залишилася хоч та приміська ділянка, ну так-от, скажу вам, — вона загасила недопалок на вічку попільнички, —наш випадок анітрохи не винятковий, і тепер я воджу Ярека по всіляких чудотворцях, які хоч і не можуть його вилікувати, але принаймні нас не обкрадають, бо ніколи не беруть більше, ніж стоматолог за ординарний візит, а поза тим, вони самі платять за свої кабінети й заповнюють якісь там податкові декларації, на відміну від доктора Елефанта, якому студію, кабінет та інструменти фінансуємо своїми внесками ми, наче останні лопухи. — Це нечувано, — заволав я, — і його ніхто й ніколи не прихопив на гарячому? — А яким чином? — панна Цівле витерла носа хустинкою. — Ну, давайте вже змінимо тему; а той «мерседес» вашого дідуся — він мав верхні чи нижні клапани? — Любий пане Богуміле, Ви, мабуть, розумієте, що після історії, яку я щойно почув, оповідки про давні автомобілі й авторозваги панів інженерів здалися мені нікчемними й геть недоречними, в додачу ми саме проминали ту білу будівлю на розі Кінного тракту й Склодовської-Кюрі, що належала Медичній академії, будівлю, в якій за часів Akademie der Praktishcen Medizin in Dancig професор Спаннер випродуковував мило з людських останків, і мені одразу стало зле на згадку фотознімків і свідчень, про які писала в своєму щоденнику зараз же по війні Зофія Налковська, — як то кажуть, по гарячих слідах, бо тоді ще диміли рештки попелу в підсобному крематорії, а в казанах лежали розварені людські торси та пласти зідраної шкіри; мені стало зле, коли я усвідомив, що дух тієї німецької Академії практичної медицини все ще є у стінах Академії сьогоднішньої, якщо люди штибу доктора Елефанта повсюдно в ній поважані: їм подають руку, бажають захистити докторат, вітають з іменинами, надсилають шанобливі листи, присуджують ректорські нагороди, а все це попри повсюдну знайомість із його методою. — Сподіваюся, — поклав я долоню на коліно панни Цівле, — що його візьме пекло. — Пекло, — з недовірою засміялася вона, — такі, як він, застраховані на всі випадки життя, чи ви знаєте, що доктор Елефант кожну десяту операцію робить безкоштовно і називає це Фундацією святого Антонія, мабуть, і справді сподівається, що йому це допоможе, хоча насправді, коли підсумувати всі ці випадки дітовбивства, то, хай як крути, а мусить бути пекло для таких, як він. — Дітовбивства? — різко перебив я. — Ви ж не хочете сказати, що той клятий доктор ще й гінеколог і у своєму кабінеті за допомоги ультрасучасних рурок і насосів висмоктує тих малих драґлистих істот із лона матері просто до умивальника? — Ні, та що ви, — обурилася панна Цівле, — я цього не казала, але ви мусите знати, що доктор Елефант є визначним трупарем, і коли треба робити операцію, чекає, аж поки батьки зберуть усю суму, і я, мабуть, не мушу казати, що не раз це чекання триває надто довго, і маленький пацієнт умирає, тому Елефанта називають доктором Менґеле, ангелом смерті, хоч я назвала б його радше доктором економічних законів, бо, зрештою, те, чи має хтось шанси вижити, вирішують ані національність, ані віросповідання, а гроші — чисте й стерильне бабло... — То була, любий пане Богуміле, дуже довга мовчанка; тепер ми повільно їхали Кінним трактом уздовж старих лип, що їх понад двісті років тому висадили на тій алеї коштом Даніеля Ґралата, і я подумав: якби Спаннер та Елефант були би симпатиками масонського ордену, як бургомістр Ґралат, то, може, ніколи не зганьбили б лікарського покликання й зостались би вірними Гіппократові, бо, зрештою, масонський дух говорить про присвяту й братерство й не дозволяє думати про людину винятково в категоріях брусків мила або кількості нулів після коми на рахунку, але, з другого боку, той масонський дух давно вже вивітрився з цього міста, прикладом чого була сама назва алеї, якою їхали ми з панною Цівле: спершу вона називалася Головною, потім Гіндербурґа, згодом Гітлера, далі Рокосовського, й нарешті Перемоги, цілковито так, ніби всі наступні володарі цього міста боялися Ґралата, хоч би й у спогаді, і, певно, не могло бути інакше, якщо алеєю посеред сторічних лип тягнулися від Опери й до Середмістя нацистські факельні походи, а від Середмістя до Опери — першотравневі демонстрації, і десь, у невидимому струмені часу, мішалися між собою всі ті свастики, серпи, молоти й оркестри, а доктор Спаннер і доктор Елефант дивилися на все це з вікон Закладу практичної анатомії і зворушено потискали одне одному руки, бо