Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга перша, Шолохов Михайло

Жмикрут у тебе батько!—додав він, з чв'яхканням переставляючи ноги.

Володимир почервонів. Він почував до Давидка, що завжди посміхався, до його зневажливого тону, навіть до білих, завжди змочених слиною зубів непереможну неприязнь.

— Як жмикрут?

— Так. Скнарий страх який! З-під себе їсть,—просто пояснив Давидко й посміхнувся.

Валет і Тимофій ухвально посміхалися. Володимир відчув укол образи. Він холодно оглянув Давидку.

— Ти що ж... виходить, невдоволений?

— Залізь но, поміси, а тоді взнаєш. Який же дурень буде вдоволений? Татка б твого сюда заправити, черево струсило б!

Хитаючись, Давидко важко ходив по колі, високо задирав ноги і тепер уже незлобиво й весело посміхався. Наперед смакуючи приємне задоволення, Володимир тасував думки. Потрібна відповідь знайшлася.

— Гаразд, — роздільно сказав він,—я перекажу татові, що ти невдоволений із служби.

Він скоса глянув на обличчя Давидкове й уразився справленим вражінням: Давидкові губи жалісно і вимушено всміхалися, обличчя інших насупилися. Хвилину якусь усі троє мовчки місили глину.

Давидко нарешті відірвав очі від своїх брудних ніг і улес-'ливо-злісно сказав:

— Я ж пожартував, Володю... Ну, жартома сказав...

— Я перекажу татові, що ти казав.

Відчуваючи на очах сльози образи і за себе, і за батька, і за Давидчину жалісну усмішку, Володимир пішов повз цистерну.

— Володю!.. Володимире Сергійовичу!.. — перелякано крикнув Давидко й виліз із глини, спускаючи штани просто на закаляні аж по коліна ноги.

Володимир зупинився. Давидко підбіг до нього, важко дихаючи.

— 'Не кажіть татові. Жартома сказано було... Пробачте мені, дурневі... їйбо без наміру!.. Жартома!.. "

— Гаразд. Не скажу!.. — кривлячись вигукнув Володимир і пішов до фіртки. Жалість до Давидка взяла гору. З почуттям полегшення він ступав коло штахетного білого паркану. З кузні, що примостилася в кутку млинового двору, чути було грайливий перестук молотка: раз по залізі — глухий та м'який, два рази з підскоком по дзвінкому ковадлу.

— Нащо чіпав?—донісся до слуху Володимира приглушений Валетів бас. Не чіпай, воно й не смердітиме.

"Ач наволоч", — злостячись, подумав Володимир, — "па-щикує... сказати чи не сказати?"

Оглянувшись, побачив передшу білозубу Давидчину посмішку і твердо поклав: "Скажу!"

На майдані коло крамниці стояв прив'язаний до стовпа, запряжений у гарбу кінь. З даху пожежні дітвора ганяла сіру цьвірінькливу хмару горобців. З тераси лунав звучний баритон студента Бояришкина і ще чийсь голос — надтріснутий, хрипкуватий.

Володимир зійшов на ґанок, над ним заколихалося листя дикого винограду, що буйно заплітало ґанок і терасу, звисало з блакитного різьбленого карніза зеленими пінистими шапками.

Бояришкин махав голеною фіялковою головою, говорив, звертаючись до молодого, але бородатого вчителя Баланди, що сидів коло нього.

— Читаю його, і дарма, що я син козака-хлібороба і до всіх упривілейованих кляс відчуваю цілком природну злобу,— тут, уявіть, мене страх який жаль пориває за цією віджилою верствою. Я сам мало не стаю шляхтичем та поміщиком, з захопленням вдивляюсь в їхній ідеал жінки, болію їх інтересами, — словом, казнащо! От, любий мій, що то є геній! Можна й віру зламати.

Баланда мняв китицю шовкового пояса і, іронічно всміхаючись, розглядав на поділках своєї сорочки червоні, вишивані волічкою взори. Ліза валялася в кріслі. Розмова її, очевидно, ані трохи не цікавила. Вона завсідними, що щось загубили і чогось шукали, очима нудливо дивилася на фіял-кову, подряпану голову Бояришкина.

Вклонившись, Володимир пройшов далі, постукав до батька в кабінет. Сергій Платонович на прохолодній шкіряній канапці гортав червневу книжку "Русского богатства". Долі валявся пожовклий кістяний ніж.

— Тобі що?

Володимир втягнув голову в плечі, нервово обсмикнув на собі сорочку.

— Я йшов з млина... — почав він нерішучо, але згадав сліпучу Давидчину посмішку, й, дивлячись на кругле батькове черево, обтягнуте чесучовим жилетом, уже рішучіш продовжував:

— ...і чув, як Давидко говорив...

Сергій Платонович вислухав уважно, сказав:

— Звільнимо. Йди, — і крехчучи, нахилився до ножа.

Вечорами в Сергія Платоновича збиралася хутірська інтелігенція: Бояришкин — студент Московської технічної школи; худий, зсохлий з величезного самолюбства та сухоти, учитель Баланда; його соживиця—вчителька Марта Гераси-мівна— все молода собі кругла дівчина, в якої раз-у-раз непристойно вилазила нижня спідниця, поштмайстер—чудакуватий, запліснівілий, з запахом сургуча й дешевих парфумів старий парубок. Зрідка наїздив з свого маєтку молодий сотник Євген Листницький, що гостював у свого батька, поміщика шляхтича. Вечорами пили чай на терасі, точили нікчемні розмови, і, коли обривались в'ялі розмовні нитки, хтось із гостей накручував дорогого в інкрустаціях хазяйського грамофона.

Зрідка, великими святами, любив Сергій Платонович туману пустити: запрошував гостей і частував дорогим вином, свіжим осетровим кав'яром, виписаним для цього з Батай-ська, найкращими закусками. Поза тим жив тісно. Одне, в чому не відмовляв собі, — це в книжках. Любив Сергій Платонович читати і до всього доходити власним чіпким, мов березка, розумом.

Спільник його, білявий, з гострою борідкою і потаємними шпаринками очей, Омелян Костевич— Атьопін заходив рідко. Був він жонатий з колишньою усть-медведицькою черницею, наплодив з нею за 15 років спільного життя восьмеро дітей і більшість часу проводив удома. З полкових писарів виліз Омелян Костевич у люди, звідти ж приніс у родину притихлий душок підлабузництва, підлещування. Діти в йот присутності говорили пошепки, ходили навшпиньках.. Щоранку, вмившись, шикувалися в їдальні, під чорною висячою труною величезних дзиґарів, мати стояла ззаду, і скоро з спальні долітало сухе покашлювання батькове, починали різноголосно й фалшиво: "Спаси, господи, люди твоя", потім "Отче наш".

Омелян Костевич встигав одягнутися до кінця молитви,, виходив, мружачи шпаринки капустяних очей, по-архієрей-ськи витягував м'ясисту голу руку.' Діти підходили по черзі і цілували. Омелян Костевич цілував жінку в щоку, говорив, нетвердо вимовляючи літеру "ч":

— Палажецко, запарила цайок?

— Запарила, Омеляне Костевичу.

— Налий поміцніше.

Крамничну бухгальтерію провадив він. Плямив сторінки під буйними наголовками: "дебет" — "кредит" писарським в кучериках письмом. Читав "Биржевые ведомости", без потреби защемляючи шишкастий ніс золотим пенсне. Із службовцями поводився чемно.

— Іване Петровичу, відпустіть чоловікові тавричанського ситцичку.

Жінка звала його Омеляном Костевичем, діти — таткомг а крамарчуки — Цацою.

Двоє священиків—панотець Вісаріон і благочинний отець

Паикратій — з Сергієм Платоновичем не водилися, були в них давні порахунки. Один з одним теж недружньо жили. Опришкуватий клявзник п. Панкратій уміло шкодив ближнім', а вдовий п. Вісаріон, що жив з українкою-ключницею, через сифіліс гугнявий, з натури привітний, цурався й не любив благочинного за непомірну гордість та каверзну вдачу.

Всі, крім учителя Баланди, мали на хуторі власні будинки. На майдані красувався обшитий диллям, фарбований на-синьо домище Мохова. Проти нього на самій пуповині майдану розкарячилася крамниця з крізними дверима й злиня-лою вивіскою:

ТОРГОВИЙ ДІМ МОХОВ С. П. ТА АТЬОПІН о. к.

До крамниці примикала присадкувата, довга з підвалом комора, саженів зо двадцять від неї — цегляна обручка церковного муру і церква з банею, подібною до визрілої зеленої цибулини. По той бік церкви — вибілені, казенно-суворі стіни школи і два чепурні будинки: блакитний з таким же палісадом — панотця Панкратія—і брунатий (щоб не подібний був) ,з різьбленим парканом і широким ґанком — панотця Вісаріона. Навскоси двоповерховий безглуздо-тонкий будиночок Атьопіна, за ним пошта, солом'яні та залізні дахи козацьких куренів, схиляста спина млина, з бляшаними іржавими півнями на даху.

Жили, закрившись від усього білого світу зовнішніми і внутрішніми, на прогоничах, віконницями. Звечора, коли не йшли гостювати, зачековували прогоничі, спускали з ланцюгів собак, і по німому хуторі тільки й тарахкотіло дере-в'яним язиком калатало нічного сторожа.

И.

Наприкінці серпня Митько Коршунов випадково зустрівся коло Дону з донькою Сергія Платоновича, Лисаветою. Він допіру приплив з-за Дону і, примикаючи до корча баркас, побачив фарбований легенький човен, що легко карбував течію. Човен плив з-під гори, керований до пристані, веслував на нім Бояришкин. Гола голова його виблискувала потом, на лобі й скронях нап'ялися гілочки жил.

Митько не зразу пізнав Лисавету. На очі їй падала від брилика сиза тінь. Загорілйми руками вона притискувала до грудей пук жовтого латаття.

— Коршунов, — закивала вона головою, побачивши Митька, — обдурив мене,

— Як то обдурив?

— А пам'ятаєш, обіцяв їхати зі мною рибалити?

Бояришкин кинув весла і випростав спину. Човен з розгону

виліз носом на беріг, з хрустінням дроблячи прибережну крейду.

— Пам'ятаєш?—сміялася Ліза, вискакуючи з човна.

— Ніколи було. Робота, — виправдувався Митько і з перехопленим подихом стежив за дівчиною, що підходила до нього.

— Ні! Це неможливо!.. Я, Лисавето Сергійовно, відмовляюсь! От вам хомут і дуга, а я вам більше не слуга! Уважайте, скільки попоганяли цією проклятою водою. В мене криваві мозолі від весел. Нема краще, як материк!

Бояришкин твердо ступив на колючу кришену крейду довгою босою ступнею, витер піт з лоба верхом пом'ятого студентського кашкета. Не відповідаючи йому, Ліза підійшла до Митька. Той невміло стиснув простягнену йому руку.

— Коли ж поїдемо рибалити? — спитала, закидуючи голову, мружачи очі.

— Хоч завтра. Обмолотились, тепера можна.

— Обдуриш?

— Ну, ні!

— Рано зайдеш?

— Вдосвіта.

— Чекатиму.

— Прийду, їйбогу, прийду!

— Не забув, в яке вікно стукати?

— Найду, — посміхнувся Митько.

— Я, певне, незабаром поїду звідси. Хотілось би порибалити.

Митько мовчки крутив у руці іржавий ключ від баркаса й дивився їй в губи.

— Скоро?—опитав Бояришкин, розглядаючи на долоні мережану черепашку.

— Зараз поїдемо.

Вона помовчала і, чомусь посміхаючись, спитала:

— Це ж у вас якесь весілля було?

— Сестру видавали.

— За кого ж це? — і не чекаючи відповіді, всміхнулась незрозуміло й коротко.