Шевчук Валерій - На полі смиренному, Шевчук Валерій

Був невеликий і чорний, наче жук, а згори, звідки дивилися ми на нього, здавався і зовсім малий. Скинув лантуха із пліч і, взявши за кінці, почав струшувати.

Гілля довколишніх дерев покрилося лапатим снігом, і, коли ми чіплялись ненароком за гілку, сніг опадав нам на плечі клаптями.

Марко побачив нас і звів сіре, замащене землею лице...

І здалося мені раптом, що це і справді кріт, стоїть насторожено, наготований до втечі чи нападу, стоїть, звівши сліпу мордочку, адже для нього світло там — у пітьмі; істота, яка тільки й робить, що копає з ранку до вечора, а часом і вночі. В нього над очима виросли волохаті брови, на підборідді — сіра борода, а.зуби стали темні, наче смолою обкипіли. Стоїть він, оскалюючись до нас, і надчікує: може, іще одну вістку про смерть несуть йому ці троє, що обережно спускаються по слизькій стежці. І раптом глибокий жаль обійняв мене, коли дивився на ту людину-крота, адже очі в нього все-таки не посліплі, а дивляться розумно; адже в голові у нього думки снуються і богоподібна це переді мною істота. Тихий жаль завжди мене обливає, коли бачу занепалих; я раптом почав розуміти, чому той, хто хотів спасти нас, зважав так само на бідних і упосліджених — благу душу у них передбачав, хоч не завжди ті упосліджені такою душею володіли. "Неважка річ, — подумав я, — любити гарних і багатих, важко любити прогнаних та бридких, знаючи, що за ту любов і віддяки можна не дістати".

— Господи благослови, отче Марку, — сказали ми врізнобій. Марко склав на грудях руки і вклонився нам до землі.

— Господи благослови, — сказав він глухим, іржавим і дихавичним голосом.

— Хочу на брата свого подивитися, — сказав Теофіл, струшуючи із плеча злетілий із гілок сніг.

Марко звів до нього стріхуваті брови.

— Я поклав його в тій могилі, яку просили виготувати для вас обох.

— Ось тобі доплата.за цю роботу, — сказав Теофіл і вийняв гроші.

Марко байдужна взяв, не числячи, опустив до кишені. Тоді ще раз труснув мішком і подибав (був від постійного копання напівзігнутий) у відчинені двері церковки.

2

— Отут, — сказав Марко, коли ми зупинилися перед виритим закапелком. — Як замовляли: одне місце вище, а друге нижче.

На вищому місці лежав на простеленій ряднині мертвий. Ми поклали на себе хреста і почали шепотіти молитву. Не молився тільки Теофіл.

— Але, отче Марку, — сказав він раптом крижаним голосом, — ви повинні б знати, я — старший і вище місце призначено для мене. Чому ж поклав його тут?

Марко повернувся, і я побачив, як червоно блиснули його очі. Але той спалах був надто короткочасний, печерник уклонився Теофілові до землі і проказав дихавично:

— Вибач мені, брате, согрішив перед тобою!

— Його треба перекласти, — сказав Теофіл роздратовано. — Переклади його, бо то моє місце.

Печерник дивився на Теофіла важким поглядом, в якому промигувало червонясте світло, хоч, може, були то відблиски наших свічок.

— Хочеш потривожити його спокій? — спитав повільно.

— Його спокій уже ніщо не потривожить, — озвався так само роздратовано Теофіл. — Я хочу твій гріх від тебе відвести.

— Гаразд, — трохи загрозливо сказав Марко, і ми раптом заціпеніли від зміни, яка сталась у ньому. Марко розпрямив плечі і наче виріс: став високий і широкоплечий, хоч перед цим був малий і мізерний, очі його запалали червоним вогнем, а голос громом пронісся по печері:

— Брате! — сказав Марко з таким завзяттям, що мені аж мурашки по тілу пробігли. — Встань і звільни місце, а сам ляж на нижчому місці!

Те, що сталося потім, примусило наше волосся стати сторч. Я відчув, що млію і вростаю в землю, що мізерний і малий у цьому світі не Марко, а я, що зросту мого, здається, на лікоть, а розум тьмариться. Щось зарипіло, наче дерево терлося, і мертвяк почав повільно підійматися. Він підіймався дивно, відразу всім тілом, наче його підводила незрима сила. За мить ми побачили закам’яніле обличчя із міцно заплющеними очима, волосся на голові й борода здибилися; Марко дивився на покійника невідривно, начебто утримував поглядом зведене тіло. Мертвяк стояв уже в закапелку на повний зріст, і закричав раптом пронизливо Теофіл, і вдарив розпачливо поклона. Мертвяк тим часом сповз на нижче місце і ліг там, смикнувшись: повільно м’якшало й опадало настовбурчене його волосся.

За своє життя я мало див бачив, і не в усі розповіді про них вірю. Це ж було чимось таким, чого не годен був я збагнути. Марко ж знову зробився смиренний та невеликий, і я подумав, що, може, саме відчуття влади над усоплими тримає його тут. Зрештою, пізніше, коли я довідався, звідки береться в Марка чародійна сила, пояснив події, що тоді відбувалися, простіше й зрозуміліше, але в той момент і до мене марновірство вселилося; попри все, вигляд зведеного в закапелку мертвяка і оте його настовбурчене волосся ще довго мерещилися мені по ночах. Теофіл тим часом валявсь у Маркових ногах.

— Отче Марку, — скімлив він. — Согрішив я, піднявши брата із місця. Молю тебе: хай знову ляже туди нагору!

Я зирнув на Марка: перед нами знову стояла людина-кріт. Виставила наперед сліпе обличчя і оскалювала чорні, наче смолою обкипілі, зуби.

— Бог знищив ворожнечу поміж нас, — цідив він крізь ті зуби. — Ти невдоволився, а навіщо нам ворогувати? Адже увіч побачив: бездушне тіло виказало любов до тебе, шануючи твоє старшинування й по смерті.

Теофіл голосив і обливав Маркові ноги слізьми.

— Я спершу хотів, — хрипів печерник, — щоб ти, не виходячи звідси, покористувався своїм старшинуванням і зараз-таки поклався тут, поруч із братом. Але ти ще не готовий відійти. Отож піди, потурбуйся про свою душу: через кілька днів принесуть сюди. Я вже не маю такої сили, щоб сказати йому: "Встань і ляж на вище місце", може, ти це зможеш, як старший брат, то накажи! — голос Марка-печерника набрав пристрасті, — накажи: хай встане, може, й послухається!

Ми виходили з печери приголомшені. Марко супроводжував нас, начебто співчуваючи нашому пригніченню. І лише коли виходили з церковки, якась сила примусила мене обернутися. Дивну річ я тоді побачив: на вході до печери спинився Марко і весело дивився нам услід — на устах у нього грала іронічна усмішка. Але він миттю пригасив її, зустрівшись зі мною поглядом, натомість по-змовницькому мені підморгнув.

Пізніше, коли пішов я у затвор і Марко почав підходити до мого віконця перекинутися слотом, я спитав його про те, що скоїлося тоді з Теофілом. Марко зітхнув і понурився.

— Грішні ми під цим сонцем, — сказав він. — Грішний і я. Бачиш, брате, я тоді трохи розсердився... дуже мало він мені за роботу заплатив...

3

У ту зиму випало багато снігу, але великих морозів не було, натомість часто траплялися відлиги, і сніг під ногами драглів. Стежки порозм’якали, і по них важко стало ходити, ноги провалювались і грузли. Саме в той час почав обходити келії братії Теофіл. Коли переступав порога, поділ його мантії мокро плескався об чоботи, а з чобіт натікала калюжа. Високий і худий, із чорним, розчухраним волоссям на бороді, зі сльозавими очима, темними і непомірно розширеними, він спинявся на порозі й несміливо переминався з ноги на ногу.

— Брате, — казав він хрипко, — вибач мені мої гріхи, брате! Сльози котилися йому по лицях, він схлипував і покивував головою.

— Бог тобі вибачить, — незмінно відповідали ченці, а він, запустивши руку до кишені, витягував звідти гроші.

— Молися за мою грішну душу, брате! — казав він, повертався і знову йшов. Знову провалювався в крихкому снігові і через те заточувався, наче п’яний.

Він почав плакати денно і нощно, ставав серед своєї келії навколішки, і сльози безперервно котилися йому з очей. Коли ж хтось навідував його, починав плакати ще жалісніше, і від його сліз швидко змокріли всі його хустки й одежа. Навіть молитися не мав сили — плакав і плакав.

— Слухай, брате, — сказав йому, завітавши, Ісакій. — Тебе обдурив, налякавши, той мізерний земляний черв’як, і ти даремно стільки сліз виточуєш.

— Я смертного часу свого чекаю, — сказав Теофіл, не перестаючи плакати.

— Коли ж він прийде, той твій смертний час? — спитав Ісакій.

— Казав Марко: завтра чи позавтра. Я думав, що впаду мертвий ще тоді в печері. Побачив би ти, брате, які страшні червоні були в нього очі.

— Бо він світла не бачить, — сказав Ісакій. — Він, як кріт отой, сліпне.

— Не кажи нічого про нього осудливого. То чудо, що я уздрів... Та й узагалі, нічого мені не треба. Все майно своє я роздав, сама тільки мантія і свитка та чоботи мені лишилися.

Тоді сказав Ісакій, раптом споважнівши:

— Неугодне богові ти діло чиниш. Недобре передрікати волю божу.

Теофіл подивився на Ісакія, не розуміючи, а той раптом розсміявся:

— Є добрий спосіб до твого спасіння. Точиш ти сльози, брате, а вони в тебе пропадають даремно.

— І що? — звів заплакані очі Теофіл.

— Раджу тобі: збирай свої сльози, брате. Візьми посудину і збирай. Назбирай її повну, а коли помреш, хай виллють ті сльози на тебе. Нетлінним у часі тоді, брате, пробудеш!

Він кляцнув пальцями і знову засміявся.

— Я не встигну цього зробити, — сказав заклопотано Теофіл. — Печерник Марко вирік мені за кілька днів смерть.

— А я тобі вирікаю довге життя! — тонким і пронизливим голосом сказав Ісакій. — Послухай мене, юродивого, упослідженого з упосліджених, того, до кого диявол чи сам господь-бог спускався!

— А може, то і справді був господь-бог? — спитав, заскаливши око, Теофіл.

— Може, — відгукнувся Ісакій. — Отож живи і плач, брате! Наплач собі повний горщик!

Він скорчив гримасу, але Теофіл не помітив її, з даху в той момент з’їхав шумко сніг, і він мимохіть обернувся до віконця.

— Щось мені таке здається, — сказав Теофіл, — що смієшся ти з мене. Було б це недобре, бо я справді бачив її, сухокосту. Та й зараз вона стоїть у тебе і в мене за плечима. І в інших також, придивися й побачиш. Я і в ченці пішов через те, що страх як її боявся. А тут уже таке трапилося! Я не знаю, що вчинити і де подітися.

Ісакій дивився на цього чоловіка, вкляклого біля його ніг, посивілим оком, і обличчя в нього поступово смутнішало.

— А ти все-таки плач, — сказав він майже серйозно. — Зрештою, і тобі не про добро в світі йдеться, а за себе боїшся.

— Навіщо те добро в світі, коли оце тіло й оці руки, — він про-стяг перед Ісакієм руки, — тліном скоро стануть.