Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

але біда, що не маєм! - відповів Онуфрій.- Він собі те­пер лиш тим го­ло­ву б'є. Оноді їду з па­ном на фірі, а він іде. Біла бо­ро­да спа­дає йо­му по гру­дях, а сам згор­бив­ся май­же уд­воє, бо він, бідний, уже ста­ренький. Йо­му більше як сімде­сят. Вже в нашім селі він більше як со­рок літ. Іде, а як по­ба­чив нас, ук­ло­нив­ся. Пан зліз з брич­ки, по­дав ру­ку, вкло­нив­ся та й ка­же:

«Як ся маєте, па­нот­чи­ку?»

«Зле, зле! - відповів він жур­ли­во.- Лю­ди не вми­ра­ють!»

«Ади! - га­даю собі,- ди­ви, який ста­рий муд­рий! Хо­че, аби ми вми­ра­ли. Гроші за по­хо­рон брав би, не має їх до­сить! Прав­да, во­на п'є, до­ма си­дять чо­ти­ри дівці, але то­му маємо ми вми­ра­ти?»

- На те він і па­но­тець, аби нас хо­ро­нив, а за по­хо­рон гроші брав! - обізвав­ся Івоніка.- Хо­ро­нив со­рок років, чо­му би йо­му сього й те­пер не ро­би­ти? Інші те са­ме роб­лять! Дур­но не зроб­лять!

- Раз при­повідав, що світ закінчиться! - обізвав­ся знов Онуфрій.- Як закінчиться, то на­що гроші зби­ва­ти? На тамтім світі бог свя­тий са­мий уже нас по­го­дує!

- Що ви та­ке го­во­ри­те, бадіко Онуфрію! - клик­нув Івоніка, що по­над усе лю­бив спра­вед­ливість і прав­ду й тим-то йо­му оповідан­ня Онуфрія ніяк не за­па­да­ли в ду­шу.

- Вже як я ка­жу, то мо­же­те віри­ти! - клик­нув Онуфрій з при­тис­ком і вда­рив се­бе су­хим ку­ла­ком у гру­ди, що аж у них щось відізва­ло­ся.- Я ка­жу прав­ду. Раз оповідав лю­дям при одній клаці [44] в се­бе, аби да­ва­ли більше на служ­бу бо­жу, бо нас­та­не кінець світу.

Ви сього не чу­ли, бадіко Іво­не? Ну, врешті, як ви не чу­ли, то й не ди­во. Ви так рідко за­хо­ди­те в се­ло або на Гоп­пляц, що не знаєте нічо­го. Все лиш пильнуєте ва­шо­го бур­дея та то­го, що ко­ло нього діється. Ви виділи, мо­же, но­во­го про­фе­со­ра? [45] Го­во­ри­ли з ним? - ви­пи­ту­вав даль­ше Івоніку.

- Ні.

- Ну, так знов не знаєте нічо­го! Він так п'є, що мо­же собі з по­па­дею ру­ку по­да­ти! Він не є делікат­ний пан. Як уп'ється, бе­реться за­раз із му­жи­ка­ми за шию. То так не має бу­ти. Я був в Італії, і я то­го не ба­чив. Наші лю­ди жа­лу­ють за по­пе­реднім, та й хотіли би, аби він на­зад вер­нув, але він, ма­буть, не вер­не вже. Пан ка­же, що ми ліпшо­го не варті, як оцього, ко­ли не зна­ли там­то­го ша­ну­ва­ти. Що ко­ли нам доб­ро­го вчи­те­ля і доб­ро­го па­нот­ця потрібно, то нам потрібно й доб­ро­го бу­ка!

Всі три розсміяли­ся ве­се­ло на оці сло­ва, а Онуфрій го­во­рив далі:

- Може, пан і прав­ду ка­же! Бог йо­го знає! Але я вже му­шу йти. Не жу­ри­ся, Ми­хай­ли­ку, що Маріцен­ка віддається! - звер­нув­ся до хлоп­ця, по­мор­гу­ючи ве­се­ло очи­ма.- Ди­ви­ся ли­ше, аби вер­нув на­зад до­до­му, так як я, із ме­дальйо­ном, тоді по­гу­ляю і по­ух­каю на твоїм весіллі, хоч який я ста­рий. А як бу­деш уже при війську й пізнаєш там яко­го до­б­ро­го хлоп­ця, що ще щось і має, то ска­жи йо­му, що в Ону­фрія Ло­па­ти є дівчи­на, гар­на, як пи­сан­ка, і доб­ра, й ро­бу­ча, і не­хай її сва­тає. Не­хай прий­де сам, на храм най прий­де і по­ди­виться сам на неї. Як упо­до­бає собі її, то весі­лля мо­же бу­ти в м'ясниці. Він не бу­де жа­лу­ва­ти, що візь­ме її за жінку, він мені вічно дя­ку­ва­ти­ме. Ска­жи йо­му оце! Оце, та й що в ме­не є всього, і де я всю­ди бу­вав, і що я не та­кий дур­ний дур­бас, як усі інші му­жи­ки в на­шо­му се­лі.

Потім ус­тав, вий­няв люльку з ро­та, утер йо­го ши­ро­ким ру­ка­вом від со­роч­ки й за­хо­вав люльку за ремінь. Відтак пос­то­яв ще хвильку, уст­ро­мив­ши очі в зем­лю і в од­ну точ­ку, роз­ду­му­ючи над чи­мось. Врешті, не ска­зав­ши більше ні сло­ва, по­дав мовч­ки батькові й си­нові ру­ку на про­щан­ня і, мов не­ви­ди­мою ма­рою по­тяг­не­ний, відій­шов пок­вап­ним кро­ком.

Батько й син усміхну­ли­ся мовч­ки і, поснідав­ши, взя­ли­ся на­зад до роз­по­ча­тої праці.

III

Було в маю. Пе­ред обідом.

Михайло ле­жав не­да­ле­ко бур­дея в го­роді, що вибігав кінцем у дрібний лісок, який при­ти­кав із інших боків до піль, і пас во­ли.

Довкола бур­дея пи­ша­ла­ся зем­ля в різних пас­мах зе­лені, а ген далі від нього, та все-та­ки в сусідстві, ле­жа­ли два менші ліски. Один при­на­леж­ний до сусіднього і зва­ний то­му «сусідній ліс», а в тім самім нап­рямі не­да­ле­ко нього ле­жав ма­лий лісок панський, де ґазду­вав і вер­хо­во­див ста­рий Онуфрій.

Оба ті ліски, з яких «сусідній» був уд­воє від пансько­го більший, діли­ла від се­бе ве­ли­ка ле­ва­да, зва­на баг­ном, зад­ля своєї баг­нис­тої землі. В ній бу­яв рогіз, раз у рік ви­ко­шу­ва­ний, і ви­рос­та­ла якась ви­со­ка тра­ва, на яку ніхто не ла­ко­мив­ся.

Михайло ле­жав близько звірят на землі, наг­ля­да­ючи, аби не зай­шли в ко­ню­ши­ну, що рос­ла най­ближ­че бур­дея, що її насіння бу­ло до­ро­го оп­ла­че­не; він грівся в вес­ня­но­му сонці і глядів пильно за звіря­та­ми, що пас­ли­ся тісно ко­ло се­бе. Ду­мав над своїм бу­ду­чим жит­тям у місті, над по­во­ро­том до­до­му, і як опісля все скла­деться, а відтак спи­нив­ся дум­ка­ми ко­ло пиш­них звірят. Міша­ли­ся, не­на­че йо­го рідня, з йо­го бу­дучністю. Ба­чив у душі якесь но­ве обійстя, своє обійстя, чор­но­оку струн­ку дівчи­ну і їх. Во­ни бу­ли тут і там і ми­мо­волі ви­пов­ня­ли со­бою якісь по­рожні місця…

Чув ви­раз­но, як спа­са­ли своїми гру­би­ми здо­ро­ви­ми пис­ка­ми тра­ву, як відса­пу­ва­ли, ба­чив дрібні кра­пельки по­ту на тих теп­лих пильних пис­ках, їх ве­ликі лагідні очі бу­ли отінені дов­ги­ми смішни­ми віями, а во­ла бу­ли такі ши­рокі, но­ги низькі, що во­ла зви­са­ли май­же до землі.

Препишні звіря­та! Тем­но-бурі, май­же чор­но підси­пані, з біли­ми ко­рот­ки­ми ро­га­ми, і такі ситі й вип­ле­кані, що бу­ло ми­ло гла­ди­ти їх по хребті. Притім бу­ли спокійні й ви­пе­щені, мов діти, і зна­ли йо­го го­лос ду­же доб­ре. Ко­ли всту­пав до стайні, звер­та­ли свої ста­течні го­ло­ви за ним, прос­тя­га­ли шиї, оскільки се їм лан­цю­ги при яс­лах поз­во­ля­ли, і ню­ха­ли своїми гру­би­ми ніздря­ми у воз­дусі, чи не приніс їм хліба або ку­леші. І він усе при­но­сив їм щось, ко­ли при­хо­див з до­му, з се­ла, з «го­ри» до бур­дея, а ко­ли не мав нічо­го при собі, то бо­дай гла­див і пес­тив їх, а се во­ни та­кож прий­ма­ли вдяч­но. За те ли­за­ли йо­му ру­ки, плечі й гру­ди. Бу­ли добрі, вдячні звіря­та…

Деколи в неділю або свя­та, ко­ли над­ворі бу­ла сльота, він волів пе­ре­сид­жу­ва­ти в бур­дею, чим