Мирний - Лихі люди, Мирний

за які ви­го­ди сип­ну­ла од­на на дру­гу ся си­ла лю­дей? За що б'ються?.. ко­го б'ють? Не по­ми­ри­ли­ся царі за царст­ва, вельможі за панст­ва, па­ни за підпанст­ва - і да­вай міря­тись си­лою, хто більше згу­бить без­не­вин­них душ, хто розіллє більше людської не­по­вин­ної крові… Не­має сер­ця - не­має й жа­лю! Що їм до то­го, що в тій і другій сто­роні, по го­ро­дах, се­лах, ху­то­рах сну­ють, мов тіні, старі батьки, ма­тері, мо­лоді жінки, малі діти, - ла­ма­ють ру­ки, по­би­ва­ються, пла­чуть?! В то­го не ста­ло си­на; в тії - чо­ловіка, у тих - батька…

Омліло сер­це Пет­ро­ве; ус­та шеп­чуть мо­лит­ви і прокльони, прокльони й мо­лит­ви. Піна - не піна - кри­ва­ва сма­га криє за­пе­чені ус­та йо­го; не­мов хто зда­вив за гор­ло - за­хар­чав він, зас­тог­нав… У го­лові все пе­реп­лу­та­ло­ся, пі­шло ко­ле­сом, на­че після ча­ду та ди­му… Сер­це, - як не ви­скочить - тіпається, шпар­ко га­няє га­ря­чу кров по жи­лах: б'є во­на йо­му у вис­ки, гам­се­лить у тім'я… Пет­ро Фе­дорович зітхнув; ліг навзніч; при­тих, мов ска­менів.

І зно­ву йо­му сниться - не сниться, - чує він і ба­чить: на краю ве­ли­ко­го міста у кри­во­бокій ха­тині си­дять троє. По­гляд у них сум­ний; ли­це замліле-за­рос­ле; оде­жа убо­га; ті­лько то очі й до­да­ють кра­си, - виб­лис­ку­ють, як зірки зи­мньої ночі… Не ве­дуть во­ни роз­мо­ви - ве­се­лої, дов­гої, гаря­чої; ко­ли-не-ко­ли вир­веться, на­че з-під землі, од­руб­не сло­во: "не мож­на так… то не жит­тя!.. це гірше ка­тор­ги!.." Ви­рветься-роздасться по хаті - і за­тих­не… Здається: ці лю­ди усе вже пе­ре­ба­ла­ка­ли; до всього дійшли; на все поєдналис­я… По­су­му­вав­ши отак - підня­ли­ся спер­шу один, потім дру­гий, третій, - вий­шли з ха­ти, мовч­ки. На пе­рех­ресті ста­ли. Гля­ну­ли в вічі один од­но­му; мовч­ки по­да­ли один од­но­му ру­ки - і розійшли­ся в різні сто­ро­ни.

Петро ще дуж­че при­тих, за­таїв у собі спер­тий дух, на­че дос­лу­хав­ся до чо­гось… "Це не жит­тя!.. ні!.. яке на­ше жит­тя?.. що це за жит­тя?" - до­но­ситься до йо­го людський гук, на­че ре­ве лю­те мо­ре… По­чу­ли той гук ви­сокі па­ла­ти, роз­кішні бу­дин­ки - і затіпа­лись від стра­ху… Ле­тить по­го­ня за по­го­нею з од­но­го краю мо­ря до дру­го­го; шу­кає бунтовикі­в, що спо­лох­ну­ли замлілі та закльовані людські душі… Ку­ди хо­ва­тись? Навіщо хо­ва­тись? З чим хо­ва­тись? - Поха­пали, як кур­чат шуліка… Неп­рис­тупні му­ри, чорні кам'яни­ці прий­ня­ли "бро­дяг" у свій за­хист… Чор­не стра­хо­ви­ще, як крюк, зак­ру­ти­ло­ся над їх го­ло­ва­ми… Де во­ни те­пер? Ку­ди їх заділи?.. Ніхто не ска­же.-Про­па­ли па­рості, та не про­пав корінь. Нас­та­не час - ви­рос­туть нові па­рості; ви­рос­туть - і ура­зять! і пруд­ка Пет­ро­ва дум­ка забігає впе­ред… Чи то са­док видніє, чи го­род, чи по­ле?.. Ви­со­ко по­рос­ло розкішне де­ре­во вго­ру, ук­ри­ва­ючи хо­лод­ком зе­ле­ну зем­лю, на ко­трій, чіпля­ючись ко­лос­ка­ми за гілки, буяє розкішна росли­на… На ви­со­ких місцях се­ред зеле­но­го гаю виг­ля­да­ють, на­че з-за хма­ри со­неч­ко, бу­ди­ноч­ки - білі, чисті та ясні… Кру­гом їх по са­доч­ках біга­ють дітки, бав­ляться ве­се­ли­ми іграш­ка­ми. Старі, див­ля­чись на дітей, і собі радіють; а го­лоси ве­се­лих пісень мо­лод­нечі, мов ще­бе­тан­ня вес­ня­них пта­шок, ра­зом з са­до­ви­ми па­хо­ща­ми, прой­ма­ють усе пові­тря… Чиї ж то сад­ки розкішні? чиє по­ле ро­дю­че? бу­дин­ки ве­селі? Чиї?.. А сон­це чиє?.. чия зем­ля?.. Хіба во­но не всім рівно світить і гріє? Хіба во­но не для всіх од­на­ко­во ро­дить?.. Хіба не кож­но­му тре­ба за­хо­ва­тись від хо­ло­ду, від ли­хої не­го­ди?..

Петро Фе­до­ро­вич розк­ри­ває очі, підво­диться… Чер­во­ний світ че­рез вікно ллється на ха­ту, освічує неп­ривітні стіни, пе­ре­пи­сує візе­рун­ка­ми чор­ну долівку, стри­бає по йо­му, по йо­го убогій пос­телі, а вгорі чорніє гост­ри­ми кігтя­ми вікно… Він зра­зу зап­лю­щив очі - і, як куль со­ло­ми, упав зно­ву на ліжко… За­дав­ле­ний плач, глу­хий болізний клекіт у гру­дях вир­ва­лись з одк­ри­тих, сма­гою спа­ле­них уст по­нес­ли­ся по хаті, би­лись об хо­лодні стіни, сла­лись по чорній долівці…

Як підби­лось уже геть яс­неє сон­це, упус­ти­ли сер­деш­ну матір у двір. Пішла во­на у смот­ри­тельську і, вся тіпа­ючись, по­да­ла бу­ма­гу.

- Привести! - гук­нув смот­ри­тель і по­чав хо­ди­ти по хаті.

Пройшло п'ять хви­лин… Гос­по­ди! які-то во­ни довгі для ма­тері ста­рої!.. Ось щось за ше­лест по­чув­ся на дворі… Не­мощ­на ма­ти! од­вер­ни, зак­рий очі!.. Двері роз­чи­ни­ли­ся - і в ха­ту ус­ко­чив, ози­ра­ючись на всі бо­ки, Пет­ро. На йо­му сіра сіря­чи­на, як на роз­би­шаці; він нею об­гор­тується, мов хо­вається від ко­го. Ли­це - су­хе і чор­не - трем­тить, хо­до­ром хо­де; то на йо­му регіт ма­лює свої сму­ги; то страх йо­го кри­вить та кор­чить… Очі го­рять, нес­покійно га­са­ють; го­ло­ва не­че­са­на, за­куст­ра­на.

- Сину мій! ди­ти­но моя! - уг­лядівши, скрик­ну­ла ма­ти - і ки­ну­лась до Пет­ра.

- Цсс… - хо­ва­ючи в сіря­чи­ну го­ло­ву, од­ка­зав він. - Чо­го ти? хто ти?..

- Хіба ти не пізнав ме­не, Пет­ру­сю?- за­пи­та­ла жалібно ма­ти.

- Не ка­жи мені лю­бих слів, - скрик­нув він, визвірив­шись. - Чуєш?.. Чо­го ти прий­шла сю­ди… Що та хо­чеш від ме­не?.. У ме­не усе заб­ра­ли, все… Бу­ли в ме­не хо­роші дум­ки, ши­рокі надії… Не­ма те­пер їх! Чуєш?.. Я по очах ба­чу, що ти доб­ра лю­ди­на. Ти ніко­му не ска­жеш, що я тобі за­раз ска­жу?.. Ка­жи: не ска­жеш?.. Ні… ні… я ба­чу… По очах ба­чу, що ти не ска­жеш… Ти доб­ра лю­ди­на… Чуєш же?.. Слу­хай: бу­ли в ме­не батько та ма­ти… Ти моєї ма­тері не знаєш? ні?

- Хіба ти не пізнав ме­не, Пет­ре? - з пла­чем ви­мо­ви­ла ма­ти.

- Ні-ні… не знаєш!.. Во­на в ме­не доб­ра, учи­ла лю­би­ти… Я пос­лу­хав, а те­пер і ка­ра­юсь за те… Гля­ди ж, ніко­му не ка­жи, чо­му во­на ме­не учи­ла. То - страш­не сло­во! Не ка­жи ж! А де мій батько? Ти не знаєш?

- Батько твій до­ма.

- Правда твоя… А що він ро­бить?

- Мучиться не згірше, як і твоя ма­ти, - пла­че ста­ра.

- Не на­га­дуй мені моєї ма­тері; про­шу те­бе: не на­га­дуй! Я її лю­бив ко­лись… Що, як? що я ска­зав? лю­бив?.. Кий біс!.. Я її не лю­бив… Чуєш, не лю­бив… Я му­чив її… еге… му­чив! Те­пер се в моді… Чуєш?.. Те­пер то­го не­має… Те­пер му­ка, од­на му­ка… О, ма­мо, ма­мо!!- скрик­нув Пет­ро бо­жевільним голо­сом і за­ри­дав на всю ха­ту.

Не здер­жа­ло ста­ре ма­тернє сер­це: упи­ло­ся си­но­вим го­рем - і… як сніп, по­ва­ли­ла­ся ма­ти до­до­лу.

- Ге-е-е…еть! - скрик­нув Пет­ро, на­тя­гу­ючи на го­ло­ву сі­рячину, і ки­нув­ся до по­ро­га.

- Виведіть йо­го! - крик­нув смот­ри­тель на мос­калів.

Двері роз­чи­ни­лись - і Пет­ро спро­жо­га вибіг. За ним побі­гли два мос­калі, що при­ве­ли йо­го.

- Води! - скрик­нув смот­ри­тель. - Во­ди! по­мочі старій!

Принесли во­ди, - збриз­ну­ли,