Мирний - Лихі люди, Мирний

- Треба, Іва­не, ще до пол­ков­ни­ка їха­ти. Так не пус­ка­ють… - ри­да­ючи, ка­за­ла во­на своєму неп­ривітно­му маш­талірові.

- Я так і знав! - гук­нув той.- Ще по го­ро­ду бу­де­мо крути­тись; шу­ка­ти яко­гось пол­ков­ни­ка… Гос­по­ди бо­же мій! Ко­ли вже ми спо­чи­не­мо? Хоч би прис­тать де, про­су­ши­тись…

- Хіба я са­ма, Іва­не, не радніша скоріше спо­чи­ти? Я б радніша бу­ла навіки спо­чи­ти, щоб не чу­ти сього і не бачит­и…

- Сідайте хоч скоріш! - зми­ло­сер­див­ся Іван. Ста­ра лед­ве злізла на віз. Іван по­вер­нув ко­ней, і не за­ба­ри­ли­ся во­ни скри­ти­ся в кальних го­родських ули­цях…

Чи ти чуєш, Пет­ре, хто те­бе пи­тає? Чи ти ба­чиш, хто за сот­ню верс­тов, по до­щу, по лихій го­дині, примчав­ся до те­бе, не спав­ши і не при­ля­гав­ши й на ча­си­ну, не з'ївши кри­хти хліба, з то­го без­та­лан­но­го ча­су, як тяж­ка звістка ді­йшла до її ву­ха?

Не чує Пет­ро і не ба­чить нічо­го в своїй ми­шо­ловці. Но­ги в йо­го від біготні за­боліли, за­боліли ру­ки, го­ло­ва і гру­ди. Ви­мо­ре­ний, мов після тяж­кої ро­бо­ти, як сніп, зва­лив­ся він на ліжко… Спа­ти? Ні, сон тікав від йо­го, як від на­пасті: він щас­ли­вим зак­ри­ває важкі вії, покійним зас­ти­лає натомле­ні­ очі! А Пет­ро не знав ні щас­тя, ні спо­кою. На йо­го ду­шу, на­че кам'яна го­ра. на­вер­ну­ли чорні дум­ки, - мов га­ря­чою сіркою пек­ли йо­го сер­це, - залізни­ми пальця­ми да­ви­ли і пе­ре­ми­на­ли мо­зок. Очі на­ли­ли­ся крів'ю, по­ко­си­ли­ся; ли­це по­жовх­ло-по­чорніло, на­че зем­ля; від йо­го і нес­ло нею, хо­лодною та неп­ривітною, як бу­ває під осінь. Во­лос­ся на го­лові ди­бом ста­ло, а ус­та страш­но та грізно кри­ви­ли­ся. Що ду­мав у той час Пет­ро? - Нічо­го не ду­мав - і все ду­мав! Він віддав­ся на во­лю своїм дум­кам, котрі, як го­лодні звірі, ме­та­ли йо­го на всі бо­ки.

Вечір спус­кав­ся на зем­лю, як знай­ома по­воз­ка зно­ву прос­ту­ва­ла до тюр­ми. Зно­ву ста­ра ма­ти ус­та­ла і ма­ла бу­ла іти до бра­ми, та ча­со­вий не пус­тив.

- Атваливай! ат­ва­ли­вай, ма­туш­ка! - крик­нув він.

- Я до си­на, - прос­тог­на­ла ста­ра. - Ось бу­ма­га, що мож­на з ним ба­чи­тись.

- Сегодня позд­но. Завт­ра, ма­туш­ка.

І за­хо­див мос­каль, як та ма­ши­на, ко­ло воріт… раз-два! раз-два!

"Не піду ж я від те­бе, ли­хе місце, що скри­ло мо­го си­на… бу­ду я тут цілу ніч біло­го світа виг­ля­да­ти, то­го щас­ли­во­го ча­су до­жи­да­ти, ко­ли по­ба­чу те­бе, мій си­ну, моя єди­на ди­тино!" - не сло­ва­ми - сльоза­ми про­мо­ви­ла са­ма собі ма­ти, - і пішла до візка.

Ніч далі та далі на­су­ва­ла; ту­ман густішав та темнішав. Світи­ли­ся огні по ха­тах, відда­ючи крізь ту­ман жов­ти­ми кру­жа­ла­ми. Заб­ли­ща­ли вікна у тюрмі, мов ока­те страхови­ще­ сот­ню очей визвіри­ло.

"Коли б я зна­ла, моя ди­ти­но, кот­ре то твоє віко­неч­ко, - я б з йо­го цілу ніч очей не спус­ка­ла!" - мо­ви­ла ста­ра, гляну­вши на тюр­му.

Не чув і не ба­чив нічо­го то­го Пет­ро Фе­до­ро­вич. Він те­пер навіть не ба­чив і жов­тої пля­ми, що кож­ну ніч сто­яла пе­ред йо­го очи­ма; ні пос­телі, на котрій ле­жав; ні стін, котрі, як во­ро­ги, обс­ту­пи­ли йо­го. Се­ред тем­ної хма­ри чор­них ду­мок по­чу­вав­ся йо­му крик і ле­мент го­лод­них та хо­лод­них лю­дей; до­но­си­ла­ся їх важ­ка хрипот­ня­ва, їх гірке бідкан­ня… Що то так страш­но стог­не, мов з-під землі по­дає го­лос, мов важ­ка го­ра на­ляг­ла на гру­ди і не дає вільно ди­ха­ти?.. Щось скре­го­че, мо­литься, го­ло­се… "Бо­же наш! Бо­же!.. Го­луб­ко моя! діточ­ки мої! дрібні мої!.. Хто вас те­пер го­ду­ва­ти бу­де?.." Пет­ро за­ду­мав­ся і при­га­дав, як йо­му до­ве­ло­ся раз во­се­ни проїзди­ти шля­хом, де строїла­ся залізни­ця. Ціла ку­па обірва­но­го лю­ду ва­ля­ла­ся попідтин­ню убо­го­го се­ла. Голо­дний, хо­лод­ний, і не­ду­жий, пе­ре­ла­зив з місця на місце, від од­но­го ти­ну до дру­го­го; цо­ко­тав від ли­хої трясці зу­ба­ми, про­хав у кож­но­го па­лю­чи­ми очи­ма по­мочі - і, не ді­ждавшись, зціпив­ши зу­би, страш­но стог­нав, мо­лив­ся і вос­таннє вик­ри­ку­вав найрідніші, най­миліші сло­ва… Пет­рові - мов хто ши­лом шпи­го­нув у сер­це, так во­но у йо­го болізно по­вер­ну­ло­ся, за­щеміло, за­ни­ло… Він схо­пив­ся за гру­ди ру­кою - і пе­ре­ки­нув­ся від нес­тям­ки на дру­гий бік.

І вчу­вається йо­му зно­ву го­лосіння - тон­ке, тя­гу­че: мов хто то­неньку пи­лоч­ку вго­ро­див у сер­це і за­чав пи­ля­ти; то сю­ди, то ту­ди по­вер­та­ючи, - так щось бе­зутішно голосило­… Пет­ро зно­ву за­ду­мав­ся - і при­га­да­ла­ся йо­му жінка, кот­ру він ко­лись дав­но, ще не­ве­лич­ким хлоп­чи­ком, всього одни­м-один раз ба­чив на віку… Мо­ло­да, з ви­су­ше­ним нуж­дою та го­рем ли­цем, з гли­бо­ко за­па­ли­ми очи­ма, в кот­рих недо­ля зви­ла своє ли­хе гніздо, - сто­яла мо­ло­ди­ця се­ред дво­ру, ла­ма­ла кістляві ру­ки - і ту­жи­ла, без­пе­рес­тан­ку ту­жи­ла… Ко­ло неї двоє ма­леньких діток бо­жевільне за­во­ди­ли тон­ким пла­ку­чим за­во­дом… За дво­ром сто­яв чо­ловік - і, мов ви­ну­ва­тий, пох­ню­пив­шись, ди­вив­ся у зем­лю. То був ста­рос­та. Він приніс мо­ло­диці звістку за чо­ловіка. Де­сять років, як йо­го од­да­ли в мос­калі; де­сять років, - довгих-­предовгих, - во­на йо­го до­жи­да­ла, виг­ля­да­ла, - по­ки ста­рос­та не приніс звістки, що її Яко­ва за віщось розстріля­но!.. А до­ма ж він був та­кий ти­хий та обхідчас­тий!.. Мо­ло­ди­ця го­лосила; діти ле­мен­ту­ва­ли… У Пет­ра в го­лові по­му­ти­ло­ся; під са­ме тім'я, мов хто га­ря­чо­го жа­ру на­си­пав, пекло-палило­… Він без тям­ки за­со­вав­ся на ліжку, зітхнув, заск­ре­го­тав зу­ба­ми… Ди­мом і тем­но­тою зас­ла­ло йо­му очі; в ухах загул­о-задзенчало. І дов­го-дов­го вчу­вав­ся Пет­рові зда­ле­ка гу­к-крик, уба­ча­ло­ся тем­не ку­ри­ще, пе­ку­че ог­ни­ще… А це зра­зу - мов з-за хма­ри витк­ну­лось сон­це - і осіяло тем­неє по­ле. По йо­му вздовж і впо­пе­рек біга­ли коні; пе­ре­хо­ди­ли лю­ди; па­ли­ли з гар­мат; стріля­ли з руш­ниць… Ось не­са­мо­ви­то зня­ла­ся на ди­би скаліче­на три­но­га ко­ня­ка, зах­роп­ла, геп­нула на бік і на­ли­ти­ми крів'ю очи­ма гля­ну­ла на лю­дей, що повз неї нес­ли­ся… Он - один чо­ловік за­хи­тав­ся і стовбул­а з зем­лею поз­до­ров­кав­ся, - трем­тить, підпли­ва­ючи крі­в'ю. Он - дру­гий біля йо­го, зад­рав­ши го­ло­ву вго­ру, па­дає нав-зніч, - все де­далі синіє та синіє, зак­ри­ва­ючи очі… Он третій, вхо­пив­шись ру­кою за гру­ди, щось шеп­че, при­пав­ши ниць до землі… Чи то пок­ло­ни б'є? а чи прокльони шле?.. чи про­щається з білим світом?.. Зля­ка­на ко­ня­ка, згу­бив­ши ха­зяїна, не­са­мо­ви­то ска­че по­лем; з усього роз­го­ну нас­ко­чи­ла ко­пи­том на йо­го го­ло­ву, - го­ло­ва, мов горіхо­ва луш­па­ни­на, трісну­ла - ше­потіння за­тих­ло - ко­ня­ка пром­ча­ла­ся далі… А ось - су­нуть лю­ди рівни­ми ла­ва­ми… Іде ла­ва на ла­ву, по­си­ла­ючи од­на другій олив'яні гос­тинці, ди­шу­чи ог­нем та ди­мом… А по­за­ду - на­че пек­ло кле­ко­че: ре­вуть гар­ма­ти… гу­де та стог­не зем­ля… Що се?.. Війна? війна?.. За яке доб­ро так зче­пи­ли­ся лю­ди?..