Нечуй-Левицький - Без пуття, Нечуй-Левицький

- Тікаймо на простір, бо й ме­не роз­пер­ло: ми вдвох тут не помісти­мось зро­ду-звіку! - ска­за­ла Нас­ту­ся. - Я вже стаю здо­ро­вою ко­пи­цею квіток, а сер­це в ме­не вже та­ке завбільшки, як ба­ри­ло. Я швид­ко ста­ну оже­ре­дом квіток.

- Тікаймо! Ой мені ли­хо! Чи ти ба­чиш, моя Спіднич­ко, крізь стіни? А я вже ба­чу крізь стіни, крізь до­ми, крізь му­ри. Он­деч­ки твій та­то те­бе шу­кає… йде сю­ди, пря­мує прос­то до нас ву­ли­цею. В йо­го за спи­ною теліпається гар­ма­та, а в ру­ках він пре здо­ро­ву гар­ма­ту, вже зовсім на­би­ту ку­ля­ми. Це ж він то­рох­не на ме­не з гар­ма­ти й одніме те­бе в ме­не, за­бе­ре те­бе в по­лон і за­ки­не в тюр­му в твер­дині… Я ввесь тру­шусь, ха­паю дри­жа­ки, не­на­че на лю­то­му мо­розі.

- Невже та­то прос­тує та­ки сю­ди?

- Сюди. Я все ба­чу, все знаю. Для ме­не ніби од­чи­ни­лись усі стіни, од­чи­ни­лась зем­ля, од­чи­ни­лось не­бо. Я ба­чу все підне­бес­ся.

- Ой ли­шеч­ко! Чи ти ба­чиш, он­деч­ки на ву­лиці збіглись усі мої тітки, всі ку­зин­ки! Це во­ни, пев­но, ме­не вже шу­ка­ють. Та яко­го їх ба­гацько! Та які во­ни люті та страшні! Ой! Тікай­мо! Ря­туй ме­не! Обо­ро­ни ме­не!..

І Нас­ту­ся крик­ну­ла ди­ким, страш­ним го­ло­сом.

- Цить, навіже­на, а то во­ни по­чу­ють. І батько твій по­чує. Ви­лазьмо в двері бо­ком. Мо­же, ще якось ви­су­не­мось. Та тікай­мо од їх на Ли­су го­ру, на Монб­лан, на той світ. Мерщій! - ска­зав Пав­лусь.

І він бо­ком, од­ним пле­чем, потім дру­гим ви­су­нув­ся в двері.

І во­на бо­ком ви­су­ну­лась у двері. І во­ни бігцем побігли на ву­ли­цю.

- Як же оце в світі бо­жо­му нас до­ве­зе зво­щик до го­ри, ко­ли ми такі здо­ро­вецькі? Ми роз­ва­ляємо во­за. Які коні зду­жа­ти­муть до­вез­ти нас? - спи­та­ла во­на.

- Цить! Он­деч­ки стоїть пар­ний зво­щик, а в йо­го в ху­ру зап­ря­жені два па­ристі й од­но­разні ма­мон­ти… Чи ти ба!.. Які си­лен­но здо­рові! Ці нас підве­зуть. Сідай­мо! Швид­ше, мерщій, бо он­деч­ки та­то вже близько з своїм цілим ар­се­на­лом.

І во­ни ско­чи­ли в фа­етон і мит­тю добігли до пе­реліска в су­гор­бах ко­ло Ли­сої го­ри над самісіньким Дніпром.

- Вставаймо ж тут та ходім швид­ше на го­ру, бо твої тітки посіда­ли вже на дни­ща й по­пе­ре­ки­да­ються не­за­ба­ром відьма­ми та й при­ли­нуть сю­ди на го­ру. Тоді ми про­па­ли. Он­де вже вер­ши­ни Ли­сої го­ри! Вже во­на біла. Це, пев­но, вночі ви­пав сніг. А які здо­ро­вецькі там лідни­ки в кри­ги, з снігу! Це Монб­лан, це Монб­лан!

- Слава бо­гу! Ба­ци­ли по­за­мер­за­ють. Ми не за­не­се­мо на собі на той світ цих ди­во­вищ. Шко­да тільки, що не бу­де тропічних квіток, щоб нам тим по­етич­ним ча­дом, як мос­том, пе­рей­ти в царст­во ра­юван­ня, в простір на не­бо.

- Будуть і квітки! Я вже ска­зав, щоб во­ни там бу­ли. Моє сло­во все­мо­гутнє. Для те­бе, тільки для те­бе я про­мо­вив це сло­во, сло­во все­мо­гутнього до­по­топ­но­го іхтіозав­ра.

Вони вий­шли на Ли­су го­ру, поб­рав­шись попід ру­ки. Во­на бу­ла бліда, не­на­че смерть, він страшніший од са­мої смерті.

- Чи ти ба, яке ди­во! Усі лідни­ки в квітках! - крик­ну­ла Нас­ту­ся. - Яка ця­ця! яка кра­са! Які клум­би! Он клум­ба астр, фіалок, лев­коїв! А он­деч­ки гряд­ки геліотропів, нар­цизів, тюльпанів, да­тур, ту­бе­роз! А он­деч­ки на­низ по кручі, по снігу цвіте чер­во­ний мак, та все сму­га­ми до са­мо­го до­лу, до самісінько­го тобі бе­ре­га Дніпра! Яка ди­во­виж­на пиш­но­та! Гар­но, ніби це все у сні!

- Он ди­вись! Я тільки по­ду­мав, і вже на їх тру­ситься брильянто­ва ро­са, не­на­че тру­ситься по­рох або імжить сніжок.

- Бачу, ба­чу, моє сер­це!

І во­на вп'ялась своїми блис­ку­чи­ми бо­жевільни­ми очи­ма в йо­го дикі блис­кучі очі, пишні й со­лодкі в самій бо­жевільності.

- Я знов рос­ту од ко­хан­ня, - ска­зав по­шеп­ки Пав­лусь, на­си­лу одірвав­ши ус­та од її уст. - Я на­би­ра­юсь си­ли і ве­ли­кості іхтіозав­ра. Не­за­ба­ром го­ра ме­не не зне­се, не ви­дер­жить. Час мені пе­ре­хо­дить в не­бес­ний простір між пла­не­ти. Тут мені чо­гось тісно. Ти стаєш про­зо­ра. Я те­бе ба­чу наскрізь. Ба­чу твоє сер­це, та­ке завбільшки, як ба­рильце. В йо­му пов­но див­них аро­матів. То аро­мат тво­го ко­хан­ня. Не ви­дер­жу далі, вмру, от-от ум­ру.

- Не вми­рай, мій ми­лий! Не ки­дай ме­не! - крик­ну­ла ди­ко Нас­ту­ся. - Мій го­лу­бе, мій со­ко­ле яс­ний, візьми ме­не з со­бою! Я бо­юсь, я тру­шусь, я чо­гось зля­ка­лась.

- О! ти за­ма­ха­ла кри­ла­ми й хо­чеш втек­ти в не­бо од ме­не. А я амфібія, ме­не тяг­не до во­ди. Моя лю­бов знов ста­ла вог­ка й мок­ра, а твоя про­зо­ра й су­ха. Я по­ви­нен пе­реб­ра­тись у простір че­рез Дніпрові бе­зодні… Не пу­щу те­бе в не­бо! Летім обоє в вог­ку бе­зод­ню, мою при­род­же­ну бе­зод­ню! Не пу­щу, за­ду­шу, а те­бе не пу­щу! - і він ухо­пив її в обнімок і сторч ки­нув­ся з нею з кручі.

Вони вкупі по­ко­ти­ли­ся по кручі, пот­ру­шені снігом. Але не­за­ба­ром натк­ну­лись на кор­ча­ку ста­ро­го пенька. Пеньок роз­лу­чив їх пал­ку лю­бов. Він по­ко­тив­ся ок­ре­мо од неї, не­на­че чор­ний корч. Во­на по­ко­ти­лась ок­ре­мо, ніби здо­ро­вецький клу­бок. Во­ни ко­ти­лись ок­ре­мо по кручі, до­га­ня­ючи од­не од­но­го, і ра­юва­ли. Во­ни бу­ли в небі, в не­бес­но­му прос­торі, між па­ху­чи­ми зо­ря­ми блис­ку­чо­го ко­хан­ня. Він дриґав но­га­ми сер­ця, во­на мет­ля­ла че­ре­вич­ка­ми ко­хан­ня, ко­ти­лась, пиш­на та гар­на, не­на­че клу­бок мрій.

Але він по­ми­лив­ся. Кру­ча не до­ся­га­ла до са­мої во­ди. Попід кру­чею вив­ся вузький шля­шок, ви­боїстий та ба­ка­юва­тий. У ба­ка­ях сто­яли ка­ла­мутні ка­люжі. По шля­ху в місто плу­га­ни­лись шка­па­ми се­ля­ни й вез­ли на про­даж на тор­жок ого­ро­ди­ну: ка­пус­ту, кар­топ­лю, ци­бу­лю та пет­руш­ку.

- Що то пак ко­титься з кручі? - го­моніли чо­ловіки, по­роз­зяв­ляв­ши ро­ти на кру­чу. - Чи пас­ту­хи спус­ка­ються та сков­за­ються з го­ри, чи, мо­же, па­ни на од­но­му ко­лесі спус­ка­ються? Ото ди­во! Ди­ви, бра, ди­ви! То їзди­ли на од­но­му ко­лесі по рівно­му, а це, пев­но, ви­га­да­ли но­ву ма­ши­ну, щоб на од­но­му ко­лесі спус­каться з го­ри, не­на­че на са­ноч­ках або на луб­ках.

Але не­за­ба­ром Пав­лусь ско­тив­ся до­до­лу й плюс­нув спи­ною в ка­лю­жу. Во­на дог­на­ла йо­го й прос­тяг­лась у ба­ка­ях по­руч з ним.

- Чи ти вже вмер­ла? - спи­тав­ся Пав­лусь, вглядівши попліч з со­бою свою ми­лу.

- Вмерла. А ти, мій ко­ха­ний?

- І я вже вмер.

- От і хва­лить бо­га! Те­пер нам вже не страшні ні тітки, ні ба­ци­ли, ні дя­ди­ни, ні куз­ни­ки, ні сам батько! Во­ни вже зос­та­лись по­зад нас да­ле­ко, на то­му по­га­но­му, пас­куд­но­му, гру­бо­му світі, на по­ганій, пас­кудній, зад­ри­паній землі.

- Теперечки ми в крузі чис­тих мрій, у небі, - ска­зав Пав­лусь. - Он ди­вись вго­ру: яке тут чуд­не та пиш­не не­бо,