Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Класика » Без пуття, Нечуй-Левицький 📚 - Українською

Нечуй-Левицький - Без пуття, Нечуй-Левицький

171
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Без пуття" автора Нечуй-Левицький. Жанр книги: Класика.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 16 17 18 ... 20
Перейти на сторінку:
Злість і помс­та зак­ле­котіли в йо­го серці. Хо­ро­ви­те са­мо­любст­во йо­го нер­во­вої душі бу­ло збу­ре­не до са­мо­го дна. З ним тро­хи не ста­лись корчі. Очі при­гас­ли в од­ну мить, ста­ли ніби риб'ячі, потім зно­ву зай­ня­лись і заб­ли­ща­ли.

- Я швид­ше заст­ре­лю і йо­го, і се­бе, і те­бе, ніж він ме­не! - кри­чав Пав­лусь. - Так зну­ща­тись на­до мною, так кеп­ку­вать з ме­не! О, цього не бу­де ніко­ли! Не по­пу­щу! Не­ вар­то жи­ти на та­ко­му пас­куд­но­му, по­га­но­му світі!


- Неварт! Ми вартніші луч­чої долі, ви­що­го жи­вот­тя, з на­шим криш­та­ле­вим сер­цем, з на­шою криш­та­ле­вою лю­бов'ю!


- Пху на цей опо­га­не­ний світ! Пху на тво­го дур­но­го батька! Я ска­женію, я не­за­ба­ром здурію! Не ви­дер­жу дов­ше. Ме­не ду­шать чиїсь ру­ки, якісь об­ценьки, якісь кліщі за са­ме гор­ло. Умрімо, сер­це! Умрімо за­раз, та­ки за­раз!


- Умрім, мій ко­ха­ний! Тільки пе­рес­тань ска­женіть, пе­рес­тань ґедзкаться! Пав­лу­сю, щас­тя моє зо­ло­те, сер­це моє діаман­то­ве! не га­ла­суй, не мор­дуй се­бе! Я лад­на за­раз вмер­ти з то­бою й за то­бою.


- Умрімо! Умрім за­раз! Смерть - це на­ше весілля! Це не смерть, це бу­де на­ше ве­ли­ке од­родіння. Це бу­де рай­ське ра­юван­ня. Я ту­манію од цього щас­тя, од цієї ідеї. Це виз­во­лен­ня! зо­ло­та сво­бо­да од усього!


- Це ра­юван­ня! - крик­ну­ла Нас­ту­ся.


- Це рай­ська Нірва­на на­шо­го Буд­ди! Ми пе­рей­де­мо в справ­дешній світ з цього зем­но­го нікчем­но­го баг­на. Ми по­ли­не­мо вдвох у не­бес­ний простір без гра­ниць, без кінця. Ми літа­ти­ме­мо між зо­ря­ми, між ку­па­ми зірок.


- Сидітимемо в повіквічно­му кон­церті. Це ж пиш­но­та!


- Не сидіти­ме­мо, а летіти­ме­мо в ефірі, на­че на про­гу­лянні, слу­ха­ти­ме­мо світо­вий кон­церт і за­ра­зом ми­лу­ва­ти­ме­мось уся­ки­ми зірка­ми, сон­ця­ми, уся­ки­ми бу­ке­та­ми зірок, ди­во­виж­ни­ми взор­ця­ми, спле­те­ни­ми з сонців та зірок. Прав­да, бу­де гар­но? - про­мо­вив Пав­лусь.


- Ой гар­но! Це ж ра­юван­ня для ву­ха й зо­ру, для сер­ця й душі.


- Вмираймо швид­ше! За­раз! Ой як мені за­ма­ну­ло­ся вмер­ти! - ска­за­ла Нас­ту­ся. - Бе­ри руш­ни­цю та ходім най­ме­мо но­мер у гос­ти­ниці; ти заст­рель ме­не, а я те­бе, - ска­за­ла Нас­ту­ся.


- Пхе! Це бу­де вже геть-то по-міщанській, зовсім не по-модньому! З нас сміяти­муться наші знай­омі в Мен­тоні, в Ніцці, - ска­зав Пав­лусь. - Ще й в га­зе­тах обсміють, опо­га­нять і наг­лу­зу­ються якісь письма­ки.


- Твоя прав­да. В га­зе­тах тільки й чи­таєш, що який­сь при­ше­ле­пу­ва­тий київський швець або кра­вець най­няв но­мер з яко­юсь при­цу­цу­ва­тою швен­дею та й по­заст­ре­лю­ва­лись обоє. Ма­дам Трю­ше в Мен­тоні лус­не од сміху, як про­чи­тає про цей наш про­заїчний бур­жу­аз­ний вчи­нок у га­зе­тах. Луч­че бу­де от­руїти­ся.


- Або з мос­ту та в Дніпро, - ска­зав Пав­лусь. - Але, пхе! Це вже бу­де зовсім по-му­жицькій, - «з мос­ту та в во­ду!» Це ж так при­ка­зу­ють му­жи­ки ту­теч­ки на Ук­раїні. Умрім на вер­шині Монб­ла­на або Юнгф­рау, або на Рігі! Там близько до не­ба! Та­меч­ки ми вже бу­де­мо сли­ве в небі, за хма­ра­ми. Там лідни­ки та сніг, і ба­цил вже не­ма: не на­бе­ре­мо їх на той світ у не­бо!


- Ой гар­но! їдьмо ту­ди! - мо­ви­ла во­на.


- Далеко, сер­це моє! В ме­не всього який­сь там де­ся­ток кар­бо­ванців у ки­шені, бо як по­мер «мій банк», то в ме­не ста­ло по­рожньо в ки­ше­нях. Тро­хи шко­да мо­го «небіжчи­ка бан­ка», - ска­зав Пав­лусь.


- Та й у ме­не не­ма гро­шей. «Мій банк» дає ви­дав­цем усе, навіть ку­ха­реві. «Мій банк» - скна­ра. Та я про­дам по­тай од «сво­го бан­ка» ма­мині брильянти, та й поїде­мо вми­рать або на Монб­лан, або на скляні, па­хучі лідни­ки в Грен­ландії, бо там не­ма ба­цил.


- Коли ж і до Грен­ландії доб­ра бу­де про­маш­ка. Десь во­на, здається, ду­же да­ле­ко, - ска­зав Пав­лусь.


- Здається, аж за Авст­ралією, ту­ди десь ік по­лю­сові, - ска­за­ла Нас­ту­ся. - Да­ле­ко, ду­же да­ле­ко! Ту­ди тре­ба дов­го їха­ти, а вмер­ти за­раз мені страх як ба­жається! - ма­ри­ла Нас­ту­ся.


- Ми вмре­мо на Монб­лані й се­ред обе­ремків квіток! - крик­нув Пав­лусь. - Ми оце за­раз ум­ре­мо на Лисій горі над самісіньким Дніпром. Qu­el­le idee! Ли­са го­ра, це ж наш київський Монб­лан! І до не­ба близько!


- Невже! - кри­ко­ну­ла Нас­ту­ся. - Я там ніко­ли не бу­ла!


- Високо, чор­том ви­со­ко! І там жи­вуть не лю­де, а ду­хи. Це ж Брок­кен наш! Там же вночі бен­ке­ту­ють ду­хи, справ­ля­ють ша­бас відьми!


- А де ж ми на­бе­ре­мо та на­гар­баємо стільки квіток, щоб учадіть в по­етич­но­му вес­ня­но­му ча­ду? - спи­та­ла Нас­ту­ся.


- Ми на­бе­ре­мо їх у Аф­риці, бо те­пе­реч­ки там са­ме май! Ми їх пе­реп­ре­мо в од­ну мить че­рез ек­ва­тор і наб­гаємо цілі во­зи і всте­ли­мо всю Ли­су го­ру. Qu­el­le idee!


- А справді, зробім так! - ска­за­ла Нас­ту­ся.


- Ти ще, сер­це, ме­не не знаєш га­разд. Я ска­жу та­ке сло­во, і всі квітки з Кап­лен­да й Транс­ва­аля так і пе­ре­ле­тять на днищі на Ли­су го­ру в од­ну мить! Я про­мов­лю од­не сло­во, і лю­де в місті вим­руть в од­ну го­ди­ну; ска­жу дру­ге сло­во - і во­ни по­ожи­ва­ють! В мені ве­ли­ка, нав­ди­во­ви­жу ве­ли­ка хо­вається си­ла!


- Невже! А я цьому не бу­ла й досі відо­ма, - ска­за­ла Нас­ту­ся.


- Еге ж пак! Не бу­ла відо­ма… Так знай же те­пе­реньки. Схо­чу тільки і од­ра­зу ста­ну Пе­ро­ном, роз­мов­ля­ти­му з пре­муд­рим Со­ло­мо­ном, по­ба­чу Савську кра­су­ню-ца­ри­цю, бу­ду з нею ко­хаться, цілу­ва­тись, - от що!


- Цьому я йму віри, бо раз спірит у Мар­селі вик­ли­кав тінь моєї ма­ми.


- Одже ж ру­шай­мо мерщій в до­ро­гу, бо… бо… я вже знов по­чу­ваю, що більшаю, рос­ту. Моя го­ло­ва піднімається. Я вже от-от не­за­ба­ром до­торк­ну­ся го­ло­вою до стелі. Мої ру­ки дов­ша­ють, мої плечі шир­ша­ють. Я вже чер­ка­юсь пле­чи­ма об обидві суп­ро­ти­лежні стіни. Я стаю, знов стаю до­по­топ­ним іхтіозав­ром… Шия моя вже ста­ла дов­га, не­на­че в зеб­ри. А ти? - спи­тав Пав­лусь.


- І я не­на­че все більшаю та більшаю, - ска­за­ла Нас­ту­ся.


- В ме­не знов не­на­че хтось ба­ри­ла­ми на­ли­ває ко­хан­ня. Я по­чу­ваю вдру­ге вже ве­ле­тенську лю­бов іхтіозаврів. Моє сер­це ста­ло та­ке завбільшки, як макітра па­ху­чих ва­ре­ників ко­хан­ня, та ще й у сме­тані. А ти?


- І моє сер­це вже ста­ло, як ба­рильце, - ска­за­ла Нас­ту­ся, - в ме­не ніби хтось на­ли­ває ко­хан­ня відра­ми, чер­па­ка­ми, дійни­ця­ми; на­ли­ває оде­ко­ло­ну, духів, шам­пансько­го. Я са­ма стаю не­на­че здо­ро­ве ба­ри­ло і от-от не­за­ба­ром лус­ну од ко­хан­ня: об­ручі на мені вже лу­щать.


- Моя Спідни­це! мерщій тікай­мо на Ли­су го­ру! Я вже знов став іхтіозав­ром. Шия моя роз­пи­рає сте­лю, плечі роз­пи­ра­ють стіни. Я вже спов­нив со­бою всю кімна­ту. Ой, не­за­ба­ром роз­ва­ляю со­бою увесь дім, бо не змішусь і в ціло­му домі. Тікай­мо на ши­ро­кий простір будлі-ку­ди, моя Пан­чо­хо

1 ... 16 17 18 ... 20
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Без пуття, Нечуй-Левицький», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Без пуття, Нечуй-Левицький» жанру - Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Без пуття, Нечуй-Левицький"