Нечуй-Левицький - На гастролях в Микитянах, Нечуй-Левицький

в гос­по­дарстві, дам і над­дам, аби во­ни швид­ше ви­хо­ди­ли й жи­ли собі нарізне од нас в опрічнім домі, - го­во­ри­ла Ольга Павлівна до от­ця Зіновія ни­щеч­ком.

- Та то ти вже ду­же пек­люєшся тією Ма­шею. Ти не ду­же їй по­ту­рай та пад­куй ко­ло неї, бо во­на та­ка ж са­ма, як і Ївга, тільки на селі кир­пу гне, ніби­то во­на справж­ня пан­на, - го­во­рив о. Зіновій до жінки.

Але ма­туш­ка бу­ла доб­ра, і їй бу­ло шко­да й Маші, що во­на че­рез свої ве­ре­ди та го­ро­дянські гор­дощі зос­та­лась без ве­чері. Во­на пок­ли­ка­ла Ма­шу в при­хо­жу, вкра­яла доб­ру пар­ти­ку па­ля­ниці, нак­ри­ши­ла на тарілоч­ку са­ла й по­да­ла Маші. Ма­ша взя­ла з якимсь нех­ту­ван­ням в очах, сіла на стільці ко­ло сто­ли­ка й по­ча­ла уплітать па­ля­ни­цю й са­ло на всі зас­та­ви.

В по­ко­ях знов по­ча­лось веш­тан­ня та го­ту­ван­ня до па­ра­до­вої ве­чері, зас­те­лян­ня сто­ла та розс­тав­лян­ня па­ра­до­во­го по­су­ду. Ле­онід Се­ме­но­вич аж ох­рип од співів. І Фле­гонт, і отець Зіновій вже пе­ре­си­ти­лись ти­ми співа­ми й за­мовк­ли. Ма­туш­ка поп­ро­си­ла гос­тей сіда­ти за ве­че­рю. По­да­ли сма­жені кур­ча­та.

- Та ти, сест­ро, не ду­же-то пек­люй­ся мною. Мені не ду­же-то уподібні усякі панські пун­ди­ки. Ти мені зго­туй гре­чані га­луш­ки з вишк­вар­ка­ми, - оце так ко­зацька їжа! - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич, при­мос­тив­шись ко­ло сто­ла.

- Коли тобі ця пот­ра­ва до сма­ку, то я зве­лю тобі при­нес­ти. Сьогодні Ївга ва­ри­ла слу­гам на ве­че­рю гре­чані га­луш­ки. Ма­ша не схотіла ве­че­рять, то в горш­ку їх, ма­буть, зос­та­лось до­волі. Підіть, Ма­шо, та спи­тай­те в Ївги, -го­во­ри­ла ма­туш­ка.

Незабаром Ма­ша ввійшла в сто­ло­ву й пос­та­ви­ла оеред Ле­онідом Се­ме­но­ви­чем тарілку з га­луш­ка­ми.

- Оце так за­по­розький по­жи­вок! І смач­ний, і трив­ний. Люб­лю сільську стра­ву більше од усього, - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич.

Він і справді їв га­луш­ки з жа­до­бою, бо в Києві ску­чив за цією сільською пот­ра­вою.

Після ве­чері знов по­ча­лась біга­ни­на - стеління та ук­ла­дан­ня дітей в пос­телі. Ле­онід Се­ме­но­вич знай­шов до­рож­ню ба­тю­щи­ну теп­лу бур­ку з відло­гою й ска­зав усім доб­раніч.

- Куди ж це ти йдеш? Чи не в по­рожній школі ча­сом ду­маєш спа­ти? - спи­та­ла сест­ра.

- Піду в клу­ню та ля­жу в зас­то­рон­ку на со­ломі. Мені най­упо­добніша ота се­лянська постіль. Пам'ятаєш, Фле­гон­те, як ми ко­лись ма­ли­ми ви­ка­чу­ва­лись в клуні на па­ху­чо­му сіні та на вівсяній со­ломі сли­ве до півдня! Та й доб­ре ж спа­лось на па­хучій вівсяній со­ломі! А ходім, Фле­гон­те, в со­ло­му! - зап­ро­шу­вав він ар­тис­та.

Але Фле­гонт вже спанів і тільки осміхнув­ся ро­же­ви­ми ус­та­ми, пов­ни­ми й свіжи­ми, мов у па­нян­ки.

- Було ко­лись гар­но на сіні, а те­пе­реч­ки на по­душ­ках та­ки кра­ще й догідніше, ніж на со­ломі, - од­повів він.

- Та тільки не куріть там в зас­то­рон­ку, щоб ча­сом не на­ро­би­ли по­жежі. По­киньте в хаті оте ку­ре­во, - обізвавсь отець Зіновій.

- Це ти боз­на-що ви­га­дав! Ще схо­пиш якусь хво­ро­бу, - ска­за­ла сест­ра.

Вранці Ле­онід Се­ме­но­вич про­ки­нувсь і по­чу­тив, що в йо­го в бо­ку ко­ле колька. В зас­то­рон­ках пе­ред жни­ва­ми зви­чай­но бу­ває по­рожньо. На поді зас­то­рон­ки ва­ля­лась тільки вог­ка мер­ва та якась по­терть з со­ло­ми, що миші пе­ресікли за літо, та ще й вог­ка. Ле­онід Се­ме­но­вич зас­ту­див один бік. Він поп­ро­сив у сест­ри спир­ту й дов­го роз­ти­рав бо­ка, до­ки пе­рес­та­ла колька.

- А бач! Я ж тобі ка­зав, що ми вже зам'яки­ни­лись і спаніли од го­ро­дянсько­го жит­тя. От і «не ви­дер­жав пост­ри­гу», як при­ка­зу­ють. Ото дру­гий раз не квап­ся спа­ти на за­по­розькій пос­телі або в сад­ку про­ти не­ба на землі. Гре­чані га­луш­ки не за­ва­ди­ли, а вог­кий діл в зас­то­рон­ку пош­ко­див, - го­во­рив Фле­гонт Пет­ро­вич.

- Мабуть, ми вже ска­цапніли. А влий, будь лас­ка, сест­ро, в чай з півста­ка­на ро­му. Мо­же, теп­ло прой­ме ме­не й промк­неться в порібри­ну, де са­ме зо­се­ре­ди­лась колька, - го­во­рив Ле­онід Се­ме­но­вич.

- Це зна­читься, що нам вже годі спус­каться до клуні та до ха­ти, а на­пе­ре­верт: тре­ба піднімать се­лянську ха­ту й се­лян вго­ру до се­бе, до на­шо­го рівня, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич. - А на це тре­ба ве­ли­кої нап­ру­ги сил і дер­жав­них, і на­ших по­один­чих.

Якби в наш час бу­ла За­по­розька Січ, Ле­онід Се­ме­но­вич з йо­го вольно­любст­вом та по­тя­гом до прос­то­ти, пев­но, опи­нив­ся би в Січі й був би зав­зя­ту­щим ко­за­ком-за­по­рож­цем.

IV

За чаєм Софія Ле­онівна сиділа за­ду­ма­на та бун­дюч­на. Во­на на­си­лу го­во­ри­ла з гос­по­ди­нею ра­ди зви­чай­ності, бо не мог­ла за­бу­ти за оби­ду сво­го Пет­руш­ки та й своєї Маші.

«Певно, моя ятрівка зла, ко­ли на­ду­лась, як індик. Боз­на-чо­го дметься! Малі хлопці усі за­водіяки й ладні би­тись щод­ня, що­го­ди­ни. Після чаю тре­ба за­ход­жу­ваться ко­ло пе­ре­но­син в шко­лу», - ду­ма­ла Ольга Павлівна, ско­са зир­ка­ючи на ятрівчи­не ли­це, на кот­ро­му бу­ло знать сутінок нев­до­во­лен­ня.

Після чаю ар­тис­ти про­бу­ва­ли роз­ва­жать се­бе співа­ми, але, оче­ви­дяч­ки, співи їм тро­хи вже на­до­ку­чи­ли. Отець Зіновій вий­шов до лю­дей, що стов­би­чи­ли в пе­карні й за­ва­жа­ли ма­тушці й Ївзі по­раться ко­ло печі. Женці, що по­ча­ли вже жа­ти за сніп, по­ла­ялись за пос­таті на різі й прий­шли до ба­тюш­ки, щоб він сам зро­бив діля­ни­цю пос­татів, бо хліб місця­ми був на різі ду­же не од­на­ко­вий. Жва­вий ба­тюш­ка побіг бідкою на по­ле, поділив їм пос­таті, звелів клас­ти стай­ки з по­лукіпків рівни­ми ряд­ка­ми й на­ти­кать бу­дя­ка­ми на знак, до ко­го на­ле­жаться на­жаті ко­пи. Отець Зіновій по­ба­чив, що женці вже роз­по­ча­ли ро­бо­ту й до­ве­дуть її самі до кінця, вер­нув­ся до­до­му й звелів за­ход­жу­ваться ко­ло пе­ре­но­син в шко­лу. Най­ми­ти зня­ли з підрів в во­зовні ста­ро­давні де­рев'яні ліжка й по­пе­ре­но­си­ли в шко­лу. На підрях стриміли старі стільці, зчорнілі од по­ро­ху. Їх поздійма­ли й по­об­ми­ва­ли і теж по­пе­ре­но­си­ли в шко­лу. Лев­ко знай­шов у клуні ста­ро­го ос­ло­на, на кот­ро­му од­по­чи­ва­ли мо­ло­тильни­ки ко­ло ма­ши­ни, при­пер йо­го до шко­ли й пос­та­вив цю мебіль в са­лоні. Ці пе­ре­нос­ний бу­ли гу­лян­кою для гос­тей. Ле­онід Се­ме­но­вич за­те­сав чо­ти­ри кілки й за­бив їх на причілку під єди­ною вер­бою на ввесь шкільний го­род… Лев­ко знай­шов в стані дві до­щеч­ки і поп­ри­би­вав їх на кілках; от і вий­шов дач­ний стіл в хо­ло­доч­ку. Фле­гонт Пет­ро­вич поз­на­хо­див на підрях та в за­кут­ку в во­зовні старі ни­зенькі рам­чаті ули­ки й дуп­лян­ки з щіли­на­ми, по­пе­ре­но­сив їх і пос­та­вив кру­гом сто­ла. Малі па­ничі при­нес­ли ще дві дуп­лян­ки й пос­та­ви­ли теж ко­ло призьби, буцімби­то ви­со­ченькі стільці для Пет­руш­ки.

Школа вже вис­мерділась і провітри­лась. Софія Ле­онівна пос­та­ви­ла двоє ліжок в мен­шо­му класі й при­че­пу­ри­ла їх, зас­те­лив­ши літніми ук­ри­ва­ла­ми. Ма­шу при­мос­ти­ли в пе­карні на вчи­те­ле­во­му ліжку. Лев­ко розс­те­лив че­рез дов­гий са­лон ки­ли­мок з кар­та­тих