Нечуй-Левицький - На гастролях в Микитянах, Нечуй-Левицький

оповідан­ня. А Ле­онід Се­ме­но­вич нітрош­ки не вва­жав на неї й тяг далі ба­сом, не­на­че якусь товс­ту ко­ло­ду, кот­ра шипіла десь по піску або по землі й на­во­ди­ла сон­но­ту та дрімо­ту на слу­хачів.

- Оцей ре­гент так знає своє діло, вміє справ­лять півчу, не­на­че в ме­не вчивсь. Як співи йдуть вго­ру, так він піднімає ру­ки вго­ру, не­на­че знімає їх до бо­га. Пев­но, ба­чив, як я ча­сом в Пе­тер­бурзі ста­вав замість ре­ген­та в Ісакія.

І Ле­онід Се­ме­но­вич розс­та­вив ру­ки й зняв їх, не­на­че до бо­га, ніби ши­ро­кок­ри­лий орел, що нас­то­ро­чив­ся підняться ви­со­ко вго­ру й ма­хо­нув ду­жи­ми кри­ла­ми.

- А як підуть співи на тихіше, цей ре­гент спус­кає ру­ки ниж­че; а як ще тихіше, цей ре­гент спус­кає ру­ки ниж­че; а як ще тихіше, - то тільки во­ру­ше пальця­ми та все ше­по­че: «Тихіше, тихіше…» - ще й очі зап­лю­щує…

Леонід Се­ме­но­вич і сам по­волі спус­кав ру­ки ниж­че, прос­тяг­нув­ши їх на всю дов­жи­ну, за­ки­нув на­зад го­ло­ву, зап­лю­щив очі й по­ма­ле­сеньку во­ру­шив за­ра­зом усіма дов­ги­ми тон­ки­ми пальця­ми та все сти­шу­вав го­лос та ше­потів: «Тихіше, тихіше…» Він не­на­че й сам за­си­пав або за­ми­рав. Але за­си­па­ли і йо­го слу­хачі. Усім так на­до­ку­чи­ли йо­го довгі ті оповідан­ня, що всім хотілось кри­ко­нуть: та годі вже, бо ос­то­гид­ло!

Сестра вже не ви­дер­жа­ла далі, схо­пи­ла­ся з стільця й крик­ну­ла: «Ой годі вже, годі, бо мені вже нуд­но!»

Вона втек­ла в двері, а Ле­онід Се­ме­но­вич ні криш­ки не вва­жав на неї: все сидів, за­ки­нув­ши пат­ла­ту го­ло­ву, й тріпав пальця­ми, все зап­лю­щу­вав очі й ше­потів: «Тихіше, тихіше, тихіше… цисс…сс».

Це «цссс...сс» розсміши­ло й роз­бур­ка­ло дріма­ючих слу­хачів. Во­ни не­доб­рохіть засміялись і самі не­на­че про­ки­ну­лись. Отець Зіновій знав, що цей ар­тист ла­ден тяг­ти та­ке оповідан­ня хоч би й до смер­ку. Щоб йо­го спи­нить, він рап­том за­тяг цер­ков­ної ве­ли­код­ної пісні. Го­лос йо­го заг­римів і од­ра­зу роз­бур­кав Ле­оніда Се­ме­но­ви­ча. Фле­гонт Пет­ро­вич і Лев­ко не­са­мохіть прис­та­ли до їх. На співаків не­на­че спа­ло натх­нен­ня. Знов роз­по­ча­лись за­пеклі співи. Світли­ця за­гу­ла, аж в сад­ку за­лу­на­ло.

«Ну те­пе­реньки знов рев­ти­муть до смер­ку, - по­ду­ма­ла Ольга Павлівна. - Ой ко­ли б швид­ше зди­ха­тись цього кло­по­ту! Ко­ли б гості мерщій пе­ре­хо­ди­ли на своє са­мостійне жит­ло, бо вже мені не­ви­держ­ка далі. Це ка­ра бо­жа, а не ар­тис­ти».

- Чи ти пак, Фле­гон­те, пам'ятаєш ар­тис­та, ба­са Ша­ку­лу, то­го, що співав ра­зом зо мною в опері? Це той, що бу­ло співає арії, не­на­че га­луш­кою вда­вивсь. Отак-о! - ска­зав Ле­онід Се­ме­но­вич, пе­ре­би­ва­ючи співи, і завів арію зовсім та­ким го­ло­сом, як той Ша­ку­ла, не­на­че й сам га­луш­кою або дав­лю­чою гру­шею вда­вивсь.

Але Фле­гонт Пет­ро­вич не вва­жав на йо­го пи­тан­ня й тяг дрібний спів далі, щоб зу­мис­не пе­ре­бить йо­го нудні оповідан­ня й при­го­лом­шить йо­го. Оповідач по­ба­чив, що втра­тив вваж­ли­вих слу­хачів, за­мовк, а далі й сам нез­чув­ся, як прис­тав до їх. Ве­се­лий го­лос­ний всли­код­ний спів не­на­че й йо­го за­ме­тив охо­тою до співів і од­ра­зу про­бур­кав у йо­му при­род­же­ний ар­тис­тич­ний по­тяг до співан­ня. Він вже за­був і за Ша­ку­лу, і за ре­гентів, і за їх хи­мерні вих­ват­ки на співках і став співа­ти вкупі з ни­ми з нес­тям­ки так зав­зя­то, ніби він співав арії на сцені пе­ред ви­со­ки­ми слу­ха­ча­ми.

Тимчасом, як батьки гра­лись в співи, діти теж гра­лись в сад­ку й нес­подіва­но зби­ли та­ку бу­чу, що ма­тері му­си­ли йти в са­док і роз­би­рать їх спра­ву, ніби на суді.

Флегонтів Пет­ру­ша тро­хи ски­нувсь на мав­пу, бо стра­шен­но лю­бив ла­зить по покрівлях та по де­ре­вах. Ле­онідів си­нок теж дря­пав­ся слідком за ним на ви­со­чезні старі вишні. Во­ни да­ва­ли привід о цьому й ма­ту­щи­ним дітям. І ті дер­лись слідком за ни­ми на гіля­ки. Пет­руш­ка виліз на виш­ню й драж­нив­ся звідтіля з дітьми. Ма­ту­щин си­нок дос­тав йо­го за но­гу й по­че­пивсь на їй. Пет­ру­ша геп­нув з вишні й дав по­ля­па­са Іва­севі, а Івась дав йо­му здачі по по­ти­лиці. Хлопці зче­пи­лись, як півні, і под­ря­па­ли один дру­го­му що­ки. Пет­ру­ша гам­се­лив Іва­ся. Івась луп­цю­вав ку­ла­ка­ми Пет­ру­шу. Ма­ша бу­ла в сад­ку, але во­на не ду­же ни­ми пек­лю­ва­лась і за­га­лом наг­ля­да­ла за дітьми тільки зда­ле­ки. Із сад­ку підняв­ся крик. Бра­ти ос­ту­пи­лись за Іва­ся й ки­ну­лись на Пет­ру­шу. Скоїлась справ­деш­ня ба­талія. Ма­тері по­вибіга­ли в са­док, їм з пе­ре­ля­ку уяви­лось, що, мо­же, кот­рий хло­пець упав в кри­ни­цю, бо в сад­ку бу­ла кри­ни­ця з жу­рав­лем.

Почали роз­би­рать ту спра­ву. Пет­ру­ша рів, Івась ре­пе­ту­вав. Ма­ша на­пев­но не мог­ла зна­ти, хто з хлопців пра­вий, а хто вин­ний, але вип­рав­до­ву­ва­ла сво­го па­ни­ча й ски­да­ла пе­ню та про­ви­ну на Іва­ся.

Софії Ле­онівні ста­ло жаль син­ка. Во­на на­ду­лась, аж роз­чер­вонілась на ви­ду й од то­го ча­су не го­во­ри­ла з ма­туш­кою, навіть од­вер­та­лась од неї. Ма­тушці так са­мо бу­ло шко­да сво­го Іва­ся, але во­на бу­ла зви­чай­ніша од гості й здерж­ли­ва і не по­ка­зу­ва­ла сво­го нев­до­во­лен­ня пе­ред гістьми.

Але вве­чері знов тра­пи­лась подія вже в пе­карні. Ївга й най­ми­ти, зви­чай­но, як слу­ги, бу­ли за­вид­ливі до Маші, шо во­на завсігди б'є бай­ди­ки, нічо­го не ро­бе й Ївзі ні в чо­му не по­ма­гає. Дівча­та змо­ви­лись: во­ни собі й най­ми­там пок­ла­ли кращі лож­ки за ве­че­рею, а пе­ред Ма­шею пок­ла­ли ста­ру лож­ку, ви­щерб­ле­ну на но­си­ку, з ви­зуб­нем сли­ве до се­ре­ди­ни лож­ки.

- От те­пер Ма­ша, мо­же, не по­хо­питься ви­ло­вить в мисці усі га­луш­ки щер­ба­тою лож­кою! - ска­за­ла Ївга до най­митів. - А то ця про­жир та­ка спішна та не­на­жер­ли­ва, що за нею й не по­хо­пиш­ся з їжею: не жує га­лу­шок, а прос­то гли­тає, не­на­че індик. Я не встиг­ну про­ковт­нуть однієї га­луш­ки, а во­на вже прог­ли­не дві! Я лічи­ла, скільки га­лу­шок во­на прог­ли­не за ве­че­рею, - сли­ве вдвоє більше за ме­не; я лічи­ла-лічи­ла та й лік по­гу­би­ла.

Але як най­мич­ки сіли за ве­че­рю. Ма­ша взя­ла лож­ку й за­раз пос­те­рег­ла, що та­кою щер­ба­тою лож­кою не мож­на до­нес­ти юш­ки до ро­та. Во­на пож­бу­ри­ла лож­ку до по­ро­га, а далі спе­ре­сер­дя вста­ла з по­ку­тя, вхо­пи­ла щер­ба­ту лож­ку й побігла в по­кої жалітись на Ївгу. Ма­туш­ка му­си­ла са­ма йти до пе­карні й за­ла­го­дить ую спра­ву, знай­шла новішу лож­ку на мис­ни­ку й по­да­ла Маші. Але роз­лю­то­ва­на Ма­ша вже й не сіла за стіл і вий­шла з пе­карні. Софія Ле­онівна ба­чи­ла ту лож­ку, і їй чо­мусь зда­лось, що тут зне­ва­жа­ють її най­мич­ку че­рез те, що, надісь, зне­ва­жа­ють й її са­му. Во­на ще гірше на­су­пи­лась. Кмітли­ве ма­ту­щи­не око й не приміти­ло. Ма­туш­ка зо­би­ди­лась.

- Ой ко­ли б ці гості хутчій пе­ре­би­ра­лись в своє жит­ло. Дам їм усе, що потрібно