Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

лихо згадається, а за лихо - та цур йому! Мати згадувала своє дівовання і рівняла давнину до теперішнього; а дочку в село манило, між дівчата, і жаль їй було, що теперішній світ так відмінився від давнього, як ще бабуня її дівочила. І сплакнула Мася. Зітхнув Митро, бо слухав, аж рота роззявив,- і так подивився, що паніматка й здогадалась, що він хотів щось сказати, і запитала:

- Що ти хотів говорити?

- То я собі так,- озвавсь Митро.

- Та говори-бо, чого ти?

- То я… теє… то я так собі,- каже хлопець, чухаючись.

- Та кажи-бо!

- Їдьмо додому! - каже Митро.

- От тобі й дурень,- озвалась паніматка.- А Мася ж?

- Возьмім додому,- каже Митро.

- А для чого ж ми возили її сюди?

- Та що! - каже Митро.- Бачите, їмость,- додав,- вас у нас в селі поважають, бо ви таки найстарші між жінками,- сказано: попадя, паніматка, всьому селу мати; і ви не держите мужички за ворітьми, а тут самі на сонці печетесь. Їдьмо! тут нема правди. І коні тупають,- далі каже,- муха, значить, тне.

Не мала паніматка часу відказати на цю орацію, бо надійшла молодиця звідкільсь, така розкішна з себе та рум’яна, в швабській сорочці, в цицовій спідниці і на голові хустка здорова, замість намітки. Це знак, що вона коли не некрутка, то покритка.

- Чи не до учительки? - поспитала вона і якось так глянула на Масю, наче почувалась старшою за ню.

- До учительки ж,- озвалась паніматка.

- Нема вдома,- відказала молодиця,- ще з костьолу не вийшли. Просимо до хати; я тут за господиню.

Не вспіла паніматка й роздивитись гаразд ні прохолодитись,- бо двірок на льодовні стояв,- як прийшла й Печержинська і панянки з нею. Панянки ж десь в сінях поділись, а вона ввійшла в хату. Були дуже пізні неділішні обіди, як це діялось.

- Niech będzie pochwaІony Jesus Chrystus, 54 - привітала вона, тицьнувши, наче її хто попід коліна торкнув.

- На віки віков. Амінь! - відказала паніматка.

Стояла вона очима до порога, коло вікон. Тут же комода стояла, на ній всякі коробочки, пляшечки, кошички; над комодою дзеркало, а під дзеркалом подушечка на голки, піском набита, заволічкою вишивана, з китичками. Коло матері й Мася стояла.

- Kogo ż man honor poznać? 55 - запитала учителька, розпрягаючись з капелюшка, що був як одеські лабази, як тоді носили. І кинулась до дзеркала.

- Та я - попадя,- відказала паніматка, давши місце Печержинській.

- A, księdzowa! - відказала та,- proszę siadać,- додала: - A to,- показала на Масю,- córeczka pani? 56

Подякувала паніматка за честь і каже:

- Tak jest - córka moja. 57 - Вона дещо могла сказати по-польськи, та не кожен раз відважувалась, бо не духвала на себе.

- Do nauki zapewnie? 58 - процідила Печержинська.

- Та само собою,- озвалась паніматка.

- Bardzo mi przyjemnie!.. A ona umie po polsku? 59

- Ні,- відказала паніматка.

- Aj-aj-a! jaki srom! - каже Печержинська й додала: - U mnie sie nauczy. Czy pani dobrodzejka nie z Solodkow? 60

- Tak jest,- відказала паніматка.

- A! to słyszałam od p[ana] Rosolińskiego. 61

Тут принесли каву. Мася не тільки не пила цього дива, але й не бачила, то і в руки взять не хотіла: «Що ж,-дума,- возьму, а як уп’юся?» - І все дякує.

- То idź, serce, poznasz si z panienkami, z towarzyszkami. Idź kotiu! 62 - каже Печержинська.

Мася стояла мовчки.

- Чому ж не йдеш? - озвалась мати.

- Так,- каже Мася.

- Іди, йди! тобі легше буде обізнатись, поки я тут.

- Не хочу я,- каже Мася.

- Olano! - гукнула Печержинська.

- Słucham,- відозвалась, і ввійшла та молодиця, що запросила паніматку до хати.

- Zawołaj tu Kasіę, Masię… 63

- Бач, і тут є Мася! бігай! - заговорила паніматка.

Мася й рухнула за Оляною. Думала небога, що тут, як на селі. Та не пройшло й чверть години, як вернулась.

- Чого ти? - спитала мати.

- Тут все ляховки,- відказала Мася,- сміються з мене. Не хочу я тут бути! - Говоре і очі витира, бо соромиться, та сльози самі ллються, мовби їх там повні озера в запасі було.

- О! jakie ź one! - каже Печержинська - ja ź іm dam! 64 - І до паніматки заговорила,- вона балакала по-польськи, а ми на своє звернімо,- каже: Як же ви, їмосць, погано повели свою дочку! Як хлопка яка! а дитя шляхетне. Та байдуже,- додала,- в мене вивчиться.- І каже: - Все то простота винна!

«Може й так,- думала собі паніматка,- може ми й прості. А мабуть, що вона правду каже, бо поміж пани треться, то всякого дива наслухається. А вони мають час світ розпізнати,- не те, що ми, хлібороби: ніколи і в голову пошкрібатись - не знаєм світові ладу. Недарма покійні татуньо було розказують, що як зближиться страшний суд, то світ обернеться очима назад, а потилицею наперед».

Багато було б розказувати, якби прийшлось перебирать все, що ні говорила Печержинська з паніматкою; тільки що подобалась вона Люборацькій, бо облесна була.

Наслухавшись всякого глуму над українщиною, паніматка згодилась з Печержинською за тридцять карбованців на рік і все своє для дочки: харчі, прачка,- та й поїхала додому.

- Слухай же, доню, учительки,- сказала мати дочці,- та вчися, а я буду довідуватись, як матиму зможність. А чого треба буде, переказуй через ярмаркових.

Мася випровадила матір аж за коливорот, тут і цю мову слухала, та й заплакала, прощаючись,- гірко заплакала.

- Не плач, доню,- каже мати,- учительку розумну матимеш, наведе на добро. А що чоловікові легко достається? Не плач