Турянський Осип Васильович - Поза межами болю, Турянський Осип Васильович

Може, це, дійсно, мати з дитиною?..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ні, це корч...

Але ж яким чином може корч бути так похожий на матір із дитиною?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Нараз червона мряка огортає мене і все щезає...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Відчиняю очі й бачу перед собою спокійне, зледеніле чорне небо.

Нічого більше.

Чую голоси: «Устань»?

Мої товариші підносять мене й підтримують.

Їхні руки віддаляються від мене, й я знову сам сиджу та дивлюся перед себе.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ні... це корч... не корч...

Так, так... це мати з дитиною...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Небо й земля забули її так само, як нас...

І гине вона ще страшнішою смертю від нашої, бо мусить дивитися безпомічно, без ради й поради на конання своєї дитини...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Здається мені: вона побачила нас...

Чому ж вона стоїть непорушно?

Ні, вона, здається, хоче ворухнутись, але не має вже сили...

Вона з дитиною замерзає...

Може, вона слабим, завмираючим голосом прохає рятунку від нас...

Цить!.. Слухай!..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Здається, я чую якесь тихе ридання і хлипання...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Крик жаху розвіяв мої думи.

Сабо прийшов і приніс кавалок тіла з трупа товариша.

Поклав його коло вогню й обтирав полою свого подертого плаща кров на руках.

Сів і впер очі в огонь та сидів, наче скам'янілий.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Нараз щось потрясло ним, як землетрус гранітною скалою.

Поклав праву руку на очі і став їх обтирати брудним рукавом.

Добровський заскреготав зубами, зареготався глумливо і крикнув з якоюсь жахливою іронією, що зморозила стриж у костях:

- Не журіться, товариші!

Тепер собі людське м'ясо припечемо і з'їмо, сили наберемося і назустріч сонцю золотому підемо. Ха, ха, ха, ха!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ніколич устромив палицю в кусник тіла товариша, відкинув його далеко від огню і злебедів тремтячим голосом:

- Хай згину, а людського тіла не буду їсти, й ніхто з вас не їстиме!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Очима мар дивилися, як із-перед них щезала страшна пожива.

Згодом вони стали відчувати вчинок Ніколича, як освободження з якогось несамовито важкого гніту.

У їхнє глибоке мовчання вступила якась дивно святочна хвиля, наче промінь світла прошиб темні метри душі; як усе діється, коли дух переміг тіло.

Байдуже, чи ця побіда була овочем пересуду й забобону, чи ні.

Може, вона не була доцільна, може, була непотрібна.

Але вони чули, що була свята, божеська, бо дух людей, що вмирали з голоду, мав силу кинути в жертву й саме життя, щоби покопати, здушити і вбити божевільну пристрасть тіла.

Однак перемога духа коштувала дорого.

На їх тілесну силу, вичерпану до краю тяжкими муками, впав тепер останній удар.

Тільки з крайньою напругою всіх останніх сил вони ще успіли держатися сидячи.

Хоч і як білий сніг їх манив покластися на нього, то проте остання життєва іскра здержувала їх від лежання, бо це була би смерть...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

На понурому, чорному тлі хмар показалися непомітно дивні, ясні смуги.

І покрили хмари тут і там біло-сірою ледяною кригою.

Холодна, зледеніла, глуха тиша царила, царить і, здається, царитиме вічно на небі.

Та ні.

Чорні хмари заснувались на краях дивною барвою, наче обкипіли застиглою кров'ю.

Дух руїни показує своє сонне обличчя.

Воно, здається, ось-ось ізбудиться.

І небо розколеться, й темні сили кинуться на землю і розіб'ють у порох увесь світ?

Склепіння пекла не виглядає лячніше від оцього неба.

І все мовчить, усе спить у темряві несвідомості.

І здається мені.

Які це гарні слова: темрява несвідомості...

Щасливий цей, що його свідомість спить.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І вогонь уже не шипить більше.

Супокійно тліє.

Не хоче мішати великого мовчання оглухлої природи.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Відвернули очі від життя і вслухалися в безконечне мовчання буття.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І здавалося, що найніжніший шепіт, легесенький рух ізбудить когось, що великий, як людське страждання, сильний, як життя, могутній, мов смерть.

І станеться щось, чого ніхто ні в ясній країні казки не чув, ні під сонцем навесні не бачив, ні в темній пропасті не змірив.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Хтось нараз тихесенько зітхнув.

Хто це?

Сліпий товариш.

Давно