Герман Мелвілл - Мобі Дік, Герман Мелвілл

замість скриньки: він держав у ній свою одежу. На полиці над коминком лежала ще в’язочка химерних кістяних риболовних гачків, а біля ліжка, в узголів’ї, стояв довгий гарпун.

Але що це лежить на скрині? Я підняв ту річ, підніс її до свічки, обмацав, обнюхав, дослідив з усіх боків, шукаючи якогось пояснення: що ж це таке? Але воно було ні на що не схоже - хіба на велику постілку до дверей, по краях обцяцьковану маленькими дзвінкими пацьорками, наче індіанські мокасини - пофарбованими голками дикобраза; а посередині на тій постілці був проріз, чи отвір, як ото на південноамериканських пончо. Та чи можлива це річ, щоб розважний гарпунник накидав на себе постілку й красувався на вулицях християнського міста в такому уборі? З цікавості я надів її на себе й аж зігнувся: вона виявилась важкою, наче кіш із харчами, бо була надзвичайно волохата й товста, та ще й вогкувата, ніби той гарпунний надягав її під дощ. Я підійшов у тій накидці до уламка дзеркала, приліпленого до стіни, й побачив таку дивовижу, якої не бачив зроду. Я скинув ту постілку з себе так поквапно, що мало не скрутив собі в’язів.

Сівши на краєчку ліжка, я задумався про цього гарпунника, що торгує головами, та про його постілку. Просидівши так із хвилину, я встав, скинув матроський бушлат і знову задумався, стоячи посеред спальні. Потім скинув і куртку й, стоячи в самій сорочці, подумав ще трохи. Та скоро мені, напівроздягненому, стало дуже холодно, і, згадавши, як хазяїн запевняв, ніби гарпунник у таку пізню пору вже не вернеться ночувати в заїзді, я не став довго баритись, а скинув чоботи та штани, загасив свічку й повалився на ліжко, поклавшися на волю господню.

Хто зна, чи матрац був набитий кукурудзяними качанами, чи якимсь череп’ям, але я довгенько перевертався з боку на бік, не можучи заснути. Та нарешті запав у неглибоку дрімоту й уже був зовсім відпливав до царства Морфея, коли почув за дверима важке гупання й побачив, що під дверима пробивається до кімнати світло.

«Господи, спаси й помилуй,- подумав я.- Це, певно, гарпунник, отой пекельний продавець голів». Проте й не поворухнувся і твердо вирішив не озиватись, поки мене не спитають. Держачи в одній руці каганець, а в другій - оту саму новозеландську голову, незнайомець увійшов до кімнати і, не глянувши на ліжко, поставив світло долі в кутку, далеченько від мене, а тоді заходився розсупонювати зав’язки великої матроської торби, про яку я вже згадував. Мені не терпілося побачити його обличчя, але гарпунник довго не повертав до мене голови, схилившись над гузирем торби. Та, розв’язавши її, він таки повернувся, і - боже праведний! Що за видовище! Що за обличчя! Темно-смагляве, аж лілувате, все поцятковане чималими темними квадратиками. Оце-то сусід по ліжку! Я ж так і знав… Певне, побився десь, йому натовкли пику, і він оце прийшов прямо від лікаря. Та якраз у ту мить він повернув обличчя до світла, і я виразно побачив, що ті чорні квадратики на щоках - то не наліпки з пластиру. То якісь плями на самій шкірі. Спочатку я не знав, що й думати; та за мить мені сяйнуло в голові. Я згадав, як читав колись про одного білого чоловіка,- теж китобоя,- що попав у полон до дикунів, і вони його обтатуювали. І я вирішив, що і цей гарпунник у котрійсь із своїх далеких подорожей зазнав такої самої пригоди. «Ну то й що!» - подумав я. Кінець кінцем, не зовнішність важлива: в будь-якій шкурі можна бути порядною людиною. Але чого ж і решта його обличчя, що між тими витатуйованими квадратиками, має такий страховинний колір? Звісно, можливо, що то просто тропічна засмага; але я ніколи не чув, щоб біла людина засмагала на сонці до буро-лілового кольору. А втім, я ніколи не бував у південних морях; може, сонце там діє на шкіру так дивовижно? Поки всі ці думки пролітали в моїй голові, гарпунник навіть не помічав мене. Довгенько проморочившись із вузлами, він таки розв’язав торбу, подлубався всередині і нарешті видобув щось ніби томагавк, а також гаман з котикової шкіри хутром назовні. Поклавши те й те на стару скриню посеред кімнати, він узяв новозеландську голову - досить-таки моторошну річ - і запхнув її в торбу. Тоді скинув капелюха - нового касторового капелюха,- і я знову мало не скрикнув з подиву. На голові в гарпунника зовсім не було волосся - тільки невеличкий чубчик над лобом, скручений вузлом. Тепер його лілувата гола голова достоту нагадувала вкритий цвіллю череп. Якби незнайомець не стояв між мною і дверима, я напевне вискочив би з кімнати швидше, ніж ковтаю шматок за обідом.

Я, власне, й справді подумав був, чи не вискочити в вікно; але ж другий поверх, та ще й від подвір’я… Я не боягуз, але що мені думати про цього зарізяку, який торгує головами, не знав хоч убий. А незнання породжує страх, і я, геть спантеличений і приголомшений виглядом незнайомця, тоді - признаюся щиро - злякався його так, наче то сам диявол у плоті вдерся до моєї кімнати серед глупої ночі. Справді, я так налякався, що не міг навіть здобутись на слово й запитати його про те, чого нездатен був зрозуміти в ньому сам.

Тим часом він роздягався собі, і врешті я побачив його груди та руки. Їй же богу, ті частини тіла, досі прикриті одежею, теж були поцятковані такими квадратиками, як і обличчя; та й спина була вся в таких самих квадратиках, немовби він щойно втік у пластирній сорочці з якоїсь Тридцятилітньої, війни. Навіть більше - ноги його теж були поцятковані, і здавалось, наче то табунець темно-зелених жаб видирається вгору по стовбурах молодих пальм. Тепер мені стало цілком ясно: це, напевно, якийсь мерзенний дикун, узятий на китобійне судно в південних морях і завезений таким чином до нашої християнської країни. Я аж затремтів від цієї думки. А він іще й головами торгує - може, навіть головами своїх рідних братів! А що, коли йому заманеться й моєї голови - боже праведний, ви погляньте на його томагавк!

Але тремтів я не довго, бо дикун почав робити щось таке, що цілком прикувало мою увагу й переконало мене, що він таки справді поганин. Підійшовши до стільця, на якому висів його важезний плащ - чи накидка,