Франсіско Гарсія Павон - Руді сестри, Франсіско Гарсія Павон

— Він одружений?

— Удівець. Але, схоже, давно вже злигався з Пальмірою, з котрою працює бозна-скільки років.

— Що за світ, Боже милостивий! — зітхнув детектив.

Пліній звелів служниці прибрати до його повернення в помешканні й відповідати на телефонні виклики. Коли Гертрудіс зникла в підземці, він подався куди ноги несли, нараз збайдужівши й занудьгувавши за домівкою. Найсправжнісінька дитинна ностальгія, що самому йому в глибині душі видавалася сміховинною.

Невдовзі він опинився на вулиці Баркільйо. До праці, в помешкання Рудих сестер вертатися не хотілось. Що йому там робити? Не мав анінайменшої охоти знову дурно накручувати телефон. Тож зайшов до бару «Ріофріо» випити кави, щоб якось згаяти довжелезний день.

Зненацька його діткнуло почуття обов'язку. Навіть на вимушеному дозвіллі він завжди думав про роботу. Він мусить з'ясувати, що сталося з сестрами Пелаес, мусить знайти їх живих чи мертвих, що з цілковитою слушністю вимагає од нього дон Лотаріо. У припливі енергії Пліній розплатився за каву, вийшов на вулицю і, заклавши руки за спину, рушив у напрямку оселі Рудих сестер.

Там він застав Долорес Арнічес, кравчиню. Гертрудіс затримала її до приходу Плінія. Худорлява жінка в окулярах, з блукаючим поглядом, ледь кивнула на знак вітання. Служниця пояснила, що Долорес ходить сюди раз па тиждень у кравецьких справах. А востаннє була тут саме того дня, коли зникли Руді сестри.

— Та хай сама розповість!

І Долорес забубоніла, мов той школяр, що відповідає завчений урок, — з безживними руками й очима, ворушилися тільки тонкі й сухі, як шкуринки хліба, вуста.

— Отож, пане інспектор, я приходжу сюди близько одинадцятої. Того дня сніданок мені подали, як завжди, до кравецької. Потім я взялася до праці. Вони заходили до мене, то одна, то друга, погомоніти. Так дійшло до обіду, і знову, як завжди, — я вже двадцять років ходжу сюди, — мені подали обід до кравецької. По обіді я звичайно трохи спочиваю на канапі. Вони, мабуть, теж прилягли, хоч я й не бачила, бо не виходила з кімнати.

Десь близько пів на четверту задзвонив телефон. І почалася веремія. Хтось із них, не знаю, котра саме, взяв слухавку. Разів зо два вона скрикувала з подиву. Але годі було щось дібрати — надто далеко до телефону. Потім прибігла друга, теж лементувала, щось перепитувала. Мене так і поривало вийти на коридор послухати, але я не насмілилась.

— А ті крики, що ви кажете, виказували радість, розпач чи, може, страх? — спитав Пліній.

— Важко сказати. У кожному разі були незвичні. Скорше окрики подиву, нетерпіння…

— Довго вони розмовляли?

— Та ні. Зовсім недовго. Але коли поклали слухавку, я почула в коридорі метушню. Певне, кинулись до ванної, затим до свого покою зодягатись, обидві враз, і все бігцем. Щось торохтіли між собою, сперечалися… Потім, десь за півгодини, до кравецької заклопотано зайшла панна Алісія, залишила мені на столику підвечірок та платню й сказала: «Нам зараз треба вийти в нагальній справі». Вона сказала «у справі», це я добре пам'ятаю. «Якщо скінчиш до нашого повернення, повимикаєш скрізь світло й причиниш двері. Побачимось у понеділок». Я навіть не встигла нічого спитати. І обидві — панна Марія вже чекала в коридорі — хутко вийшли, грюкнувши дверима. Та й дотепер, як сказала мені Гертрудіс, не повернулись.

Долорес змовкла і втопила свої розблукані очі в простір поблизу Плінія.

— А чи не називали вони в розмові якогось імені чи слова, що могло б підказати, про яку «справу» йшлося?

— Ні. Телефон, як ви знаєте, далеченько від кравецької. Зазвичай важко щось дібрати. Це все, що я чула.

— Ви обидві віддавна буваєте в цьому домі. То чи не спадає вам на думку якесь припущення — хто їх міг так переполошити?

— Ми вже з годину сушимо собі над цим голову, — сказала Долорес. — Справді, хто це міг бути? Хто міг вивести їх з рівноваги? Вони не знялися б отак з доброго дива. Бо завжди були чи є — дай Боже, щоб усе було гаразд, — дуже розважні і нічого не робили зопалу. Певне, телефоном їм повідомили щось винятково важливе. Я ніколи не бачила їх такими схвильованими… І коли пробило шосту, а до роботи я нічого не мала, хоча, як правило, працюю до восьмої, я пішла собі. Нічого дивного, що вони не повернулись до того часу. Дивно, що вони не повернулись і донині!..

Запала мовчанка. Пліній, запаливши сигарету, походжав кімнатою і розмірковував. Долорес сиділа на краєчку канапи, а Гертрудіс, наморщивши чоло, водила очима за Плінієм. Та оскільки він мовчав, озвалася сама:

— Може, принести пива, бо ми йтимемо, якщо вам більше нічого не треба.

— Ходіть собі з Богом, а я ще трохи побуду тут, зачекаю дона Лотаріо.

— То принести пива чи не треба?

— Не треба. Я щойно пив каву, тут поруч.

Близько другої зателефонував ветеринар і сказав, що вони з Фараоном чудово розважились, подробиці розповість увечері, як і домовлялися. Він дзвонив з Алькала-де-Енарес, де винар мав залагодити якісь свої комерційні справи. Поклавши слухавку, Пліній подався до готелю, пообідав і, погомонівши в салоні з земляками в присутності мовчазної французки з китайським муциком, що сиділа в тому самому фотелі, вирішив часинку подрімати.

Він геть підупав духом, а проти цього найліпшим засобом є сон.

Надвечір Пліній прокинувся й безтямно роззирнувся довкола. Що це за помешкання? Що за місто? Як він тут опинився? Поволі шум автомобілів за вікном повернув його до Мадріда, в готель «Сентраль», до справи Рудих сестер.

Ще якусь хвилю не одривав голови від подушки, втопивши очі в балконові ґратки, через котрі сіялось призахідне світло. Потім запалив сигарету й, затиснувши її в губах, лежав так, заклавши руки за голову. Покосувавши на рукави синьої піжами, усміхнувся. Кумедний же