Микола Олександрович Дашкієв - "Володар Всесвіту", Микола Олександрович Дашкієв

Тепер уже він освітлював собі шлях електрикою. Правда, батарейка не давала потрібної напруги, та очі швидко призвичаїлися до жовтого світла крихітної лампочки.

В передній частині грота не було нічого цікавого, тому Лимар попрямував далі. Він ішов спочатку вузьким карнизом, а потім зійшов униз. Рівень води тут був нижчий — певно, дно печери поволі піднімалося вгору.

І тут — нічого. Мишко вже хотів повернути назад, коли це десь попереду почувся плюскіт, — так, наче в невеликому шаплику з водою спроквола перевернулося якесь важке тіло.

«Людина?.. Звір?»… Лимар зупинився, загасив ліхтарик і затамував подих.

Знову щось плюснуло, хлюпнуло — аж до ніг Лимаря по гладесенькій поверхні води добігли брижі.

«Риба!» Михайло подолав хвилинний острах і пішов уперед.

Справді: у невеликій заглибині борсалася чимала, схожа на подушку з хвостом, рибина. Вона, певно, забралася сюди під час припливу, а тепер задихалася, розбризкуючи рештки води з неглибокого резервуара.

«Яєчнею» поласувати не вдалося, бо ластів'ята вже встигли вилупитися, зате це вже була справжня здобич, — краща за слизняків-молюсків!

Лимар стрибнув до водойми, штрикнув ту рибину ножем… і відчув такий страшенний удар електричного струму, що аж заточився й упав.

— Електричний скат!

Так, це був один з найдивовижніших утворів невичерпної в своїх творчих можливостях природи, — риба, що має на своєму озброєнні електричний струм напругою понад чотириста вольтів.

Є кілька видів «електричних риб»: електричні вугри, електричні соми, але найстрашніший з них — електричний скат. У його тілі відбуваються якісь ще мало вивчені процеси, внаслідок яких двісті-триста разів на секунду перебігають потужні розряди, кожний з яких цілком вільно може забити людину. Ці риби водяться переважно в південних морях. Скат, який так люто покарав необачного Лимаря, потрапив до печери, мабуть, випадково і, вже знесилений, втратив більшу частину своєї електричної спроможності. Проте минуло хвилин з двадцять, поки Лимар зміг стати на ноги.

— Кляте створіння! — буркотів він сердито, розтираючи литки. — Зажди, я тобі влаштую концерт!

Годі було й сподіватися схопити ската голими руками, а каменя чи якоїсь палиці — не видно. Стало б у пригоді весло з піроги, але пройти повз ската Мишко не наважувався: біс його знає, чи не встругне оця рибина ще якоїсь штуки.

Кепська справа: незабаром почнеться приплив і закриє вихід з печери. Та й лампочка ліхтарика вже ледве-ледве жевріє…

Лимар озирнувся ще раз. Просто над ковбанею із скатом нависала чимала кам'яна брила, — добре було б зрушити її!

Мишко вчепився в ту брилу, напружився, ковзаючи босими ногами на слизькому камінні — і ані руш! Тоді він потягнув її просто на себе та так рвучко, що ледве встиг одскочити.

Брила упала з гуркотом. Чвиркнула в усі боки вода. Хтозна куди й поділась рибина, — чи її викинуло на глибоке, чи, може, розчавило. Та Лимаря вже не цікавила доля ската: перед ним відкрився якийсь отвір.

Ні, це був уже не витвір морських хвиль! Хтось, певно, довго й старанно видовбував склеп у скелі та ще й приладнав замість дверей багатопудовий камінь.

Після короткого роздумування Лимар поліз у отвір і зразу ж спіткнувся на якийсь ящик. Спробував його підняти… Ого, важкенький!.. А ось — металева скринька з застібками… Мишко одкрив кришку, і його пальці намацали важельки та перемикачі. Невже радіостанція?.. Він зробив ще крок і звалив якийсь металевий предмет… Снаряд!.. Та тут справжнісінький склад зброї! Ще, дивись, наступиш на міну!

Ось тепер і придався б ліхтарик, та батарейка виснажилася докраю. Довелося рачкувати, обмацуючи перед собою все на шляху.

Ясно, що це не випадковий склад підібраного десь на полі бою військового обладнання, а спеціальне сховище: всі металеві предмети були старанно змащені; ящики й скриньки стояли штабелями.

В одному з кутків Лимар натрапив на револьвер, а поблизу відшукав і чималий запас патронів. На цьому він і сказав годі, бо дослідив майже увесь оцей невеликий склеп.

Коли Михайло вибрався до головного коридора печери, виявилося, що вийти з неї вже не можна. Почався приплив.

Навскісне сонячне проміння, проходячи крізь товщу води біля входу в печеру, заломлювалося, розсіювалося, лягало на сірі кам'яні стіни мерехтливими зеленкуватими відблисками. При цьому освітленні Лимар оглянув своє пристановище.

На кам'яних виступах лишилися численні докази перебування людини: купки попелу від цигарок, клаптики паперу, шкурки від овочів, стріляні гільзи. На м'якому вапняку стіни чимось гострим було видряпано три п'ятикутні зірки, а під ними — кілька ієрогліфів і дата «10/1—45 р.».

Лимар не сумнівався: він потрапив до одного з партизанських складів зброї. Три зірки — емблема єдиного фронту Малайї у боротьбі проти японських загарбників. Саме партизани, як розповідав інженер Щеглов, звільнили основну частину своєї батьківщини ще до капітуляції Японії.

Боротьба в Малайї триває, — тепер уже проти англо-американців. То, може, й на оцю базу навідуються партизани?.. Коли б зустрітися з ними — було б найкраще. Вони допомогли б зв'язатися з радянським консульством.

Але чекати на безлюдному голому острові, — чекати, невідомо скільки, — Лимар не міг. Йому вже й зараз так хотілося їсти, що аж у шлункові пекло.

Михайло ще раз дослідив закапелки печери, приніс з її найдальшого кутка кілька чималих брил каміння, сяк-так замаскував вхід до склепу. Слід було б написати хоч слово невідомим мужнім людям, які, безперечно, ще зазирнуть сюди рано чи пізно. І Михайло видряпав ножем на стіні своє* прізвище, поставив дату, а трохи нижче дописав: «СРСР».

Вода піднялася майже до половини печери, потім знову почала спадати. Але тільки надвечір вдалося випхнути легенький човен з «Партизанського грота», як назвав Мишко цю печеру.

Уважним поглядом Лимар обвів увесь горизонт. Далеко ліворуч, на обрії, пливли численні димки якоїсь ескадри, маячило кілька трикутничків-парусів. Праворуч море було зовсім чисте. А над малайським берегом клубочилися тумани, нависали грізні хмари і їх раз у раз прошивали блискавиці.